Катя Ланґе-Мюллер. Літнє нашестя жуків в Дой Май. Чорноморський берег Румунії

by Diana

(З КНИГИ «ОДЕСЬКИЙ ТРАНСФЕР. НОВИНИ З ЧОРНОГО МОРЯ»)

Переклала Олена Галицька

Джерело: Lange-Müller, Katja: Der Käfersommer von Doi Mai. Rumänische Schwarzmeerküste. In: Odessa Transfer. Nachrichten vom Schwarzen Meer: Raab, Katharina/ Sznajderman, Monika (Hg.). Suhrkamp 2009, S. 132-143. ISBN: 978-3-518-42117-8.

Його звали Ернестом, за прізвищем – одна із двох основних музичних тональностей. Ернестові не бракувало кумедності, вона вбачалася навіть в його рухах. Дві особливості його постави, а саме неприродний вигин хребта й через це ще більш відстовбурчений живіт, що коромислом випинався від грудної клітини аж до лобкової кістки, уподібнювали його до перевернутого знаку питання на ходулях, бо і ноги в нього були довгі та худорляві. Помітна лисина і темні вуса значно додавали йому віку, в той час як його приємний, не надто низький голос знову вирівнював невидимий баланс. Чи це було радше протиборство його акустичного і візуального образу? Усе в Ернестові було безладним, суперечливим; ба, він заперечував навіть сам собі кожним наступним із речень, які лилися з нього бурхливим, однак незавершеним потоком, часом абсолютно не до ладу. Його дещо антикварна німецька мова звучала м’яко і мелодійно, і швидше за все саме вона підживлювала легку закоханість в нього з боку Ренати, починаючи з 1991 року, коли двоє познайомились на Конференції східноєвропейських діячів культури в Клаґенфурті. Ернст М. – банатський шваб, який не любив, коли його називали румунським німцем, і Рената С. – уродженка Східного Берліну з фарбованим хною рудим волоссям, яка ще за чотири роки до падіння стіни встигла втекти на захід.
Тричі відвідувала Рената Ернста в Бухаресті, ходила з ним до Палацу Парламенту, цього недолугого пам’ятника наполеонівському комплексові, стоячи перед яким Ернст не без гордості заявив, що після Пентагону це друга за величиною будівля світу. Разом вони оглядали околиці Університетської площі, просторі вулиці з пошрамованими фасадами 60-70 років. Ернст показував доволі свіжі, чималі за розміром воронки в посірілій, розкришеній штукатурці будівель. “Тут, – говорив він, – Секурітате1 стріляли теж виключно в повітря. Біда тільки, що це було повітря в легенях демонстрантів.” Він показував їй “забуті Богом і людьми” будівельні каркаси поблизу площі Єдності і рештки Єврейського кварталу, який, на щастя, хоч якось вцілів попри плани тиранів колишнього режиму. Разом вони відганяли зграї бездомних псів, кидали їм шматки масної ковбаси або кістки, а коли не мали при собі нічого з їжі, мусили відбиватися від них камінням. Вони гуляли занедбаною, проте – досі або знову – пожвавленою територією Ліпскані, пили пиво в стихійних барах, що з’являлися і розросталися тут, як гриби після дощу. В тіні округлої будівлі супермаркету неподалік центру міста, поміж ящиків з гнилими овочами, зім’ятим паперовим шматтям і обгризеними шкірками кавунів вони цілувалися і тут же трохи сварилися. Коли Ернестові треба було “зайнятися справами”, – так він називав свої довгі прогулянки наодинці, які часом затягувалися аж до світанку, – Рената блукала Бухарестом за самотужки визначеним маршрутом, за декілька лей купувала схожий на багет білий хліб, який мав хоч якийсь смак тільки поки був свіжим, нежирних, погано обскубаних курей, поросячі ноги, які місцеві називали адідасами, овечий сир, поморщені оливки і червоне вино в дволітрових пляшках, – без етикеток, проте цілком придатне до пиття, – яке продавалося з відкритих багажників невеликих вантажівок, просто з рук торгашів. Або ж вона вмощувалась на прим’яту траву котрогось зі столичних парків і спостерігала за циганками, які в тіні запилених платанів годували груддю своїх малюків. По їхніх сідницях стелилися квітчасті полотна широких спідниць; складалося враження, ніби в такий спосіб вони хотіли замінити справжні, живі квіти, яких в “зеленому Бухаресті” після закінчення правління Чаушеску відверто бракувало: тепер ніхто не висаджував їх ані посеред бульвару, ані поміж пересохлих, спраглих фонтанів.
Кожного разу Рената привозила з собою повні валізи з замовленнями Ернста: німецькі газети, нотні зошити, приправи, чечевицю, рибні консерви, різний інструмент, змішувачі для води, одноразові шприці і навіть матеріал для зубних пломб, який було надзвичайно важко дістати. Лишивши собі газети, нотні зошити і кілька пакунків чечевиці, Ернст роздавав решту привезеного, як він стверджував, “задарма” і “виключно найкращим друзям”, яких Рената так ніколи і не побачила. Коли вона приїжджала в гості, він ніколи не запрошував бодай котрогось із них до себе додому, так само як і в барах вони не зустрічали жодного, з ким Ернста могли б пов’язувати довірливі, дружні стосунки. І все ж вони, ці друзі, мусили десь бути. Про це свідчив суцільний безлад в його мешканні, розкиданий чужий одяг, вщент заповнені попільнички і безліч спорожнілих пляшок цуйки2 в Ернестовій кімнаті, на кухні, навіть в душовій кабінці. Замість того, щоб бодай щось сказати чи спитати, Рената прибирала, скуповувалась, готувала свіжу їжу і розпакувала речі, зокрема і “сюрприз” для Ернста – джинси розміру 34/38. Жодного разу Рената так і не дочекалася, щоб Ернст зустрів її на Північному вокзалі, хоча саме туди він її завжди проводжав – щоразу рівно за тиждень її гостин, в ніч на неділю на них обох чекало прощання, а на Ренату ще й 53-годинна подорож додому.
На другу половину червня 1992 року Ернст сам запросив Ренату до себе, однак не додому, а на Чорне море. Однієї травневої ночі він подзвонив до неї і, ймовірно злегка напідпитку, незвично довго говорив своїм м’яким, мелодійним голосом ніжні слова, говорив про “відпустку” і “літню свіжість”. Рената повинна була прилетіти в Бухарест, де “один знайомий з лімузином” і, ясна річ, він сам зустрінуть її і повезуть прямісінько в напрямку Вама Веке, в село Дой Май, в перекладі – Друге Травня.
Рената страшно зраділа запрошенню, перенесла декілька давно запланованих зустрічей, обміняла достатню для поїздки суму грошей, купила Ернестові чергові джинси, а собі – яскраву літню сукню і синій купальник.
Коли вона приземлилася в аеропорту Бухаресту, за шпагатом, що розділяв зону паспортного контролю і вихід, на неї чекав молодий, худорлявий хлопчина, який тримав
в руках аркуш паперу з написаним від руки її іменем. Молодик пояснив мішаною, ледь зрозумілою англо-німецькою мовою, що його звати Флорін і що він Ернестовий personal driver3, він відвезе її до моря. Ернст мав ще якісь незавершені справи в Сінаї і приїде за два, найпізніше за три дні. Все вже якнайкраще організовано, Рената ні про що не мусить переживати.
Обіцяний лімузин виявився старезним мерседесом, і хоча дорога була недалекою, їхалося, як Рената обережно сформулює згодом, вкрай незручно. Коли Флорін перемикав швидкість, а робив він це доволі часто і з неприхованим задоволенням, салон загрозливо стугонів. І коли втретє поспіль їм назустріч пекельним галопом пронеслася запряжена кіньми бричка, Флорінові дивом вдалося зупинити машину за секунду до зіткнення. Роками потому Рената час від часу згадуватиме настіж відкриті очі чорногривого мерина, який впритул торкається ніздрями лобового скла машини, поступово затуманюючи його своїм важким диханням, аж поки вщент захмелілий погонич, отримавши від Флоріна декілька банкнот, перестає лаятися і відводить коня на узбіччя.
Вже почало вечоріти, коли вони нарешті доїжджали до морських курортів Мангалії, Вама Веке і далі – до села Дой Май, що лежало вже майже впритул до болгарського кордону. Сонце поволі торкалося моря і фарбувало черева хмар, які висіли прямісінько над водою, в мерехтливо-червоні відтінки. Флорін відвіз Ренату до резиденції, яку для них заздалегідь винайняв Ернст. Це була крихітна кімнатка на першому поверсі дерев’яного бараку з обрамленими різьбою вікнами і дверима та подекуди облізлою фарбою. Ця замаскована під сільську хату двоповерхова халупа слугувала чимось на зразок будинку відпочинку для румунських митців. Усі кімнати були пронумеровані, так само, як і столи на терасі ресторану. Не розібравши до пуття валізи, Рената сіла за п’ятий стіл, у офіціантки, яка говорила виключно румунською, проте слухала терпляче і ввічливо, замовила суп, мітітеї3 і пляшку червоного вина. Поки на терасу сходилися і займали свої місця інші гості пансіонату, Рената курила, дивилася на море і питала себе, коли ж врешті-решт приїде Ернст. Телефону в кімнаті не було і вона вирішила просто перечекати, ніж пробувати пояснити комусь, – скоріш за все офіціантці, – що саме їй потрібно. Суп і мітітеї їй анітрохи не смакували, тим смачнішим здавалося вино.
Аж коли сонце повністю закотилося за море, перша пляшка вина спорожніла і Рената саме збиралася замовити наступну, тоді все і почалося. Спочатку вона почула відголоски музики з пляжу, який хоч і було добре видно з тераси, але знаходився він все ж на пристойній відстані, і незрозумілі їй уривки чужих розмов, що линули до неї з сусідніх столиків, де так само пили вино. До неї долітало ледь чутне гудіння і час від часу глухе потріскування, ніби від удару чогось гладкого об скляну шибку. Рената підняла очі нагору, звідки і доносилися ці звуки, але в темряві не могла побачити, що їх спричиняло. За якусь мить на кільканадцять гостей тераси згори і з боків полилося світло електричних ламп – з чотирьох ліхтарів, по одному в кожному з кутків. Гудіння враз зробилося гучнішим, було чутно удар за ударом, тепер вже можна було добре роздивитися, як великі чорні жуки раз за разом билися об скло ліхтарів і падали – мертві або оглушені – додолу: на підлогу, на Ренатин стіл та на її кучеряву голову, один навіть впав до її келиха. Жуки були довшими, ніж хрущі, але схожі на них своєю незграбною формою; їхні пухнасті вусики нагадували крихітні щіточки, а своїми колючими, липкими ніжками вони намагалися – принаймні ті, які вижили зіткнення з ліхтарем, – пнутися вгору по Ренатиній сукні. Рената, повністю позбавлена огиди чи фобій, безсумнівно сприйняла б маленьких істот безневинними і навіть кумедними, якби побачила їх поодинці чи хоча б в меншій кількості, але їх було достобіса багато; і що темнішою ставала ніч, тим більше великих чорних жуків ще густішими зграями зліталися на світло ліхтарів, обпалювали собі крильця, падали і починали все знову – уперто і незбагненно безглуздо…
[…]

– – – –
1 Таємна поліція в Соціалістичній Республіці Румунії в 1948-1989 роках.
2 Традиційна в Румунії та Молдові сливова горілка.
3 З англ.: особистий водій.
4 Традиційні румунські ковбаски з фаршу, смажені, як правило, на грилі.