Карл-Маркус Ґаус. Нескінченна прогулянка. Одеса

by Diana

(З КНИГИ «ОДЕСЬКИЙ ТРАНСФЕР. НОВИНИ З ЧОРНОГО МОРЯ»)

Переклала Олена Галицька

Джерело: Gaus, Karl-Markus: Die unaufhörliche Wanderung. Odessa. In: Odessa Transfer. Nachrichten vom Schwarzen Meer: Raab, Katharina/ Sznajderman, Monika (Hg.). Suhrkamp 2009, S. 186-197. ISBN: 978-3-518-42117-8.

1.
Наприкінці другого тижня нашого перебування в Одесі ми нарешті змогли долучитися до “краси та досконалості”. Ользі було близько 50-ти років, і вона, як і багато інших поколінь “одеситів за покликанням”, 30 років тому переїхала сюди з Молдови. Працюючи викладачкою математики в університеті, ця здібна до мов і відкрита світові жінка заробляла так мало, що вирішила проводити екскурсії містом, яке вона вже вважала своїм рідним. Цій роботі вона з педагогічною пристрастю присвячувала весь свій час.
До її програми входило щонайменше шість різних маршрутів. Американських євреїв вона водила вже не існуючою єврейською Одесою, ходила з ними до трьох вцілілих з колись майже 20 синагог, до єврейського музею, що ховався в крихітній квартирі з вікнами на двір, та до будинку, в якому протягом останніх декількох років знову виходила друком єврейська газета. Туристичним групам з Греції вона показувала більше не існуючу грецьку Одесу, про яку ще досі нагадувала чепурна вулиця Грецька в самісінькому центрі міста, неодноразово руйнована греко-православна церква і невеличкий краєзнавчий музей. Німці шукали в Одесі сліди своїх предків – бессарабських німців, перші з яких приїхали сюди в 1803 році, вже за дев’ять років після заснування міста; їм вона показувала давно не існуючу німецьку Одесу: будинок, де колись постала перша в місті книгарня, заснована вихідцем із Вюртембергу на ім’я Берндт, або місце, де вже не лишилося геть нічого від колись розкішних торгових домів династій Штігліц-Бернхард та Беліно-Фендеріх, а також спадщину родини Фальц-Фейнів – резиденцією з двома масивними кам’яними фігурами Атлантів, які тримають на своїх плечах земну кулю і сам будинок, що з точки зору архітектури виглядає дещо кумедно. Була в арсеналі Ольги і проста прогулянка старим містом, де вона, залежно від побажань, робила акцент на архітектуру, музеї чи сувенірні крамнички.
Це була далеко не перша наша зустріч з Ольгою, і кожного разу ми робили вигляд, ніби вже давно знаємо все, про що вона хотіла нам розказати, чим серйозно розбуркали її амбіції. Одного разу, коли в розпал суботнього дня ми випадково зустрілися на одній з вулиць старого міста, де в цей час ліниво гуляли тисячі туристів, вона вивела нас на тиху бічну вуличку і відкрила перед нами важкі ворота вишуканого, дещо пошкодженого дощами і вітром палацу. Ольга пояснила, що ми знаходимося в Будинку вчених, побудованому за планами визначного архітектора і одесита німецького походження Германа Шоймбрандта, авторству якого належить також лютеранський кафедральний собор святого Павла. Будинок вчених був зведений на замовлення графа Михайла Толстого, брата письменника, який заклав тут, далеко від Москви і Петербургу, свій другий дім і місце зустрічі для вільнодумців. Під нашими ногами скрипотів паркет, ми крокували через всю будівлю в салон, де довкола висіли венеціанські дзеркала, а посередині стояло піаніно, на якому, за словами Ольги, колись грав сам Ференц Ліст. В 1941 році 4-та румунська армія, представники якої за співпраці з вермахтом винищували одеських євреїв, облаштували в цій кімнаті свій штаб; посеред венеціанських дзеркал, які витончено ловили і відбивали світло на стіни, поруч з піаніно Ференца Ліста складалися списки смерті, за якими за лічені місяці було депортовано та замордовано тисячі жителів міста.
Стоячи в цій елегантній кімнаті, яка досі берегла пам’ять про тисячі смертей, ми зненацька почули здавлене хихотіння і одночасно – гучний тупіт підборів. Місто, яке так плекало свої чисельні музеї, з якоїсь причини не вважало Будинок вчених пам’яткою культури, а натомість здавало його в оренду різноманітним об’єднанням, які влаштували тут свої зустрічі та курси. Саме в цю хвилину, як і кожної суботи о 14:00 годині, тут розпочалося заняття курсу “Краса та досконалість”. У великому вестибюлі на нижньому поверсі близько тридцяти молодих жінок схвильовано чекали вказівок керівниці курсу, яка своїм надміру вибіленим волоссям вже уособлювала красу та досконалість за зразком американських мелодрам. Сьогоднішнє заняття було про те, як правильно заходити в ресторан і впевнено та цілеспрямовано – при цьому без перебільшення впевнено та цілеспрямовано – наближатися до столику, де вже чекає кавалер, якого треба спокусити. Ситуація відверто викликала посмішку: ніяково розмахуючи руками або ж ідучи рівним, впевненим кроком, з убивчою байдужістю на обличчі, жінки одна за одною прокладали шлях повз пирскаючих від сміху однокурсниць до столика, за яким в якості уявного шанувальника сиділа викладачка і соромила дівчат за ту чи іншу помилку.
Я перепитав Ольгу, чи мала на меті ця народна освіта навчити молодих жінок ловити, як рибу на гачок, дурненьких, але багатих наречених чи принаймні щедрих коханців. І якщо в інших ситуаціях Ольга сама завжди була готова критикувати новий, пострадянський час і його здобутки, – як то мізерну зарплатню викладачки математики, – то зараз вона була зовсім іншої думки. Ольга вважала такі курси надзвичайно важливими і жалілася, що вони були надто дорогі і проводилися не досить часто. “Комунізм вщент викорінив з наших людей почуття форми, тактовність, ввічливість, – говорила вона. – Не дивлячись на щедрість та чуйність, що ховаються в їхніх душах, в повсякденному житті наші люди надзвичайно грубі. Так вони компенсують власне незнання норм поведінки в тій чи іншій ситуації. Люди не мають жодного поняття про те, що можна робити, а від чого краще втриматись в товаристві. І якщо дівчата тут чогось навчаться, то краще стане всім.”

2.
За декілька днів до цієї зустрічі ми обідали в одному з одеських ресторанів, де крім нас ледь не за кожним столом сиділи заможні чоловіки середнього віку в супроводі молодих жінок, які рухалися зграбно і злагоджено, як найкращі випускниці курсу “Краса та досконалість”. Офіціанти метушилися поміж столів, хазяїн ресторану – худорлявий, скромний на вигляд чоловік – вкотре проходив по закладу, встеленому товстими килимами, зупиняючись перед кожним столом для символічного поклону. Ми сиділи в самісінькому кінці залу, біля входу з окрему кімнату, за якою, коротко зиркаючи до неї раз за разом, пильно наглядала офіціантка. Зовсім скоро з приватної кімнати вибігли троє чоловіків в темних костюмах – низенький товстун попереду і двоє здорованів слідом за ним. Вони швидко пронеслися через весь заклад до дверей, за якими вже грізно гудів мотор позашляховика. Трохи згодом з цієї ж кімнати вийшли ще троє чоловіків, у кожного портфель в руках. Всі троє мали помітно бліді обличчя, йшли повільно, наче в тумані, і, прощаючись, по черзі безпорадно тиснули руку улесливому хазяїнові. Офіціанти поспішали до приватної кімнати, звідки одна за одною вони виносили повні тарілки з рибою, смаженим м’ясом, строкатими овочами, темними грибами і червоними лісовими ягодами і несли їх назад до кухні; слідом за ними виносили не спорожнілі навіть наполовину пляшки з шампанським, вином та горілкою. Нам здавалося, що ми випадково стали свідками гучного інциденту іншої, прихованої від сторонніх очей Одеси, не маючи при цьому жодного поняття про те, що ж насправді тут відбулось.
Позашляховики з тонованими вікнами впали нам в око з першого дня. Більшість вулиць Одеси надзвичайно просторі і з обох боків обрамлені високими деревами: чудесними акаціями, платанами, каштанами й липами. Ширина тротуарів сягає чотирьох-п’яти метрів – вдосталь для пішоходів, які особливо в передмісті охоче збираються тут невеличкими групами для балачок. Як тільки на проїзній частині сповільнювався рух, великі автомобілі з тонованими вікнами тут же вивертали направо і зі скрипом шин протискались просто поміж дерев на пішохідну зону, осліплюючи при цьому дальнім світлом і голосно сигналячи. Матері з візочками, старші люди з палицями, дорослі та діти – всі хутко і без жодного подиву на обличчі тулилися до стін, ніби це було абсолютно звичним, повсякденним явищем. Я ніколи не бачив, щоб бодай хтось показав би в бік автомобіля кулак або вголос нарікав би на водія. Поліцейські, які за інших умов авторитетно патрулювали дороги майже театральними рухами, просто відвертались в інший бік, тим самим знімаючи з себе будь-яку відповідальність.
Там, де люди одягнені вбого, босі діти жебракують в кафе, а нічні зграї бездомних псів снують передмістями, багатство сильніше кидається в око, видається значно перебільшеним. Хай там як, але я все одно впевнений, що в жодному місті світу я не бачив так багато Range Rover-ів, як в Одесі. Я запитав одного молодика, з яким ми познайомились на блошиному ринку, про всі ці автомобілі, водії яких відверто плюють на правила дорожнього руху, безсоромно виїжджають на тротуари, паркуються просто посеред вулиць і скрізь, де їм заманеться, аби без жодних докорів сумління забігти в кіоск за сигаретами, і чому ніхто не звертає на них увагу. “Дивіться не на марку машини, а на номерні знаки, – відповідав Сергій, міцний хлопчина в потертій шкіряній куртці з повним ротом вже майже чорних зубів. – Якщо номер закінчуються на три сімки – це табу для всіх: для поліцейських, яким важлива власна кар’єра, і для жителів міста, які не хочуть, щоб у вікно їхньої квартири залетіла цеглина.” Пізніше ми також дізналися, що трьома сімками закінчуються номери автомобілів представників двох груп професій, які щоденно працюють пліч-о-пліч – організованих злочинців та працівників прокуратури. Сергій посміхався збентежено, майже трохи присоромлено; так само на наше розгніване хитання головами і лайку посміхалися ті, хто щойно тікав разом з нами від автомобілів – з тротуарів під стіни будинків.
Трохи згодом я навчився бачити в усміхнених очах спалахи ненависті, повстання матросів 1905 року, які не збираються забувати, як з ними вчинили, і вичікують слушного дня для помсти. Тоді простих робітників зібрали в порту для урочистого привітання матросів панцерника російського чорноморського флоту “Князь Потьомкін-Таврійський”, які підняли бунт проти царських офіцерів. Щойно робітники зібралися на сходах, які вели прямісінько до порту, армія почала стріляти в натовп. Наступний ранок лічив тисячі жертв кривавого злочину і пожежі, яка вщент спопелила порт. В 1925 році Сергій Ейзенштейн у досить вільній інтерпретації показав ці події у фільмі “Броненосець «Потьомкін»”, створивши одну з найвідоміших сцен в історії кіно: охоплені панікою демонстранти, дитячий візок, що котиться вниз по сходах…
Вже тоді сходи були візитною карткою Одеси, проте тільки в 1951 році керівництво міста дало їм ім’я “Потемкінскі сходи”, вшановуючи тим самим повстання, що стало передвісником більшовицької революції. Неминуче розчарування чекає на всіх, хто захоче побачити ці сходи на власні очі. Італійський архітектор Буффон абсолютно майстерно обіграв перспективу: звужені догори сходи знизу виглядають набагато довшими, ніж вони є насправді; так само майстерно і Ейзенштейн за допомогою монтажу зумів створити місце зйомки, сповнене драматичності та експресивності, яких все ж не розгледіти тут в реальності.
[…]