Розі Сфінкс. «Міста збудовані з мови»: як поезія живиться життям міста

by Diana

Переклала Христина Медвідь

Джерело

Зі збудження та фрустрації міського життя поети черпають натхнення вже протягом багатьох поколінь: від лондонської Граб-стріт XVIII століття до американських бітників 1950-х років та сьогочасних реперів. Проте чи здатна поезія по-справжньому допомогти нам зробити міста кращими?

Я бачу, як розцвітають, наближаючись до станції, близнюки-прожектори потяга F.
Коли я закриваю очі, його теплий подув змахує волосся з мого обличчя,
Так як це колись робила руками моя бабуся, щоб побачити мої очі.

Ці слова зі збірки американської поетеси Еріки Мейтнер «Ідеальні міста», опублікованої в 2010 році, викликають відчуття, знайоме кожному, чиє життя протікає в місті. Однак розрада парою прожекторів, які пронизують темряву тунелю, чи відчуття на шкірі теплого подуву потяга, що промчав мимо, є настільки буденними, що часто залишаються невідзначеними, за винятком хіба що однієї скороминущої миті.
Поезія, схожа на ту, що пише Еріка Мейтнер, може дати нам простір, щоб співати хвалу і висловлювати розчарування містами, у яких ми мешкаємо. Але чи може вона по-справжньому допомогти нам зробити міста кращими? Чи може поезія бути способом глибшого пережиття та розуміння нашого середовища?
Перша офіційна взаємодія з поезією — принаймні, поза дитячими віршиками — для багатьох людей переважно обмежується поетами епохи Романтизму, як-от Блейк, Кітс, Вордсворт та Шеллі. Як відомо, конкретно ця традиція коріниться у возвеличенні краси природи, що добре виражено в таких класичних зразках, як «До осені» Кітса (Коли на схилі дня розквітнуть смуги хмар / Й рожевим відблиском торкнуться голих нив) чи «Ода західному вітру»:
Ти, що збудив із літніх снів
Блакитне Середземне, сколихане
Витками кришталю його струмків
Тож, мабуть, немає нічого дивного в тому, що з часом поезія стала все менше асоціюватися із залізничними коліями, смогом та мостами, і все більше — з потічками, кущами ожини й полями.
І все ж, Том Чіверс, поет зі східного Лондона, який у своїх роботах здебільшого зосереджується на досвіді життя у місті, автор серії поетичних звукозаписів, не є таким високохмарним.
«Місто протистоїть ностальгійним формам поезії, які були передані нам у різноманітних традиціях», — каже Чіверс. «Місто володіє енергією, агресією та швидкістю, які позичає поезії. Ми оточені мовою, чи то у вигляді цифрових знаків, рекламних щитів, чи то в голосах торговців на ринку — вона повсюди. Міста збудовані з мови».
Поет Інуа Елламс зі східного Лондона зосереджується на урбаністичному досвіді під кутом бачення іммігранта (Елламс народився в Нігерії). У своєму вірші «Вказівки» він пише:
Ви знаєте ті дикі кущі позаду квартири, ті, які шкребуться об вікно кухні, які борються за ґрунт і воду та зазнають поразки там, де залізнична колія залишає шрами на землі?
Він проводить семінари з «прогулянкової» поезії разом із «досвідно-туристичною» компанією SideStory, під час яких кожен може спробувати спрямувати свою увагу на прихований поетичний вимір міста. У бібліотеці поезії в лондонському виставковому комплексі Southbank Centre, яка вміщає найбільш вичерпну колекцію поезії в усьому Сполученому Королівстві, Елламс каже мені, що «вірші — це трьохвимірні портрети світу зі щонайменшою кількістю слів». Найкоротший шлях до створення цього портрету, ділиться він, — це зосередитися на відчуттях.
Це зміщення уваги з мисленого чуття на фізичне є особливо доречним в урбаністичному середовищі, де ми піддаємося різноплановим відчуттєвим атакам —від гидотних випарів до росистого ранкового світла й запаху свіжоспечених рогаликів. У цілому вони можуть діяти на нас гнітюче; але якщо піддаватися їм навмисно, зі своєрідною поетичною усвідомленістю, ці банальні прожилки міського досвіду можуть набути геть нового значення.
Однією урбаністичною і поетичною традицією, що черпає втіху з такого усвідомленого помічання, є традиція flâneur — фланерування чи блукання — що походить із дев’ятнадцятого століття і була втілена в особі французького поета Шарля Бодлера. Саме він колись із тугою написав: «Обриси міста змінюються швидше, леле, ніж людське серце». У своїй книзі про диверсійну традицію жіночого фланерування — Flaneuse — Лорен Елкін розповідає про те, як Вірджинія Вулф займалася цим мистецтвом окіл Блумсбері, де мешкала в той час:
«Вулф нагадує нам, що існує щось таке, що фізично поглинає нас і вводить у трепет міста, перетвореного якостями світла, повітря, дороги… Місто, писала [Вулф] у своєму щоденнику в 1928 році, завжди “приваблювало, стимулювало її”, у ньому вона знаходила “п’єсу, повість, поему”».
Елламс вторить цьому сентименту. «Так часто місто кудись прямує, — каже він. — Блукання тут не вітають». Сповільнивши крок, ми помічаємо своєрідні поетичні деталі, які можуть допомогти нам переступити через звичний мотлох повсякдення.
Александер Поуп, поет вісімнадцятого століття, практикував дещо задирливіший вид міської поезії — він зажив недоброї слави за звичку лаяти і піднімати на сміх своїх противників у віршованій формі. У поемі «Дунсіада», що складається з чотирьох частин, Поуп публічно висміює своїх літературних та політичних суперників і фамільярно згадує «породу Граб-стріт» — богемний район, сучасну Мільтон-стріт поблизу Барбікану в Лондоні, де поети й наймані перодряпи колись змагалися між собою у публічних читаннях за літературне визнання.
Поетичні читання в містах, а особливо славнозвісні читання 1955 року в галереї Six Gallery в Сан-Франциско, стали ключовим елементом легенди про біт-покоління. Саме тоді Аллен Ґінзберґ, Майкл Макклур і Ґері Снайдер (серед інших) привернули увагу Лоуренса Ферлінгетті, і його пропозиція опублікувати поему Ґінзберґа «Крик» зробила їх знаменитими. Сьогочасні Граб-стріт і заходи в стилі бітників продовжують з’являтися то тут, то там по всьому Лондону — від «відкритих мікрофонів» до вечорів художньої декламації та читань, як-от «Поезію відкупорено», який організовує Поетичне товариство.
Направду, свої паплюження Поуп викладав у стилі, схожому до того, що сьогодні ми могли б назвати «реп-батлом». Лірика пісень, написаних у жанрі хіп-хоп, є виразно міським видом поезії, який вибухнув в останні тридцять років. Головним чином хіп-хоп постав із досвіду життя у містах чорношкірих американців, однак його стає щораз більше в усіх великих містах по всьому світу. Межу між репом і поезією можуть визначати дуже по-різному, залежно від того, кого про це попросити (лінгвіста, літературного критика, поета), а від заяви Ендрю Ллойда Веббера про те, що реп винайшов Т. С. Еліот, вуха в’януть ще більше, ніж від його музики. І все ж, не важко помітити той самий споглядальний урбаністичний характер у кінострічці Емінема «Восьма миля», що й у деяких найкращих зразках урбаністичної поезії.
Ще один успішний проект схожим чином доводить, що ознаками урбаністичної поезії не обов’язково мають бути залякування чи елітарність, їй достатньо просто бути доступною: у рамках публічного мистецького проекту «Вірші в метро», що був фінансований Мистецькою радою, а зараз святкує своє тридцятиліття, вагони лондонського метро були прикрашені шістьмастами поезіями. Цей приклад наслідували від Нью-Йорка до Шанхаю. «Це трохи бентежне відчуття — бути творцем публічного мистецького проекту, що має настільки широке коло поціновувачів», — ділиться Юдіт Чернек, співавторка ідеї та кураторка.
«Те, що поезія з’являється в парках, у будівлях — традиція далеко не нова. Тут [у нашому проекті] не було нічого оригінального, окрім того, що він був втілений в метро», — каже вона. «Однак у такому комерціалізованому світі як наш, думаю, ми знаходимо якесь приховане задоволення у тому, що вірші там просто є, нічим нам не заважають і ні до чого нас не змушують. Люди можуть читати їх або ні. Ніхто не галасує. Це не змагання — лише пропозиція».
У сучасному світі, де наслідком гіперпов’язаності часто стає відокремлення від нашого найближчого середовища, створення простору, де ми б відкривали для себе поезію, може зробити нас більш вдумливими та зацікавленими громадянами. Поезія робить місто місцем, де ми блукаємо – як фізично, так і духовно, чи, як каже Чернек «підносимося в інший світ, навіть коли перебуваємо під землею».