Доріс Лессінг. З видом на Лондон

by Diana

Переклала Тетяна Ніколенко Силвестер
Джерело

Ця кімната, з вікнами на північний схід, облаштоване горище на даху будинку. Моє ліжко стоїть вздовж французького вікна, що займає всю площу стіни, так що я можу лежати в ліжку і дивитися в небо, в якому сонце піднімається в багатогранності кольорів сутінків, рожевих променях, багряно-палаючому чи чистому небі і пропливає повз цілісінький день, а потім, незабаром, і місяць йде йому слідом у безлічі своїх розмірів, кольорів та форм. Місяць інколи високо, інколи низько, а інколи може і зовсім, на деякий час, зникнути за гіллям високого ясена в кінці довгого Лондонського саду завширшки з будинок.

З балкону французького вікна я дивлюся вниз на сади, які простяглися вулицею. Деякі з них запущені – заселений птахами безлад, деякі спроектовані і правильні, а деякі – переповнені і прекрасні у хаосі, такі сади можуть створити любителі як я: троянди, іриси, лілії, ломиніс – всі разом укупі, але згодом все це перетворюється в такі собі джунглі, бо я занадто зайнята, щоб все це підтримувати. В цих садах тиняються всілякі кішки: дизайнерські і безпородні мурчики, а дерева голосять пташиним щебетом. Я та інші сусіди підгодовуємо пташок. Минулого тижня, шукаючи горіхи, які може-таки закотилися поміж горщечків і залишилися непоміченими білками та голубами, дятел та дві сойки навідали мою нижню веранду.

Є тут і висока береза заввишки з будинок, а ясен за нею – просто гігантський. Вишні, яблуні, груші, терен, платани, і навкруги великої зеленої галявини, розміром з маленький аеродром,- дерева і кущі. Зелена галявина – це водосховище, вікторіанці зберігали тут свою воду під покровом землі. Якщо погода гарна, то по той бік галявини за дахами можна побачити Будинок Парламенту і далі, аж до Кенері Уорф, а пагорб вверх ліворуч – це Хемпстед, і, якщо Ви не знали, то можна подумати, що то пагорб повністю засаджений деревами, лиш з позначками дахів, зрідка відміченими то тут, то там.

З мого високого вікна можна з легкістю подумати, що я взагалі за містом. Тут спокійно вдень і тихо в ночі – жодного звуку. А знизу, йдучи по тротуару, може здаватися, що це Лондонська вулиця з будинками, щільно втиснутими один до одного. З протилежного боку будинків, парки для гри і старе кладовище, так що, по суті, ця звичайнісінька міська вулиця пролягла між зелених полів і дерев. Ніхто, проїжджаючи по ній, не зміг би і здогадатися.

Вона не на вершині пагорбу, але майже: водосховище – це вершина. Вулиця, яка підіймається до нашої, така крута, що машини ковзаються і скочуються, коли на ній лежить сніг, так що краще об’їхати з іншої сторони. Не так давно це був дикий зелений пагорб, на який люди могли підніматися, йдучи на північний захід, а потім, відпочивши на більш-менш рівному відрізку, починали знову сходити на вершини Хемпстед. Ця розв’язка вулиць була збудована в 1890 році, вся водночас як одне з перших передмість Лондона. На території, що нижче водосховища на південь, до Першої світової війни були поля, корови, маленькі струмочки. Я знала стару жінку, яка по неділях їздила на автобусі, з квитком в один пенні, від Марбл Арч і до того місця, де був вітряк, завдяки якому і отримала свою назву вулиця Вітряка, згодом його було замінено на банальні квартири, а вона їхала, щоб опустити ноги в струмок і спостерігати за коровами.

Я пишу, а листя осипається з дерев, і сади, здається, тонуть в золотих, жовтогарячих і зелених кольорах і у вологому сонячному світлі трава на водосховищі блищить зеленими смарагдами.