З англомовної поезії

by Diana

Переклала Євгенія Міхєєнко

Імтіаз Даркер.
Благословіння1

Тріскається шкіра, мов стручок.
Води не вистачає ніколи.

Уяви: капає,
поплескує відлуння
у кухлі –
голос ласкавого бога.

А буває, ллється неждана
розкіш. Муніципальну трубу прорвало,
срібло б’ється об землю,
і шаленого струменю
різноголосся. З хатин –
мов у церкву: чоловіки, жінки,
діти звідусіль
тісняться з каструлями,
алюмінієвими, латунними, мідними,
пластмасовими відрами,
нестримними руками,

і гола дітвора
галасує у розтопленому сонці,
сяє з усіх боків, відзеркалює
бризки світла,
а благословіння співає,
голубить тоненькі кісточки.

Imtiaz Dharker.
Blessing

The skin cracks like a pod.
There never is enough water.

Imagine the drip of it,
the small splash, echo
in a tin mug,
the voice of a kindly god.

Sometimes, the sudden rush
of fortune. The municipal pipe bursts,
silver crashes to the ground
and the flow has found
a roar of tongues. From the huts,
a congregation: every man woman
child for streets around
butts in, with pots,
brass, copper, aluminium,
plastic buckets,
frantic hands,

and naked children
screaming in the liquid sun,
their highlights polished to perfection,
flashing light,
as the blessing sings
over their small bones.
[1988]
Джерело: Imtiaz Dharker, «Purdah: And Other Poems». Oxford University Press, 1988, p.37

Меншина

Я народилася чужинкою.
Відтоді так і ведеться:
чужою ставала всюди,
де б не була, навіть і там,
де заросло все родичами,
двометрові бульбоплоди вкорінилися,
з пальців і лиць підіймається
парость кукурудзи, цукрової тростини.

Деінде у світі спільноти, що мають
історію, якій би позаздрити,
від мене, напевно,
трималися б подалі.

Тут я не така, як усі:
мов невміло перекладений вірш;

мов страва на кокосовому молоці,
коли зазвичай з топленим або з вершками;
мов раптом присмак
кардамону чи німу.

І щораз та грань, де мова
перевертається,
смакує якось незвично;
коли перечіпаються слова твої
через дріт, на язиці замаскований;
коли в координатах збій,
приймач не налаштовано,
зображення тремтить, роздвоєне;
й усім ясно: серед нас
нетутешня.

Тому і шкрябаю, шкрябаю
всеньку ніч цю
мозолю, що натерла чорним на білому.
Кожному дозволено
прокрадатися в тил аркуша паперу.
Сторінка опору не чинить.
І хтозна, може рядки ці
у твої думки
прошкрябаються,
крізь увесь гамір суспільства,
родини, де ложками дзенькають,
дітей годують –
ці вірші в твоє ліжко імігрують,
поселенцями до оселі втиснуться,
і в куточку, хлібом твоїм хрумтітимуть.

Доки колись не стрінеш
Чужинця, що крадькома та й вулицею твоєю,
доки не сяйне тобі, що обличчя це,
до кісток спрощене, знаєш.
Йому, вигнанцю, прямо в очі заглянеш
і себе впізнаєш у ньому.

Minority
I was born a foreigner.
I carried on from there
to become a foreigner everywhere
I went, even in the place
planted with my relatives,
six-foot tubers sprouting roots,
their fingers and faces pushing up
new shoots of maize and sugar cane.

All kinds of places and groups
of people who have an admirable
history would, almost certainly,
distance themselves from me.

I don’t fit,
like a clumsily-translated poem;

like food cooked in milk of coconut
where you expected ghee or cream,
the unexpected aftertaste
of cardamom or neem.

There’s always that point where
the language flips
into an unfamiliar taste;
where words tumble over
a cunning tripwire on the tongue;
where the frame slips,
the reception of an image
not quite tuned, ghost-outlined,
that signals, in their midst,
an alien.

And so I scratch, scratch
through the night, at this
growing scab on black on white.
Everyone has the right
to infiltrate a piece of paper.
A page doesn’t fight back.
And, who knows, these lines
may scratch their way
into your head –
through all the chatter of community,
family, clattering spoons,
children being fed –
immigrate into your bed,
squat in your home,
and in a corner, eat your bread,

until, one day, you meet
the stranger sidling down your street,
realise you know the face
simplified to bone,
look into its outcast eyes
and recognise it as your own.
[1994]
Джерело: Imtiaz Dharker, «Postcards from God». Viking, 1994, p. 101

Джіліан Кларк.
Переклади

Після перекладання з валлійської, зокрема, новели Кейт Робертс

Твоя рука на її руці – ніколи ще з жінкою
не були ви такі близькі, відтоді, як мамина врода
забивала дух тобі біля воріт школи; відтоді,
як трималися ви за руки – липкі, жаркі – з найкращою подружкою,
відтоді, як гостювала, школяркою ще, у шахтарській родині:
двійко вас зверху, двійко знизу, замалі для окремих
кімнат гостьових, тож на двох’яруснім ліжку з сестрами обома
хихотіли у темряві, серця шарілися, бо йшлося про хлопчиків.

Розгортаєш рукопис. Простягає вона тобі фрукт.
Розламуєш, їси, точнісінько знаєш, як саме
тримати його оксамитову ваготу, кусати, смакувати,
до останнього золотавого шматочка. Але розгубила слова,
не збагнеш, як англійською – eirin2, крутиться на…
Та язик твій мов кішка з’їла, коли персиковий сік лизала
з твоєї долоні шорстким langue de chat,
tafod cath
3: терпкість утрати.


Gillian Clarke.
Translation

after translating from Welsh, particularly a novel by Kate Roberts
Your hand on her hand – you’ve never been
this close to a woman since your mother’s beauty
at the school gate took your breath away,
since you held hot sticky hands with your best friend,
since you, schoolgirl guest in a miner’s house,
two up, two down, too small for guest rooms
or guest beds, shared with two sisters,
giggling in the dark, hearts hot with boy-talk.

You spread the script. She hands you a fruit.
You break it, eat, know exactly how
to hold its velvet weight, to bite, to taste it
to the last gold shred. But you’re lost for words,
can’t think of the English for eirin – it’s on the tip of your –
But the cat ate your tongue, licking peach juice
from your palm with its rough langue de chat,
tafod cath, the rasp of loss.
[1998]
Джерело: Gillian Clarke, «Five Fields». Carcanet, 1998, p. 84

Сільвія Плат.
Маки у жовтні

Цього ранку не знайти таких суконь і хмарам, що в сонця у свиті.
Ані жінці в кареті швидкої,
Чиє серце червоне цвіте крізь пальто, аж дух перехоплює—

Дар, дар любові:
Зовсім його не просило
Це небо,

Що і блíдне, і пломеніє
Підпалюючи свої чадні гази, ці очі
Під котелками – купки згаслих вуглинок.

О Боже мій, хто я,
За що крик розітнув вуста ці спізнілі
Серед стінопису інею, у світанні волошок?

Sylvia Plath.
Poppies in October

Even the sun-clouds this morning cannot manage such skirts.
Nor the woman in the ambulance
Whose red heart blooms through her coat so astoundingly—

A gift, a love gift
Utterly unasked for
By a sky

Palely and flamily
Igniting its carbon monoxides, by eyes
Dulled to a halt under bowlers.

Oh my God, what am I
That these late mouths should cry open
In a forest of frosts, in a dawn of cornflowers.
[1962]
Джерело: Sylvia Plath, «The Collected Poems». Ed. T. Hughes. Faber and Faber, 1981, p. 240

Дитя моє

Око твоє чисте – єдиний взірець краси бездоганної.
Я наповнила би його барвою, каченятами,
Зоопарком небаченого,

Чиї назви гортаєш думкою—
Первоцвіт у квітні, індіанська люлька,
Тоненьке

Стебельце без зморшки.
Гладь води, у якій би окреслювалися
Образи величаві, класичні:

Не це горісне
Заламування рук, ця тьмяна
Стеля без зорі.

Child
Your clear eye is the one absolutely beautiful thing.
I want to fill it with color and ducks,
The zoo of the new

Whose name you meditate —
April snowdrop, Indian pipe,
Little

Stalk without wrinkle,
Pool in which images
Should be grand and classical

Not this troublous
Wringing of hands, this dark
Ceiling without a star.
[1963]
Джерело: Sylvia Plath, «The Collected Poems». Ed. T. Hughes. Faber and Faber, 1981, p. 265

Венді Коуп.
Знайшовши стару світлину

Ялдінґ4, 1912. Мій тато
в яблуневому саду, латки сонця
на валізах, модному портфелі;

троє жінок одягнені в м’які
білі сорочки, спідниці, що трави торкаються;
маля з кучерявим волоссям.

Були б вони мені незнайомі –
Зі світлини цієї черпала би спокій, сама
Напівспоєна атмосферою, та діє вона сильніше:

полегшує тягар,
звитий з усього смутку його,
всього, що не дала йому я.

Ось він – щасливий, а я – ненароджена.

Wendy Cope.
On Finding an Old Photograph

Yalding, 1912. My father
in an apple orchard, sunlight
patching his stylish bags;

three women dressed in soft,
white blouses, skirts that brush the grass;
a child with curly hair.

If they were strangers
it would calm me – half-drugged
by the atmosphere – but it does more –

eases a burden
made of all his sadness
and the things I didn’t give him.

There he is, happy, and I am unborn.
[1986]
Джерело: Wendy Cope, «Making Cocoa for Kingsley Amis». Faber & Faber, 1986, p. 18

Керол Енн Даффі.
Рушай і побач

Рушай i побач, як море смокче зацукроване сонце,
комусь нашіптуючи так, що зашарілась би я навіть у мріях.
Сукню скинь у кімнатці десь понад гаванню, високо.
І відпиши.

Незвичні фрукти поспівують на зворотному боці ночі, на ринку
мови, світла; спів із каплички поблизу тебе зупиняє,
мов вкопану, персик дихає у твоїй долоні.
Скуштуй за мене.

Рушай і побач усе, чому слова дають імення, як здіймається
зграя складів, розмах крила видовжує іменник. Випробуй слова,
де б не водилися, мов звір. Торкайся і чуй, нюхай і вірь.
Лагідно виводь літери.

П’ятами накивай! Постукує хтось у двері наприкінці року з надією.
Іди, подивись хто. Запроси нове, соковите,
жах, і жаль, і жагу; незнайомця, у якого в руках – майбуття.
Спитай, як звуть.

Ніщо не повторює інше. Рушай і побач
сама. Йди. Лети. Човном пливи, доки берег не з’явиться знову,
назавжди змінений, живий, задзвонить дзвонами. Іди вже. Йди. І… де?
Рушай, побач.

Carol Ann Duffy.
Away and See

Away and see an ocean suck at a boiled sun
and say to someone things I’d blush even to dream.
Slip off your dress in a high room over the harbour.
Write to me soon.

New fruits sing on the flipside of night in a market
of language, light, a tune from the chapel nearby
stopping you dead, the peach in your palm respiring.
Taste it for me.

Away and see the things that words give a name to, the flight
of syllables, wingspan stretching a noun. Test words
wherever they live; listen and touch, smell, believe.
Spell them with love.

Skedaddle. Somebody chaps at the door at a year’s end, hopeful.
Away and see who it is. Let in the new, the vivid,
horror and pity, passion, the stranger holding the future.
Ask him his name.

Nothing’s the same as anything else. Away and see
for yourself. Walk. Fly. Take a boat till land reappears,
altered forever, ringing its bells, alive. Go on. G’on. Gon.
Away and see.
[1993]
Джерело: C. A. Duffy, «Mean Time». Pan Macmillan, 2013, p. 19

Маленький жіночий череп

Дещо здивована, підношу мій череп жіночий, маленький, в руках.
На що він так схожий? На окарину5? Дмухни в оце око.
Не заплаче, мій подих утримує тільки поки видихаю,
трохи сполохана, у дірочку ту, де був ніс,
вухо притискаю до оскала. Тане зітхання, мов кроки.

Довгенько сиджу отак у туалеті, голову схопивши
у руки, приголомшена. Важить те, що в руках моїх, менше, ніж думала:
усього десь із колоду карт, тоненьку збірку поезії;
та щось іще в собі приховує, ніби ось-ось злетить. Це непокоїть.
То чому я цілую чоло це, до теплих вуст – кість, мов папір,

і до люстра несу, жартома замовляємо «бів-кварти бива»?
Змиваю його під краном, задивляюсь на пил, що біжить, мов пісок
із купальної шапочки; утираю – первісток се мій – рушником,
обережно. Бачу шрам, ще звідтоді, як у запалі, стрімголов летіла
по перекошених східцях: той день, що життя розколов, читаю по Брайлю.

«Кохана», – шепочу до мого черепа, й інші врочисті слова, голосніше:
порожні іменники викрикую між оцих стін із білого кахлю.
Внизу подумають: із глузду з’їхала. Та ні, просто плачу
Я в ці дірочки дві, чи від жарту її розпливаюся в посмішці, бо ми –
подружки. Поглянь: її обличчя тримаю пристрасно в тремтливих руках.

Small Female Skull
With some surprise, I balance my small female skull in my hands.
What is it like? An ocarina? Blow in its eye.
It cannot cry, holds my breath only as long as I exhale,
mildly alarmed now, into the hole where the nose was,
press my ear to its grin. A vanishing sigh.

For some time, I sit on the lavatory seat with my head
in my hands, appalled. It feels much lighter than I’d thought;
the weight of a deck of cards, a slim volume of verse,
but with something else, as though it could levitate. Disturbing.
So why do I kiss it on the brow, my warm lips to its papery bone,

and take it to the mirror to ask for a gottle of geer?
I rinse it under the tap, watch dust run away, like sand
from a swimming cap, then dry it – firstborn – gently
with a towel. I see the scar where I fell for sheer love
down treacherous stairs, and read that shattering day like braille.

Love, I murmur to my skull, then, louder, other grand words,
shouting the hollow nouns in a white-tiled room.
Downstairs they will think I have lost my mind. No. I only weep
into these two holes here, or I’m grinning back at the joke, this is
a friend of mine. See, I hold her face in trembling, passionate hands.
[1993]
Джерело: C. A. Duffy, «Mean Time». Pan Macmillan, 2013, p. 21

Ґлен Колкагун.
Трясу руку пану Паркінсону

Трясу руку
пану Паркінсону6:
то насправді найдовша зустріч.
Руки відбивають ритм:
60 на хвилину,
чи 3000 на годину,
чи 80000 на день,
630 мільйонів загалом,
плюс-мінус кілька,
ніби наш світ шаткують
на тонесенькі смужки
аби можна було проковтнути.
Вони срібляться у струмені
світла крізь шибку.
Падають на землю
між ниточок дощу.
Їх несе вітром крізь листя
деревини розлогої –
і танцює вона.
Летять вони бризками, коли шерсть струшує
мокрий пес.
Уважно прислухаюся
до твоїх рук на вітру:
чи заспівають вони?

Glenn Colquhoun.
Shaking Hands with Mr Parkinson

Shaking hands
with Mr Parkinson
is the longest meeting,
hands beating
60 per minute,
or 3000 per hour,
or 80,000 per day,
630 million altogether
give or take a few.
They are slicing the
world into small enough
bundles to swallow.
They catch in the light
through the window.
They fall on the ground
between rain.
They blow through the
leaves of an old tree
making her dance.
They catch in the shake
of a wet dog.
I listen closely
to your hands in the wind
to see if they will sing.
[2002]
Джерело: Glenn Colquhoun, «Playing God». Steele Roberts Ltd, 2002, p. 40

– – – –
1. У творі Даркер згадує епізод у Мумбаї (тодішній Бомбей, Індія).
2. «eirin gwlanog» (валлійська) – персик.
3. «langue de chat» (французька), «tafod cath» (валлійська) – котячий язик; «langue de chat» також увійшло в англійську як назва хрусткого печива.
4. Ялдінґ – містечко у графстві Кент, на півдні Англії.
5. Окарина: духовий музичний інструмент, часто глиняний або порцеляновий.
6. Джеймс Паркінсон (1755 – 1824, James Parkinson) – британський лікар. У своїй статті «Есе про тремтячий параліч», 1817 («An Essay on the Shaking Palsy») вперше ретельно описав синдром, який згодом отримав назву «хвороба Паркінсона».