Тоні Л. Гріффін. Визначення справедливого міста поза поділом на чорне і біле

by Diana

Переклала Леся Туровська

Джерело: THE JUST CITY ESSAYS EDITED BY TONI L. GRIFFIN | ARIELLA COHEN | DAVID MADDOX 26 Visions for Urban Equity, Inclusion and Opportunity. – Published by The J.Max Bond Center on Design for theJust City at the Spitzer School of Architecture, City College of New York, Next City and The Nature of Cities ©2015

КОЛИ Я РОЗМІРКОВУЮ ПРО СПРАВЕДЛИВЕ МІСТО, ВОНО ЗАВЖДИ ЧОРНЕ І БІЛЕ
Я народилася у Чикаго напередодні того дня, коли набрав чинності Акт про Громадянські Права 1964 року, підписаний президентом Ліндоном Джонсоном. Дорослішаючи у південній частині Чикаго, мені зрідка доводилося спілкуватися з людьми, які виглядали інше за мене. Саме тут, у південній частині Чикаго задовольнялися усі мої найістотніші потреби: школярство, затоварення, літні приробітки, відпочинок та розваги. Мої вчителі були переважно чорношкірі, і однокласники також були чорними на 98 відсотків. Таке оточення не надавало мені жодного прецеденту відчувати себе ізольованою, відокремленою або в чомусь незвичайною – я поводилася невимушено.
Єдиним нагадуванням про те, що я – «національна меншість» було телебачення. І хоча по телевізору я зрідка бачила людей, схожих на мене, це не зупинило мене 14-річну, прийняти рішення здобути професію архітектора – як Майк Брейди, батько з комедійного телесеріалу «Родина Брейди». Та на той час, коли я поступила на відділення архітектури коледжу при Університеті Нотр-Дам, ситуація зробилася діаметрально протилежною. Вперше у житті я дійсно відчула себе як меншість. І наразі у професійному сенсі залишаюся меншістю щодо обраної мною галузі. Я – єдина Афро-Американська викладачка, що завантажена на повний робочий день у Міському Коледжі Нью-Йоркської Архітектурної Школи і одна з менш як 300 Афро-Американських жінок, ліцензованих у США.

МОЄ СПРАВЕДЛИВЕ МІСТО Є ЧОРНИМ І БІЛИМ, ТОМУ ЩО Я РОСЛА У РАСОВО СЕГРЕГОВАНОМУ МІСТІ
Звичайно, я не усвідомлювала, наскільки сильно вплине міська форма Чикаго та просторові закономірності на мій погляд на міста. Я також не була обізнана, наскільки глибоко вплине Чикаго на мої взаємини з городянами та на роботу, якій я збиралася присвятити свій життєвий шлях.
Моя діяльність в архітектурі, міському дизайні та містобудуванні охоплює кілька міст США, включаючи Чикаго, Нью-Йорк, Вашингтон, Ньюарк, Детройт і Мемфіс. Всі ці міста мають схожі расові закономірності сегрегаційні та подібні міські умови завдяки впливу сегрегації на людей і місце. Врешті-решт я усвідомлюю ці міські умови як середовища соціальної та просторової несправедливості. Тепер я просто називаю їх умовами міської несправедливості чи справедливості. Я визначаю міську справедливість як сукупність факторів, які сприяють нашій економіці, охороні здоров’я, громадському та культурному добробуту, так само як і фактори, які впливають на екологічне та естетичне здоров’я забудованого навколишнього середовища.
Існують три умови міської несправедливості, які, як мені завжди здається, завадять моїй роботі у містах – умови, які почали сягати висот національної свідомості під час мого народження в 1960-х роках у Чикаго.

ПЕРШОЮ УМОВОЮ МІСЬКОЇ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ Є КОНЦЕНТРОВАНА БІДНІСТЬ
За ознакою, просторова сегрегація створила скрині концентрованої бідності в наших містах, які, в свою чергу, спричинили просторову і соціальну ізоляцію їх мешканців. Упродовж кількох поколінь ця ізоляція мала руйнівний вплив на сімейні структури, соціальні мережі, освітні системи та доступ до економічних можливостей.
Прикладом, у Ньюарку, штат Нью-Джерсі, де я обіймала посаду директора планування та громадського розвитку при новообранім міськім голові Корі Букері з 2007 по 2009 рік, майже 50 відсотків мешканців центрального виборчого округу міста жили у бідності, стані, який зберігається з тієї пори, коли 1961 року навколо цього району окреслили федеральний кордон розчищення нетрів, що піддає певну кількість поколінь концентрованій бідності.

ДРУГОЮ УМОВОЮ МІСЬКОЇ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ Є ДЕІНВЕСТУВАННЯ, ЗЛОЧИННІСТЬ ТА АРХИТЕКТУРА ЗЛЯКУ
У середині 1960-х рр. було вжито спроби пожвавити центр міста через такі програми як «Модельні Міста», федеральну програму, яка фінансувала перебудову у громади з найбільшим соціальним та фізичним погіршенням. Однак громадянські хвилювання 1967 року поглибили деінвестування, а репутація міста з причин високої злочинності та політичної корупції обмежила її здатність залучати широкомасштабні капітальні вкладення на багато десятиліть.
У розпал деінвестування та федеральних програм, спрямованих на зворотну тенденцію, включаючи «Модельні Міста» та «Відновлення Міст», розробники та установи, які відчули нездатність контролювати деінвестиційні та злочинні середовища навколо своїх територіальних володінь, спрямували архітекторів захистити їх від сусідньої міської руйнації за допомогою без віконних оздоровчих центрів, щоб зберегти дітей у безпеці, вкрили та згородили простір від станції Ньюарк Пенн до Шлюзового Центру офісного кампусу, що видалило людей з небезпечних вулиць, і громадського коледжу побудованого з невибагливих бар’єрних матеріалів, які створили фортецю, захищаючи знання саме від тієї громади, якій вона була призначена служити.

І ТРЕТЬОЮ УМОВОЮ МІСЬКОЇ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ Є СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ РОЗБІЖНОСТІ
З 2000 по 2006 роки, служачи заступником директора з планування під керівництвом Вашингтонського міського голови Ентоні А. Уільямса, я усвідомила, що просторова сегрегація різко розділила місто вздовж осі «північ – південь», позначеної Рок-Крік-Парком та річкою Потомак, відокремлюючи багатих та бідних мешканців за статусом зайнятості, доходом та рівнем освіти. Через п’ятнадцять років кольорові мешканці розуміють, що ця лінія розділу швидко рухається на схід; вони побоюються, що будуть відштовхнуті за річку Анакостія і, зрештою, зовсім поза межі міста.

МОЄ СПРАВЕДЛИВЕ МІСТО Є ТАКОЖ ДЛЯ ЖІНОК, ДІТЕЙ ТА КОЛЬОРОВИХ ОСІБ (АБО ТИХ, КОГО ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР КАМПАНІЇ POLICYLINK АНГЕЛА БЛЄКВЄЛГЛОВЕР НАЗИВАЄ «НАЙМЕНШІ»)
У центрі цих середовищ міської несправедливості я знаходжу все більше жінок, дітей, іммігрантів та кольорових людей, які виборюють свої вимоги щодо справедливого міста. Національні тенденції звітують, що за всіма расовими та етнічними категоріями жінки є біднішими ніж чоловіки. За даними Центру Американського Прогресу, близько 75 відсотків бідних жінок є поодинокими; більше чверті з них – матері-одиночки. Майже третина дітей цієї країни живе у бідності, надаючи США, за даними ЮНІСЕФ, шосту найвищу норму бідності у списку 41 розвиненої країни з показником дитячої бідності.
З початку рецесії 2008 року, більшість міленіалів (тих, хто народилися після 1981 року та зустріли нове тисячоліття ще в юному віці) та широке коло працівників, які раніше сприймалися як середній клас, усвідомлюють, що важче дотримуватися речей, які завше асоціювалися зі стилем життя середнього класу: гідною заробітною платою, яка забезпечувала доступне житло у придатній для життя місцевості, а також послуги і зручності в безпосередній близькості від свого будинку чи роботи. Як повідомила 2015 року Нью-Йорк Таймс, 1967 року 53 відсотка американців мали статус середнього класу, класифікувалися за заробітком у межах 35 000 – 100 000 доларів, однак до 2013 року лише 43 відсотки американців відповідають цій категорії.
І зовсім недавнє, трансльоване по телебаченню розголошення невисловленої, недооцінюваної, зчаста не впевненої боротьби за громадянські права когорт людей на основі їх статі, сексуальності та / або расової приналежності, нагадує нам про те, що добрі наміри, які набрали чинності через день після мого народження, з тих самих пір ще повністю не реалізовані та / або продовжують оскаржуватися. Багато людей в цій когорті не впевнені у своєму праві на власність, включення та приналежність до громадських просторів міста через часті нагадування з боку тих, хто припускає засуджувати та оскаржувати ці права.
Але я з оптимізмом сприймаю міста, зокрема американські міста, і нашу колективну спроможність сприяти і створити більшу міську справедливість для всіх.

Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ МОЄ СПРАВЕДЛИВЕ МІСТО БУЛО ТІЛЬКИ ЧОРНИМ І БІЛИМ
Я – оптимістка, знову ж таки, натхненна телебаченням та поп-культурою. Я дивлюся нове шоу «Чорні», і насолоджуюся тим, як блискуче воно розкриває розбіжності у поколіннях між батьками мого віку, та їхніми дітьми, а також між дітьми та їхніми бабусями й дідусями. Воно показує, як Афро-Американські батьки середнього класу можуть собі дозволити розкрити своїм дітям світ, який у багатьох випадках є ширшим, з більшим глобальним доступом до можливостей та різноманітності, ніж наше власне виховання, і без тягаря расових обмежень. Однак водночас батьки – і особливо батько – щільно тримаються расових лінз, через які вони виросли, спостерігаючи світ, а також культурну самооцінку, яку ми, представники цього покоління до сих пір відчайдушно прагнемо визнати та інтегрувати до американського культурного нормативу.
Я також оптимістка, зважаючи на мою роботу на посаді директора-засновника Центру Дж. Макса Бонда з Дизайну Справедливого Міста в Шпітцерській Архітектурній Школі при Міському Коледжі в Нью-Йорку. Центр названий за ім’ям відомого Афро-Американського архітектора Дж. Макса Бонда, який був двоюрідним братом правозахисника Джуліана Бонда, щой недавно пішов з життя. Макс Бонд розглядав архітектуру як соціальне мистецтво, відповідальне за дизайн забудованого навколишнього середовища таким чином, що виражає культурні традиції, потреби та прагнення нашого суспільства.
Натхненна його позицією та власним переконанням у тому, що дизайн може вплинути на міську справедливість, обидва – як Центр, так і курс випускного семінару, який я розробила за такою ж назвою з метою вивчення невирішених питань раси, рівності, включення, володіння та участі у міських громадах; вироблення чіткого визначення справедливого міста; а також створення набору оціночних показників, які визначають ефективність розробленої тактики у полегшенні міської справедливості. Я викладала цей курс упродовж чотирьох семестрів для 45 студентів у загальної кількості (п’ять Афро-Американців, 10 іноземних студентів, чотири відкриті студенти ЛГБТ, 19 жінок та 26 чоловіків). Кожного семестру студентські спостереження та дискусії нагадують мені чорно-білі лінзи, через які я бачу світ, і пробудили моє бажання і потребу розповсюдити рецепт цих лінз і розширили моє уявлення про справедливе місто з поєднанням расових, етнічних, гендерних та вікових перспектив.
Врешті-решт, я хочу більшого, ніж життєздатне місто, більшого ніж стабільне місто, більшого ніж еластичне місто. Я хочу більшого, ніж рівність, що не завжди відповідає обмеженням, недолікам або, у деяких випадках, привілеям, які роблять деякі позиції у деяких містах нерівними.

Я ПРАГНУ СПРАВЕДЛИВОГО МІСТА, ДО ЯКОГО ДОЛУЧЕНІ ВСІ ЛЮДИ, ОСОБЛИВО «НАЙМЕНШІ», ЯКІ МАЮТЬ РІВНИЙ І ВКЛЮЧЕНИЙ ДОСТУП ДО МОЖЛИВОСТЕЙ ТА ІНСТРУМЕНТІВ, ЯКІ ДОЗВОЛЯЮТЬ ЇМ БУТИ ПРОДУКТИВНИМИ, ПРОЦВІТАТИ, ДОСЯГАТИ УСПІХУ І ПРОСУВАТИСЯ ВПЕРЕД КРІЗЬ РЯДИ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ РУХЛИВОСТІ
Я вважаю, що у своїй роботі, як практик, педагог і дослідник, я спромоглася створити місця і простори, які сприяють більшій міській справедливості. За час своєї виробничої діяльності я працювала над перебудовою набережної Анакостії у Вашингтоні, де нашою метою було направити зростання міста таким чином, щоб охопити існуючих Вашінгтонців; я змінила правила користування землею та районування, щоб забезпечити більш високі стандарти дизайну житлових приміщень; створила всеохоплюючу інтегровану загальнодержавну схему для нових типів навколишнього середовища та перебудованих систем інфраструктури для підтримки змін демографічних показників у Детройті. Вважаю, що моїм наміром було створити більш справедливе місто, хоча я не використовувала це визначення для розкриття своїх намірів.
Обмірковуючи наслідки тих та інших зусиль, пов’язаних з проектуванням та плануванням, до яких я залучалася, я відчуваю нагальну потребу ще чіткіше визначити конкретні результати моєї дизайнерської роботи задля полегшення власного уявлення щодо справедливого міста. Я зрозуміла, що для цього мушу спочатку дати чітке визначення того, що це означає: мати справедливе місто. Тож, оскільки я маю намір оцінити вплив своїх колишніх проектів і працювати з більшою ясністю, щоб продовжити пошук справедливого та інклюзивного доступу для всіх, я пропоную наступні десять цінностей як початкові показники щодо проектування справедливого міста.
1. Власний капітал. Розподіл матеріальних та нематеріальних товарів таким чином, що приносить найбільшу користь, необхідну будь-якій конкретній спільноті.
2. Вибір. Можливість для будь-кого та всіх громад робити вибір поміж різних варіантів, включаючи місця, програми, зручності та рішення.
3. Доступ. Комфортна близькість, наявність і/або зв’язок з основними потребами, якісні зручності, альтернативи, можливості та рішення.
4. Зв’язок. Соціальна або просторова мережа, що зв’язує людей та місця, забезпечуючи доступ і можливість для всіх.
5. Власність. Спроможність мати свою частку у процесі, результатах або матеріальному добробуті, наприклад майні.
6. Різноманітність. Прийняття різних програм, людей та культурних норм у створеному середовищі та процесів, що впливають на прийняття рішень.
7. Участь. Потреба та визнання різних думок та активне залучення як окремих осіб, так і спільнот у питаннях, що стосуються соціального та просторового благополуччя.
8. Включення та Належність. Визнання різниці, намір залучити різноманітні погляди, ставлення та поведінку, а також здатність просторів породжувати інтеграцію, співучасть та безпеку.
9. Краса. Право кожного на добре вироблені, добре продумані середовища.
10. Творчі інновації. Виховання винахідливості у вирішенні проблем та посередництва, що покращує місце.
Я знаю, що пропонуючи вищеназвані цінності, ризикую зіткнутися із загальними та конкретними деклараціями, які натякають на тому, що місто не є справедливим допоки не вдасться досягти цих конкретних цінностей. Навпаки, я вважаю за обов’язкове, щоб кожне місто чи громада самі визначили, які цінності мають стати для них більш справедливими. Я наполягаю лише на тому, щоб існував чіткий намір, виражений через прозоре, колективно розроблене визначення, у такий спосіб, що коли б ми досягли справедливого міста, ми розпізнали його, коли б побачили його.