Др.Ф.Гартман. Чоловік чи жиє по смерти?

by Diana

На украинске перетолковав Осип Коник до 1939 року

ПЕРЕДМОВА

Мій дідусь, Коник Йосиф (Осип), син Василя, народився першого вересня 1882 р. у містечку Болехів на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область).
Та частина Болехова, де проживала сім’я мого дідуся, називалася Болехів Руський, тобто жили там переважно українці. Йосиф Коник закінчив шести класову школу чоловічу етатову(державну) в Болехові,а також одержав свідоцтво про закінчення науки додаткової трирічної при цій же школі,а далі навчався самостійно. Це був кінець ХІХ століття. Господарка чомусь не дуже цікавила хлопця, а от книжки… Це було для нього – все!
Навіть на фото, зробленому під час служби сержантом в австрійській армії, дідусь із книжкою в руках. Пізніше, коли вже мав сім’ю, то одного разу віддав усю свою місячну зарплату польського пожежника за солідне медичне видання. Бабуся, звичайно не була тому дуже рада, зате дідусь почувався вельми щасливим. Про це мені розповідала мама.
Зараз, будучи сама вже на пенсії, переглядаю книжечки, які колись давно купував мій дідусь, і дивуюся, яким багатим і цікавим мав бути його духовний світ, який багатий і цікавий духовний спадок залишив він нам.
Крім літератури, збереглися ще записані особисті роздуми, спостереження, повчальні думки, цитати, прислів’я.
Особливо мене зацікавив великий зошит, у якому було списано від руки 84 сторінки. Це був переклад теологічної праці Франца Гартмана, зроблений моїм дідусем! Як виявилося,з польської мови.
Цей зошит я відкривала не один раз. Він манив мене, але, разом із тим, було важкувато сприймати це письмо. Тоді я зрозуміла, що його потрібно надрукувати, щоб можна було легше читати. Але коли почала набирати текст на комп’ютері, побачила, що українська мова, якою зробив переклад мій дідусь, відрізняється від тієї української, якою ми тепер користуємося. Коли ж міг бути зроблений цей переклад? До 1939 року – це однозначно. Можливо, і в 20-х роках.
Як пам’ять про нашу тогочасну галицьку мову – мову, якою розмовляв мій дідусь, залишила текст без жодних виправлень. Для мене все було цікавим: і мова, і зміст.
У такому вигляді відправила цей текст одному з сучасних письменників.
Мене цікавило головне: чи сприйме нинішній читач це письмо?
Відповідь була позитивною.
Тоді редактор, автор збірки новел «Поруч…» Олеся Маркович, відкоригувала текст відповідно до норм сучасної української мови. Разом з Олесею ми вирішили подати текст у двох варіантах: так, як це звучало до 1939 року, і сучасною.
Можна сказати, що ця книжечка йде до нас уже третє століття. Адже вона була написана німецькою доктором Францом Гартманом¹ ще в ХІХ столітті,
в 1907 році в Кракові у видавництві «Більше світла» вийшло її друге видання. Дідусь переклав українською у ХХ столітті, а вирішила її видати я аж тепер у ХХІ. Мабуть, дідусь побачив у цій книзі щось украй важливе, чим дуже хотів поділитися з іншими, бо як інакше можна пояснити той великий перекладницький труд?!
А надрукувати таку книжечку за життя дідуся було неможливо.
Тепер, коли цей рукопис потрапив до мене, я вважаю своїм обов’язком виконати замисел мого рідного, любимого ДІДУСЯ.

З глибокою вдячністю Ваша онука – Реня-Тереса (Тереса Лановенко)

– – – –
¹ Франц Гартман народився в 1838 році в Баварії. Доктор медицини, теософ. Свого часу був дуже відомим автором праць про невідомі науці, приховані природні та людські сили і явища.

* * * * *
Вступне слово
Життя чоловіка не єст загадкою, але важне явиско в світі. Многі люди застановляються над тим проблємом, і дали свої висновки в тім напрямі. Обоятна річ які то були люди- віруючі особи або і невіруючі, релігійні або недовірки, правдомовні або фантастики, аналізувати їх не будемо бо шкода кожної дорогої хвилини котру марнуємо на пусті без вартостеві річи. В кождім чоловіці тліє якась іскра Божої правди, тої правди чоловік бажає, до неї прямує, бореся ціле життя і тая правда конець кінцем побороти мусит і заясніє повною ясностею на овиді. Ціль життя свого пізнати се значит посісти найбільший скарб чоловіка який тілько може бути.
1.Найвизша правда всесвіта.
Великою засадничою правдою всесвіта єст той дух нескінченного життя і нескінченної сили, котрий ві всім і через все ся обявляє і котрий все оживляє, тая самоіснуюча засада життя з котрої все повстало, і не тілько що раз повстало, але єще неустачо повстає.
Єсли існує життя індивідуальне, то конечно мусит також існувати нескінченне ЖЕРЕЛО, з котрого походит то життя. Єсли існує властивіст чи сила милости, то конечно мусит також існувати нескінченне жерело, з котрого тая миліст пливе. Єсли істніє мудріст, то за нею мусит бути все мудре жерело, з котрого она пливе. Те саме можна говорити о спокою, те саме о владі, те саме о всім тім що називаємо «річами матеріальними».
Так отже той дух нескінченного життя і нескінченної потуги стоїт за всім і єст жерелом всего. Тая нескінченна потуга творит, ділає і господарит діланєм великих незмінних правил і сили. Ті права розложені сут на цілі світи і оточують нас кругом. Кожний крок нашого життя щоденного прямований єст тими самими великими правами : кожда цьвітка, котра цвите при дорозі-виростає, цвіте і в’яне після великих незмінних правил; кожний платок сніжний, котрий летить межи небом а землею- формуєся, опадає і топиться після великих незмінних правил .
Можна сказати, що цілий всесвіт заповнений єст тими самими правами. А скоро се єст правда, то конечно мусит за тим всім стояти якась влада, котра всі ті права творит, влада котра єсть більша , як права сотворені нею.
Того духа нескінченного життя і нескінченної влади, називаємо БОГОМ. Обоятною річею єст, якого вираження уживає читатель: Всемудріст, Сотворитель і т.д. Так, все одно як звучит вираженя єсли тілько під виглядом самої правди засадничої годимося з собою.
Бог єст тим нескінченним духом, котрий заповняє цілий всесвіт, з котрого і в котрім сут всі річи і нічого нема без Него. Істинно так єст: «В Нему живему і єсьмо».Він єст житям нашого життя, наше житя одержалисьмо від Него і неустанно єще одержуємо. Маємо уділ в життю Бога, хотяй відріжняємося від Него тим, що єсьмо індивідуальними духами, підчас коли Він єст нескінченним духом, котрий нас і все обіймає- то однак життя Бога і життя чоловіка що до свої істоти сут рівнозначні і оба сут одно. Ріжниця не єст ріжницею истоти ані рода, тілько ріжницею степеня. Слідуюче порівнанє вияснит те єще лучше.
В долині находится став, котрий отримує води з невичерпного великого резервуару гірського. Можемо се так виразити : став в долині одержує свої води через доплив з визше положеного заглиблення гірського. Можна однак і так зказати: вода в меншім заглубленю єст щодо свої натури, свої истоти своїх властивостей як і вода в більшім заглиблю, будучи жерелом для меншого. Ріжниця єст тілько тая :резервуар гірський має таку перевагу над ставом у долині під виглядом скількости води, що може виповнити множество таких ставів, а однак позі стане невичерпаний.
Те саме з життєм чоловіка. Житя поодинокого чоловіка, житя моє ї твоє, походит з нескінченого жерела через Божий доплив; а єсли те єст правдою то і житя, котре через той Божий доплив входит в чоловіка, що до своєї истоти мусит бути конечно то само, що сам нескінчений дух житя. Запевно, що єст в нім ріжниця, але не єст то ріжниця истоти але тілько ріжниця степеня.
А скоро се єст правдою, чиж не виходит з того, що чоловік, котрий ся тому Божому допливу опирає в міру того зближаєся також до Бога? А тоді єст річ натуральна, що в міру, як чоловік зближаєся до Бога, втягає в себе сили Божі! А скоро ті сили Божі сут без границь, чи ж з того не виходит, що однаковими границями чоловіка сут ті, котрі сам собі чоловік зачеркує, одинаково для того понеже сам себе не знає.

2.Найвизша правда в житю людськім.
Скоро тілько ми згодилися що до засадничої правди всесвіта, а іменно, що дух нескінченого життя стоїт за всім і що все від него походить, мусимо ся тепер запитати що єст великою правдою засадничою в житю людськім? По тім, щосьмо в попереднім розділі потвердили, відповід на те питання єст латво легка.
Велика правда засаднича в життю людськім, в твоїм і моїм і кожного чоловіка, єст тая: мусимо прийти до свідомого, живого пізнання нашої єдности з тим незкінченим життєм, і зовсім отворити наші серця тому Божому допливові. То є велика правда засаднича в життю людськім, бо в ній містится все, з неї виходит все інше.
Зовсім в міру того, як приходимо до свідомого пізнання нашої єдности з тим нескінченим житям і в міру як отворяємося тому Божому допливові, покликуємо до діла укриті у нас властивості і сили того нескінченого житя.
Що ж се значить? Значить се попросту, що піймаючи нашу правдиву ідентичність з тими великими правами і силами, живемо в гармонії з ними і в той спосіб ділаємося доступними тим великим обявленням, котрі одержували всі пророки, мудреці і СВЯТІ . В міру як приходим до того пізнаня і лучимося з тим незкінченим жерелом, уможливлюємо найвизшим силам аби вступили в нас, через нас діяли і через нас ся обявляли.
Від того Божого допливу і від тих найвизших сил можемо ся від граничити через несвідомість, як то діє велика скількіст людий- або можемо ся свідомо замкнути перед їх діланєм і через те виречися сил, до котрих з истоти своєї єсьмо покликані. З другої сторони можемо дійти до так живого пізнання єдности нашої правдивої істоти з нескінченим життєм, можемо ся так далеко отворити Божому допливові , а тим самим і діланям визших сил і обявлень,що стаємося по правді тим що можна назвати людьми Божими.
Шо ж се єст людина Божа?
Ото такий, в котрім сили Бога об’являються, хотя завсіди єще єст чоловіком. Мужчині чи невісті того рода не може ніхто зачеркнути границі, бо одні границі, котрі він чи она може мати, сут ті границі, котрі самі собі зачеркнут. Несвідоміст єст тим найнебезпечнішим чинником , котрий людям ставляє границі; в той спосіб жиє много людей своїм малим карикатурним життям одиноко, для того що не знают більшого життя, до котрого сут покликані; не дійшли они до сеї пори єще до пізнання фактичної єдности правдивої своєї істоти з Богом.
Людскіст єще не пізнала ясно, що правдива истота людини а життя Боже –се одно. Задля своєї несьвідомости люди не отворилися єще тому Божому допливові і не зробилися єще такими, через котрих ті нескінчені сили можут ся обявляти. Як довго уважаємося за людей, так довго жиємо тільки як люде і маємо одиноко тільки сили людські. Коли однак прийдемо до переконання що єсьмо людьми Божими, тоді живемо яко люди Божі і маємо сили людей Божих.
Я і ти, і всі люде маємо в (моци) силі отворитися тому Божому допливові, або перед ним замкнути цілком як ся нам подобає. Тую силу маємо в нашім духу й діланю мислей дум.
Життя нашої душі маємо впросто від Бога; то лучит нас з безсмерностию. Крім того маємо життя фізичне; се лучит нас з світом матеріальним . Гадка лучить одно з другим.
Шо ж се єсть гадка? Не єст то незачеркнена абстракція або щось подібного; противно єсть се жиюча сила, найбільше животна, найделікатніша в цілім всесвіті, сила котрі нічого опертися не зможе. Нині вже можемо навед в наших лабораторіях довести експериментально, що гадка єсть силою. Гадки мають певні форми, якість, субстанцію і енергію. В наших гадках маємо осередок творчої сили; творчої і не тілько в значіню образовім, як також і в значенню істотним.
Все, що находиться в світі матеріальнім, все, що взагалі знане єст у всесвіті, мало свій первісний початок у гадці; через гадку одержало свою форму. Кождий дім, кождий образ, кожда машина-все, заки одержало свій вигляд матеріальний і своє утілеснення, мало своє уродження і свій початок найперше в дусі чоловіка, котрий то все в гадці сотворив. Навед сам всесвіт, котрого земля наша єст часткою, як крапля часткою океану, повстав через енергію гадки Бога, нескінченого духа, котрий стоіт за всім. А скоро правдою єсть, щосьмо зказали, що наш правдивий дух щодо своєї істоти єст ідентичний і втім значінню єсть одно з життям нескінченого духа- чи ж не видимо, що в міру як приходимо до пізнання тої донеслої правди, зискуємо через діланє наших внутрішніх сил гадкових також силу творчу?
Все єст найперше в формі невидимій, заки укаже ся видимим або станеся фактичним; в тім значінню єст отже правдою, що невидиме єст правдиве, підчас коли видиме єст неправдиве. Невидиме ест причиною, видиме єст наслідком. Що єст невидиме –єст вічне, що єст видиме то є змінне і переминаюче.
«Сила слова» єсть дослівно науковим певником. В чинности наших сил гадкових посідаємо силу творчу; виговорене слово єст отже неяко осередком за помочию котрого сила гадкова ся концентрує і вертає в певнім напрямі.
Говориться часто о «ставленю домків на леді» або в повітрю. Хто має склонність до того рода будованя на того люде не дивятся зовсім добре. Але «замок на леді» чи в повітрю мусит найперше стати, перше заки стане на земли з материялу будовляного. Запевне! У чоловіка, котрий ся трудит самим ставленєм «замків на леді», щось не єст впорядку, але не то єст блудом, що ставит «замки на леді» чи в повітрю, але що не іде наступно далі, то значит, що їх не управильнит в формі матеріальній. Сповняє він часть діла і то дуже конечного, але другу част діла і рівнож конечну позіставляє невиконану-невикінчену.
Науки природничі доводят достаточно, що то, що бачимо, єст тілько дуже малою частю того, що взагалі істніє. Фактичні і жиючі сили, котрі в нашім власнім життю, як тоже в цілім світі ділают, сут для нашого ока тілесного не видимі а однак сут причиною, і все що бачимо єст тілько скутком. Гадки то сили; до них відносится право: рівне витворює рівне, а рівне притягає також і рівне. Володіти нашими гадками значить отже впливати на наше життя.
Люде, смутного успособлення притягають до себе тілько смутні речі. Люде, котрі завсігди сут знеохочені і окружені гризотою, не мають в нічім поводження, і їх життя єст тягарем для других.
Натоміст люде, повні надії і віри притягують поводження до себе. Стан, в якім отримуваний єст огородець, чи обора, свідчит о настрою господаря. Господині дому оказує стан свого умислу через свій убір: неохайна газдиня оказує зовні, що в єї думках єст безнадійність, брак порядку- легкодушність. Непорядок і нечистість суть завсігди найперше в гадках, заки ся знайдуть на тілі і в оточенню. Гадка, котра в тобі найчастіше виступає, заміняєся наступаючо в діло. Єсли дух повний надії, зауфання і відваги здецидований єст осягнути свою ціль і завсігди ся к нему звертає, то притягає до себе речі і сили, котрі му до осягнення тої ціли допоможуть. Заповідь Христова: «любіте ненавидящих вас, хто на вас каменем дайте му хліб, хто на вас змію, дайте му рибу» – опираєся на факті науковім і на праві натури. «Ділати добре»- значит притягати до себе всі первістники сили і добра в натурі знаходячіся. «Ділати зле»- значит притягати до себе противляглі первістники руйнуючі. Хто се зрозуміє той може на завсігди увільнитися від злих гадок. «Хто жиє в ненависти, той через ненавист умре». «Хто мечем воює той від меча гине»- говорят пословиці. Кожда зла гадка проти котрій небуд особі, єст мечем проти тій особі нагостреним; єсли взаімно тая друга особа знову собі меч острит, то тим гірше для обох сторін.
Право о притяганню відносится взагалі до кожного діла, а чоловік притягає до себе те, чого прагне і чого очікує. Гадки суть нашею приватною власностию і можемо їх зовсім пристосувати до наших потреб, если пізнаємо в собі здібність до того.
Говорилисьмо власне о духовій силі притягання. Віра не єсть нічим іншим, як тільки результатом сили думаючої під формою сильного бажання, полученого з ожиданням сповнення. В міру як віра в полученню з відповідним ожиданням, чи надією, оживляє нашого духа – дух наш притягає ко собі упрагненні ціли впрост, або тоже переміняє річи невидимі на видимі, духові на материальні. Але коли тільки крихітка сумніву або тривоги вкрадеся, тоді те, що могло бути великою силою, так далеко буде ослаблене, що управильнення не може ся сповнити. Єсли натоміст віра буде тягло йти в парі з надією, тоді стене ся силою, непоборимою і абсолютною силою, котрі скуток стоіт в простім стосунку до сили віри.
Скорше чи пізніше відкриє наука те, що сей час людцкіст зачинає заледве понимати,- що ті всі великі слова, котрі зказано о вірі, тії всі обітниці, котрі єї дані зістали – суть то не тільки загальні учуття, але великі наукові факта, оперті о великі незмінні права. Днесь вже многі з посеред нас зачинає понимати тії права розумом .
Сьвідоме зєднання чоловіка з найвизшим духом і з замірами Отця Предвічного, єсть ключем отворяючим таємниці віри і життя загробового.

3.Наполеон Великий о релігії і життю посмертнім.
Учуттям власної істоти духової перенятий цісар Наполеон вірив у безсмертність душі: «Дуроц! Єст інше життя- там будеш на мене чекати, там ся знову увидимо!» -так казав Наполеон до умираючого маршалка Дуроц.
«Філософи, метафізики, най розправляють як їм ся подобає, релігія єст конечнов потребов людей. І я тоже єсьм філософом, але знаю, що никто в суспільности не потрафит уходити за цнотливого і справедливого, хто не знає який єго початок і який має бути конець. Сам розум не може нас в тім достаточно освідомити; без релігії блукає ся чоловік в темнотах, релігія католицька може му однако подати світло певне і неомильне виглядом єго призначення».(Наполеон на острові сьв.Олени)
«Вірую в Бога і узнаю віру вітця мого; не кождий єст атеїстом»…
«Уродивємся в релігії католицькій, хочу доповнити обов’язків які вкладає і приняти вспертя яке подає»(Наполеон перед смертев)
Найважнішою загадкою, котра від найдавніших часів занимала думаючу людскість, єсть квестия безсмертности душі чи дальшого істновання індивідуальної сьвідомости по смерти тіла.
О важности тої квестиї без потрібним було би розправляти. Вистарчит тільки надмінити, що стосунки взаємні між людьми зовсім інакше і о много лучше уформовалибися, єсли би кожний чоловік мав те переконання, що наше життя земське єсть тілько коротким вступом до визшого і духового бутовання чи часовим епізодом в нашім вічнім життю. Перестали бисьмо тоді марновати всі наші сили, котрі тепер тільки поте уживаємо, щоби уприємнити собі те переминаюче матеріальне битовання коштом і зі шкодою наших ближних- а натомість більше думали бисьмо о тім, щоби жити і ділати після визших засад, котрі нас підносять на визший степень свідомої екзистенції в визшім життю.
4.Смерть – а що потім?
Що ж єсть смерть?… Чи єсть се костетруп з косою і клепсидрою, котрий зближуєсь до людей, коли остання їх година вибє?… Чи єсть се пропастна нічогість, котра зближаєся до умираючого?
Ані одно, ані друге!
Оскільки дужше матеріалістично задивляєся чоловік на сьвіт, тим страшнішою видаємося смерть. Доперва духове задивлювання на сьвіт взносить нас понад обаву смерти і жалобу; – тоже оно звертає увагу на истоту духову, для котрої смерть є тільки визволення з оков тіла. «Смерть» єсть то зявище переходу з одної форми сьвідомости в другу. Для того кожна «смерть» получена єсть з «уродженням». В тім значінню умираємо кожного вечора для світа смислового і родимося в іншім світі свідомости, для котрого рано, будячи ся, знову умираємо, аби народитися на світ с-змисловий.
Коли духова часть чоловіка опускає тіло фізичне, то задля перервання чинности, котра тримала в упорядковані цілости комірки тіла фізичного як тоже званого тіла стеричного- наступає смерть фізична. Тіло фізичне розпадаєся, а в міру розкладу грубо-матеріального тіла зовнішнього наступає тоже розклад делікатно- матеріального «тіла стеричного» . Те «тіло стеричне» належить вправді єще до світа смислового, представляє однак делікатніший стан дрижання як тіло грубо-материальне. Брак місця не позволяє нам подати множества випадків, котрі свідчать, без сумніву, що життя посмертне не єст жадною байкою ані навед загадкою, але фактом рівно правдивим як приміром проміння Рендгена і телеграфовааня без дроту. Бувший комендант статку военного, знаний російський математик і астроном М.В.Софронов, у сьвіжо виданих пам’ятниках описує слідуючу пригоду: «Підчас війни кримської знаходився під розказами Софронова молодий моряк. Одного разу моряк упав з машини на поклад так нещасливо, що на ціле життя позістав калікою. Софронов занявся долею нещасливого моряка, віддав го до приюту інвалідів в Одесі і пам’ятав о нім завсігди так, що моряк почувався до глибокої вдячности для Софронова. По многих літах дізнав Софронов надзвичайного видження. Було се в місті Симферополи, в котрім Сафронов мав родину. Коли Софронов сидів при чаю в оточенню своєї родини, зявилася нагло в дверях сальону постать старого моряка і висказала урочистим голосом благословення для коменданта так , що ціла рідня те чула. Потім постать розплила ся в воздусі як хмара. В пару днів пізніше дізнався Софронов що той моряк умер перед кількома днями в Одессі.
Софронов оповідає єще о іншій пригоді. Одного разу був Софронов на кладбищі і видів мертві тіла мущини і невісти майже зовсім голі, обвинені були тільки в хворост, котрі мали бути похоронені в спільній могилі. Взрушений тим видом Софронов дав гробареві гроші з наказом, аби мертві тіла обох людей були похоронені відповідно вбрані. Того самого дня відїхав Софронов на своїм потягу морскім до Константинополя. По полудни, стоячи на покладі, побачив нагло зі здивованням дві зовсім незнайомі собі постати, котрі к нему ся приближували. Понеже комендант видав перед тим приказ непускати жадних чужих людей на поклад човна проте вже мав сумнівній сторожи станкові дати сурову нагану- коли одна з постатей промовила до него і вияснила, що обидві постати суть се мертві, котрих комендант казав поховати в окриттю і що прийшли му подяковати і переконати го що люде жиють по смерти. Потім явища зникли без сліду.
Злудження єсть ту цілком виключене, понеже оба ті випадки відбулися при свідках, а Софронов уходить за тверезого образованого чоловіка. Важною есть хвиля безпосередньо по смерти наступаюча. Ві тійто хвили споглядає душа раз єще на цілу панораму свого щодоперва скінченого битовання земского і всі свої досвідчення сумує в оден результат. Особи знаходячіся в поближню маєстату смерти винні ся заховувати тихо, щоби не переривати спокійного току гадок відходячого з того світа чоловіка. Чуются мимохіть ті, котрі оточують мертве тіло другої особи і для того говорять тілько тоном шепту.
Коли вже чоловік відділився від світа смислового, знаходится в країні астральній, чи тоже в світі стеричнім межи планетами через те, що чоловік відложив свою фізичну поволоку, не зміняєся в своій свідомости. Смерть не робит людей рівними тільки зіставляє їх духові ріжниці незміненими. Чоловік любовний переходит до світа астрального любовним, ненавистний – неневистним , боязливий – боязливим і т.д. і заки дістанеся до чистої країни небес, мусить в світі астральнім перейти степень «очищення». В церкві католицькій називаєся той стан «чистилищем». Гіндуси називают той стан сьвідомости «камолька» . Час буття в тім стані переходовім відповідає силі бажань, які єще в чоловіці ся знаходять. На коли душа очистилася зі всїх низших пожадливостей, тоді «умирає» для світа астрального, а «родиться» в країні небес- то значить входить у вільну від всіх поземних памятностей в свідомість духову небес. Той то стан небесної сьвідомости єсть станом нормальним душі і єї властивою (вітчиною) отчизною. Представляє він возможення тих найшляхетніших склонностей, котрі підчас життя земського найсильніше ся обявлювали в чоловіці. Внішне життя чоловіка приходить то до цілковитого значіння і розвою. Вже під час життя фізичного, наколи знаходимося в присутности наших приятелів, любимо властиво не самих приятелів але тілько те менше або більше добре виображення, котре маємо в наших приятелях. Тими ідеальними образами всіх своїх кревних і улюблених видится оточеним мешканець небес. Єго сьвідомість незаколочена жадним терпінням, посилаючи проміння милости на предмети своєї прихильності, в неперервнім стані щастя.
В сьвіті небеснім ускуточняються ідеальні бажання чоловіка в чудесний спосіб. Кождий, хто в життю земськім оживлений був добрими, безінтересовими, т.є. не самолюбними (хіттами) хотіннями, осягає в небесах уфактичнення своїх бажань і через розвинені прихильні струї помагає фактично тим, котрих любив уже на земли.
В світі небеснім лучаться душі спосібність перероблення і засимільовання зібраних в життю земськім досвідчень. Там також уживає душа невисказано чистої розкоші небесної битности-щастя, котре жадним вспімненням земских терпінь не єсть заколочене. В небі єсть душа о много близшою сьвідомости Божої правдивости – свої вічної істоти як в попередних сферах сьвідомости.
5.Всілякі стани сьвідомости.
Якийсь великий учений, котрий через ціле своє життя старався довести ,що життя духове по смерти єсть байкою, коли му умерла розцвитаюча донечка, казав виписати на єї гробі слова : «До побачення».
Гадка, що зі смертев не може бути «по всему» жевріє глибоко в учуттю людськім. Задивлювання, якоби смерть була безсумнівно кінцем і знищенням істоти людської, не тільки що противиться наукам релігійним Востока і Запада, але також логіці думаючого чоловіка, бо знаю результат нескінчень всіляких прикладів форм життя людського, який не може бути видимий зору. Кревному або приятелеви, стоячому над свіжим гробом, говорит голос внутрішній, що колись знову побачить душу, котра ся з ним розлучила, і що довг вдяки, котрий в присутности неї затягнув, буде міг сплатити аж до останнього сотика.
Германове вірили в вальлягу з веселими забавами з игрищами; визнавцям ісламу усміхалось небо зі всхідними розкошами; індиянин сподіваєся дістатися в країну де вільно вже буде полювати; індус жиє побожно, щоби колись можливо пережити літ сто тисяч в «сварга» с.є. мешканю душ.
Нашій порі зроблено закид, що не чують потреби дослідувань надприроджених. Многі суть між нами, котрі в своїй бездумности і матеріалізмі не прагнут навед увійти в себе і застановитися над засадничими квестиями життя і смерти.
Многі поверховно думаючи, котрі даються засліпити і задовільнити блеском земского життя, згори відкидають толкування о життю поза гробовім, тому, що не може го зтвердити інструментами світа смислового!
Для кого однак ясною єст речею, що життя земське єсть тільки переходовою школою душі а не цілею самого для себе, той хоче ся чогось довідати о життю надземскім.
Розум, котрий з Адамом вийшов з раю, питаєся від віків: «Де можна знайти рай? Чи єст він близько чи далеко? Куда іде душа до раю? Чи рай єст на тім світі, чи поза тим світом? Чи на звіздах, чи понад звіздами?… Де мешкає Пан Бог з ангелами? Де єст улюблена вітчизна, в котрій вже нема смерти?
Любий читателю, жоден чоловік не може пожичити другому ключа від тих воріт. Кождий мусить отворити своїм власним ключем, інакше не увійде до раю; позаяк той ключ то Дух Сьвятий-хто той ключ посідає,той входит і виходить.
Суть люде, котрі на підставі свого смислового поняття о просторови, переносять «тамтой світ» на якесь місце у всесвіті понад хмури або з тамтої сторони останньої звізди. Інші знову, відколи астрономія своїми телескопами перешукала просторони світа і жадного неба не знайшла, уважають віру в небо і взагалі життя по смерти – за науково заперечене.
Виходячи з задимлювання що «тамтой світ» мусить мати певні границі, думають некотрі, що найбільше пібють прихильників науки о несмертельности, коли запитають: як же ж поміститися в небі всі душі умерших від початку світа, не говорячи вже о тих котрі в будучности єще аж до кінця світа малибися там дістати?
Поняття о просторах нашого світа смислового, подібно як наше поняття часу, не дадуть ся застосувати до «тамтого світа».
Великий філософ Кант сказав: «Тамтой світ не тільки єсть іншим місцем, скільки скорше іншим поняттям». Тамтой світ є країною свідомости, котра яко така має своє відрубне поняття часу і простору.
В своїм студюм «О снах» приточив два приклади, з котрих один єсть дуже давної дати, другий же недавно доперва притрапився. Отже они:
В Корані знаходиться дивна повість о відвідинах, котрі пророк Магомет якогось дня відбув у небі. Видів він там много всяких околиць, котрі му вичерпуючи толковано. Пророк довго розмовляв з многими ангелами- а помимо того, коли вернув до свого тіла, знайшов ліжко єще тепле і пізнав, що тільки кілька секунд часу уплило . Аддісон оповідає далі, що якийсь султан єгипетський не міг в те увірити і навет пішов так далеко, що своєму научителеві впрост освідчив, що тая історія не єст правдивою. Научитель, котрий був ученим знатоком Корану і розпоряджував таємничими силами, постановив на місци переконати сумніваючого монарха, що се оповідання принаймі може бути правдиве. Научитель казав принести велике начиння з водою і просив султана, аби голову занурив до води і аби ю сей час зводи витягнув. Як ож султан занурив голову до води і нагло знайшовся в місци для себе не знанім – на самотнім узбережу у стін великої гори. Думав, що хтось зачарував, а звичаєм всхідних пануючих сей час прокляв свого лікаря за єго огидну зраду. Але час плив далі; султан почув голод і прийшов до переконання, що в тім чужім краю мусить сам розглянути за поживою…
Султан, блудячи час якийсь знайшов в якомусь лісі дроворубів, просив їх о поміч. Люде ті наклонили го, щоби їм поміг в роботі, потім взяли го зі собою до міста в котрім мешкали. Ту султан ся осадовив, працював кілька літ, доробився майна і зачав ся старати о руку богатої невісти…
Як ож султан оженився і жив цілі літа в щасливому супружестві. Виховав не менше як чоирнайцятеро дітей, але по їх смерти тілько нещасть го спідкало, що попав знова в нужду і на старі літа мусів зістати дроворубом…
Одного дня ішов берегом, а позаяк був зігрітим, забажав купели. Розібрався одіж і увійшов до води. Коли вийшов з купелі і отрясся з води, знайшовся ку найбільшому своєму здивованню посеред давних своїх дворян, а свого научителя з давно минулих часів, сидячого на своїм місци, тоже… начиння з водою перед собою!.
Можна собі уявити, кілько часу треба було на те, щоби султана переконати, що всі літа єго вандрівки по незнайомих краях, літа супружества і нещасть, були тільки сном маленької хвилі часу- сном гіпнотичним, котрий научитель піддав свойому монархови і що султан поправді занурив тільки голову до води і сейчас єї витягнув.
Оповідь тая ілюструє найлучче можливість ріжниць поняття часів.
Інакше маєся річ з другою оповідженою пригодою, котра лучилася недавно в Лондоні одному славному ученому. Сей учений хотів собі дати вирвати два зуби і в тій ціли був захльорований. Позаяк дуже інтересовася квестиями того рода, постановив докладно затямити собі учуття, яких дізнає підчас операції. Коли однак втягнув газ в себе, попав в таку сонність що забув о своїм наміри, заснув. Здавалося єму, що на другий день ся обудив, і приступив до праці, виконував свої звиклі досліди, мав виклади перед усякими ученими корпораціями і т.д. але все те відбував з визшим як звикле полетом. Кождий виклад мав надзвичайне поводження. Кожний експеримент проводив го до нових, надзвичайних відкрить. Так сходив день по дню, тиждень по тижни, місяць по місяцю, доперва одного дня, власне коли наш учений мав виклад у Королівському Товаристві, учув чиїсь слова: «Вже по всім»- а коли ся оглянув, щоби побачити хто му сміє переривати, учув інший голос: «Оба вже суть вирвані». Тепер доперва піймив що знаходиться єще на кріслі в кімнаті дантисти і що той довгий окрес чинного життя тревав тільки 40секунд…
Два ті приклади толкують, що поза світом смисловим суть єще інші сфери сьвідомости у всесьвіті. Не треба зрештою штучних середників, як гіпноз і хлороформ, аби чоловіка о тім переконати; позаяк натура вводить кожного з нас що вечер при засинанню в інший світ свідомости, котрого доперва рано при пробудженні ся опускаємо.
Много людей, належачих до так званої західної цивілізації уважає світ смисловий за одинакий стан свідомости. Люде ті поповняють великий блуд, коли хотят тілесними змислами витолковати зявиска , належачі до зовсім інших станів свідомости, а котрі в своїм перебігу надаються контролювати за помочию зовнішніх знарядів смислових.
Таке задивлюваня на світ єсть щось найменше поверхове і односторонне. «Всі вступаємо по таємницях і чудесах», говорит Гете. «Єсьмо оточені атмосферою а не знаємо щося в ній діє і в який спосіб стоїть она в зв’язку з нашим духом. То однак єсть певне, що в некоторих станах лучники нашої душі сягають поза єї тілесні границі».
На підставі зізнань осіб обдарених надзвичай чулим і розвиненим духом, за помочию котрого дістатися можут в визші стани свідомости, можемо прийняти що сут три стани свідомости, котрі взаємося проникають і на себе впливають, однак через ріжноякість свого стану дрижання сут від себе відділені.
Під взглядом своєї материї найгустіший і найтяжчий з посеред трех станів свідомости єст фізичний світ смисловий. Єго предмети суд видимі, чуйні, дотикальні і т.д. і даються достеречи яко тверді і м’які , прозорі і не прозорі, крухкі і гнучкі, гіркі і солодкі, кольорові і безкольорові і т.д.
Видимо як форми поодиноких видів натури, н.пр. мінералів, рослин, звірят, в наших очах встають, розвиваються і переминають. Далі спостерігаєм, що матерія знаходиться в трех станах скуплення: сталім, плиннім і газовім. Зявиска світа смислового сут вправді виключним предметом новочасного знання природничого. Також медицина задивляєся на чоловіка тільки о тільки оскільки належить він до світа зявищ смислових.
Хто життя кришталю, рослини, звіряти, хто гадку людську чує і волю, хто діла духові Коперника, Шевченка, Франка, Хмельницького, Гете, Шиллєра, Данте і т.д.- уважає тільки за функції матерії тілесної, или за результат тих функцій, той забуває що николи вижші з низшого повстати не може, а натомість визше може ся обявлювати в низшім.
Єсли би діла духові були тільки продуктом мозгу, то справді можна би поручити регулярний сильний масаж голови яко найлучший осередок смислового розвою. Однак же ділання умислове представляє зовсім інший вид дрижання матерії фізичної і показує на існування єще визших станів сьвідомости, котрих обявленням єсть гадки. Хто хоче о тім набрати певности, той не тільки повинен читати добрі книжки, але мусить сам в собі статися інструментом духових спостережень, взносячися щораз вище понад матеріальне дрижання і беручи своєю душею уділ в божім життю всесвіта. Оскільки делікатнішою і плястичнійшою матерією як світ смисловий, виповнена єсть астральна сфера сьвідомости.
Єсть то світ Гадок, учуть і бажань. Кожна гадка єсть станом дрожання і представляєся в формі видимій для чоловіка маючого дар астрального бачення. Форми гадок (котрі можна менше більше порівняти з фігурками бренчачими в акустиці) мають всякий час тривання, контури і кольор. Ім живітше подумана єст гадка, тим довше триває. Окреслення форми гадок єсть залежне від менш або більш сильного думання. Хто думає слабо і без концентрації, той витворює зникомі і коротко тривалі форми думок. Врешті кольор залежить від якости гадок.: гадка пам’ятна інакше забарвлена як гадка цнотлива і т.д.
Поучення о донеслости життя думочного має для нашої цивілізації велике значіння . Чим визший стан дрижання сфери свідомости, тим донеслійші і потужніші сут зявиска тої сфери. Многі вважаються відповідальними за свої гадки тілько і тільки, оскільки вони обавляються в їх власних ділах- а само внутрішнє заняття ся думками уважане єсть за щось, що єсть без впливу на оточення. Але від ясновидячих знаєм, що кожна подумана гадка єст вже ділом і що чоловік в часі думання висилає добродійні або шкідливі струї ко людям. Витворені через нас гадки сут як розсіяні зерна, котрі там кільчаться і ростуть, де є відповідний грунт для них. Писар, котрий продумує над романом кримінальним, через енергію своїх гадок може ся стати посередно причиною всяких збродней, если котра з єго гадок трафит до відповідного чоловіка і в нім дозріє. Тоже кожний чоловік сам в собі посідає стан дрижання, задля чого тілки такі думки в нім ся приймають, котрі єму «відповідають». Тому то повиннісьмося утримувати на такім взнеслім стані чуття і думання, в котрім злі, т.є. низші форми гадок не могли знайти місця. Хто висилає до ближних бажанні думи, той створює в ближних крепкійші, помічні для себе сили. Хто же висилає ко ближним злі бажання, проклони і т.д. може тим людям дуже зашкодити. Условєм того помагання і ушкодження єсть остільки, щоби «адресат» був здібний приймити в себе відповідну форму гадок.
Підчас нашого ділання думаючого єсьмо мешканцями сфери астральної, хотя й того не бачимо, подібно як невидимий не бачить зявиск світа смислового.
Третою а заразом найвизшою формою свідомости єст світ небес. Єсть то найчистіша, духова свідомість – властива вітчина чоловіка. Єсть то стан, до котрого входять душі умерших тоді, коли вже опустили сферу астральну, то значит, коли ся очистили зі всіх низьких намятностей…
Що небудь зказалобися о стані свідомости світа небес, все то буде тілько дуже, дуже недокладне і слабе; бо мова нашого світа смислового єст дуже убогою, щоби нею трафно оцінити хотя би тільки в приближенню,стани зовсім іншої сфери як та,в котрій тепер жиємо. Єсли туриста, стоячи на вершку високої гори, видит під собов чудесний, сповитий в золоті проміння сонця край образ гір и долин, поля і лісів, безмежне море, і коли зійшовши знову на долину, буде хотів все оповісти своїм невидимим браттям, котрі сонце, землю і моря знають тільки з чуття – то оповідання єго буде в стосунку до правдивостей дуже слабе. Отже наша мова світа смислового єст мовою незрячих; для того першим зрозуміння визших станів сьвідомости єсть то, щоби узнати світло божої правдивості за підставу визших речей – бо ж доперва те світло ділає нас «видимими».

6.Ціль буття людського.
Остаточною цілею буття людскости єст сьвідоме зєднання ся з Богом.
Знання материялістичне тому не може вияснити глубших засаджень життя, бо не узнає сил надприроджених. Засліпившись у світі змисловім, відучився чоловік плекати дрімаючі в нім визші сили духові. Матерялістичний спосіб життя притупив ліпші сили і шляхотнійші учуття в чоловіці. Жажда уживання, незадоволення, самолюбство і хороби всякого рода- суть тільки висновком материалістичного задивлюваня ся на світ.
Велика часть нинішньої людскости знаходиться єще в цілій несвідомости щодо потуги і здібности визшої натури, живіючої в чоловіці. Кождий чоловік повинен понятии що сам в собі посідає ратунок від терпінь; що може ся досконалити, єсли має сильну добру волю і витревалість, врешті, що досконалість може осягнути коли позбудеся самолюбства, ораз тоді коли кожному з своїх ближних буде після можности пожиточним.
Зникомість нашого бутя, як се учить матеріалізм, не апелює до наших визших і шляхетних учуть і не може промовити до серця людського; позаяк материя, визута зі своєї душі т.є. первісника Божого, єсть зимною і мертвою, єсть нічим! Тому то видимо, що народи сильніші нищут слабші, бо не узнают вспільних інтересів людскости яко цілости; видимо як люде взаємно ся ошукують, як гріш уходить за гонор, честь,балаканина за талант і т.д.
Підставою нашої сучасної моральности єст обава перед Карою. Більша часть людей живе морально радше з обави перед уставами, як з почуття справедливости і правди.
Многі уважають смерть тіла матеріального яко конець свого життя. Ті блудні задивлювання мусять бути вигубленні, що наступить, коли люде будут осьвідомлені о свої правдиві, несмертельній натурі.
Душа людська ест не смертельна і не підлягає жодним перемінам часу. Єст она вознеслим видцем, котрого нічо не дотика, що ся відбуває в світі материї фізичної. Коли чоловік узнає ся тим, чим єст по правді, втоді свідомість його вартости ся піднесе і стане ся подібний тим великим духам, котрих тілько вже світ видав, а котрі в хвилях сумніву приходили людям з помочию- з ратунком.
Гадки суть річами і кожен чоловік впливає ними на інших людей; так само гадки інших впливають знова на чоловіка. В той спосіб ненависні гадки взбуджуют завсігди ненавист у інших. Рівні притягають рівних. В світі гадочнім отримуємо з поворотом те, щосьмо вислали, і то з високим процентом. В той спосіб можна (одоліти) побороти ненавист любовію, гнів – спокоєм, зліст- лагідностев і т.д. Вже Христос Господь говорив: «Любіте неприятелів своїх», «Добрі діла творіт ненавидящім вас». Всі великі учителі людскости наказували те саме.
Гадки чоловіка впливают не тілько на єго душу але і на тіло. Професор Гатес говорит: «Ненависні гадки і неприємні учуття витворюють в тілі людськім шкідливі получення хемічні, котрі можуть викликати навет тяжку хоробу тіла. Натомість любов і жичливіст (взміцняют) скріпляють стан духовий і тілесний». Ненавист може ся стати жерелом небезпечних хороб, подібно гнів, тривога і т.д. Для того кожний чоловік повинен звертати свої гадки тілько до чистого, красного, і шляхетного, а принесе пожиток не тільки собі але причиниться также до ушляхетнення своїх ближніх, бо як знаємо, гадки одного чоловіка впливают на гадки других людей.
Мусимо передовсім научитися відріжняти межи злим а добрим, межи правдивим і неправдивим, а змінним а переминаючим. Мусимо поняти і узнати, що чоловік в глибині своєї духової свідомості посідає універсальну мудрість і не смертельність, котрі через смерть тіла не можут бути знищені ані згашені. Мусимо зрозуміти, що душа людська єст відмінна о много визше стоячою истотою як чоловік зовнішній або тілесний; єсть то так зване «несвідоме», котрого буття у звиклого чоловіка приходить до особистої сьвідомости тілько в рідких хвилях ясности, але у Святих триває в протягу цілого їх життя. Єст то онеє несмертельне в нас, котре само в собі не єст несвідоме, тільки котрого свідомість і пізнання о много визше стоїт, як свідомість чоловіка грішного. В стані сомнамбулізму, коли низші сили духові суть спаралізовані, ділання тих визших сил духових виступає ясно на уяві. Оскільки яснішою мусить бути тая визша свідомість, коли через смерт тіла душа увільнена єсть від всіх смислових улуд і вазей матеріальних!
Те що єсть несвідомим в нашім життю теперішнім, буде свідомим в життю загробнім. Життя загробне не єст однак місцем під взглядом просторони відрубним від нашого життя теперішнього на земли, лише тілько «тамтою стороною» (тамтим світом) нашої теперішньої ограниченості або « світом з тамтої сторони границі смислової свідомости»- а що світ такий єст, то потверджує щоденне досвідчення. Припущення Канта, що вже на тім світі єсьмо духами, хотяй того мозгом нашим не знаємо і що здібности духів суть ідентичні з магічними здібностями живущих, єст експериментально удовіднено.
Єсть річ ясна, що, скоро суть люде, котрі як довго єще суть получені з тілом матеріальним, можуть ся від него часово відділити, рухатися в світі астральнім і з тамтошними мешканцями присутствовати- то будуть посідати рівно добре тую здібність, яка коли через смерть тіла фізичного зовсім увільниться від його вязів. І те рівно ж єсть експериментально доведено. Можемо затім зказати , що наука завела нас у світ астральний і що життя нашого тіла астрального по смерти єсть удовіднене.
Але те ще не все. Бо знання учит нас, що той світ астральний єст лише переходом – і що з тамтої сторони того стану бувають єще визші стани.
Видимо затім, що чоловік жиє по смерти, що душа людська єсть натури божої і не смертельна.
Цілею людського розвою єсть аби чоловік осягнув свідомість своєї горуючої понад уродженням і смертев душі а затім і свідому несмертельніст. Душа єсть ніби дерево ; особистість переминаюча єсть листтям, котрий десь зеленіє, завтра однак схне і опадає. Чоловік, котрий ся ідентифікує зі своєю переминаючою частею, не посідає сьвідомости несмертельности. Але хто взнесеся умом наді все що в чоловіці і поза чоловіком есть переминаюче, той підноситься через те до свідомости своєї божої натури, котра все обіймає, все проникає,- єст істинною, вічною і несмертельною. Чоловік при тім нічого не тратить зі своєї правдивої індивідуальности, не тратить своєї свідомости але розширяє ю тільки, так , що минувшість, теперійшість, будучність обіймає в вічнім ТЕПЕР, а кажде «ту» і «там» понимає яко одиницю у свідомости божого всесвіта. То божественне все пізнання себе єст взнеслою цільлю нашого розвою, цільлю, в котрім ся всі бажання сповняють. Ту нема вже мови о часовім життю, або знаю єст то само життя вічне.
Многі люде приходять до того самопізнання тільки дорогою терпінь. Гарно виразився Лев Толстой в листі, в котрім описує учуття свої дізнані під час останньої хвороби: «Получив лист Ваш і тішуся дуже, що можу відповісти на запитання. Прийшовся до переконання, не на дорозі роздумувань, але досвіду довгого життя, що життя людське єсть духове. Чоловік єсть духом, частею Божества, затвореною в певних границях; життя духа не підлягає жадному скаженню, єще менше терпінню; оно росте правильно, розширюючи границі, в котрих його замкнено. Люде однак суть склонні до блудів і думають, що звязь життя лежить в границях його очеркуючих, именно у материї. Під впливом того блуду дивимо на матеріальне терпіння в особливости на хороби і смерть, яко на нещастя, коли терпіння тільки бурять границі, путаючі нашого духа і навертають нас, нищучи позори матеріальні, до властивого чоловікови понимання свого життя яко буття духового, але не матеріального. Чим сильніше єсть терпіння матеріальне,чим ближче терпіння, котре нам ся видає найбільше, іменно смерть, тим лучше , тим неухоронніше висвободжуєся чоловік з покус життя матеріального і тим докладніше пізнає себе в духу.
Повертаючи до здоровя, дізнавєм двох суперечних учуть: перше, то радість звіряти вертаючого до життя, друге, то жаль буття духового і утрата ясної свідомости духової товаришучої мені під час хороби. Але без взгляду на всі покуси перелетного життя, руйнуючі ся з новою силою при виздоровлінню, вірю, знаю, що хороба була для мене найвизшим добром. Дала ми те, чого мені дати не могли ані мої роздумування, ані роздумування інших людей; і того вже ніколи не утрачу, але возьму з собою. Але і мимо хороби, вспоминаючи життя, виджу ясно, що много з того, що мене приправлювало о терпіння, було для мене правдивим добром для того,що усувало мене від погони за добром матеріальним і прямувало до шукання правдивого добра духового…»
Раз на довгі часи приходить якийсь чоловік на світ, котрий від початку не відділяє свого життя від життя найвизшого Вітця і неустанно жиє у тім живім річивістненню одности з Богом; припоминаючи світови тую велику правду і ділами єю зтверджуючи, стаєся святим.
Він то показує світови, в який спосіб всі люде можуть управильнити в собі життя Христове і увільнитися від всіх грішних побудок.
Кождий вільний буде від вазей смислових (через котрі виключно гріх до нас приходить), кожний осягне стан небесної щасливости і вічне життя, хто увійде у той сам стосунок до вітця, як те здолав Христос. Але правильно тяжко було би зрозуміти, чому сама віра в Христа мала би увільнити нас від вазей гріха і піднести до стану вічної щасливости. Сама віра ту не вистарчить. Доперва через те, що наслідуємо Христа, увільняємося від гріха і осягаємо управильнення нашої єдности з Богом.
Хто до того царства мудрости хоче вступити, мусить найперше виречися всякої зарозумілости свого умислу. Упередження, поверховні розумування – стоять правдивої мудрости завсігди на дорозі. Зарозумілість власного здання має неменше самобійчий наслідок, понеже она замикає ворота правди.
Всюди кругом нас видимо людей, котрі задля свої зарозумілости так твердо тримаються своїх упереджень, що обявлення визшої правди не має до них доступу. Вмісто рости і досконалюватися, сохнут і курчаться духово, тратячи щораз дужше здібніст відчування правд визших.
7. Яка наука звідти пливе?
Переконанання о життю посмертнім єсть для нас потіхою, бо нам бодреності додає і надію на будучність. Але рівночасно вкладає на нас обов’язок, щобисьмо жили совісно, бо єст речю правильною, що на тамтім світі бути мусить визша справедливість – о много доскональша, як право о заслузі і заплаті, котрі знаємо ту на земли. Знаємо що в міру до права о причиновости, вже теперійше наше життя єсть по більшій части таке, на яке собі заслужилисьмо. Що в тім життю посіємо, збирати будемо також в життю будучім. Життя наше на тім світі не єсть отже жадною загадкою ані забавкою, тільки вступом до життя визшого.
Єсли певна річ єсть напримір, що замордований не умирає духово, але тілько тілесно, то збродня мордерства виглядає інакше. Новочасні бандити не торбуются о «тамтой світ» і зовсім не дрожать перед карою, чекаючою їх по смерти.Числяться они щонайменше тільки з земскою справедливостею, але ся милят, бо діла їх з сили передвічних прав натури заключають в собі зародок кари і то кари не уникненої по смерти. Коли збродняр невед в сім життю оминув кари, то преці по смерти буде мусів зпідкатися зі своєю офірою, котра маючи над збродняром моральну перевагу, магічну свою силу переслідувати буде отрутника, і те переслідування може бути навед однозначне з муками пекельними.
Др. Допмер в своїй праці «Дао…» приточує випадок, котрий зістав протоколярно записаний через суди французькі. Президент парламенту француского Segur вертаючи з Парижа до Тулюзи, заскочений бурею, був змушений переночувати в сільській корчмі. В ночи указалому ся видмо поблідлого, покривавленого старика і оповіло, що власний син замордував старика і тіло закопав у поли; видіння просило мордуна укарати судом. З розказу Segura заряджено сейчас слідство. В місци описанім Segurови через зявище зачато копати і знайдено тіло замордованого старика. Арештований мордун признався сейчас до вини і зістав укараний на смерть. Можна би думати, що Segur мав тілько ясновидження у сні, лише не видів явища старика на яві. Але проти тому припущенню говорять дальші факти. Явище замордованого старика указалося Segurови пораз другий і запитало в який спосіб може му подяковати за віддану прислугу. Segur відповів: «Зкажи мені коли умру, щоби мав час приготоватися». Явище відповіло що повідомит го на вісім ден наперед. По многих літах учув Segur в ночи сильне торкання до брами, хотя нікого перед брамою не було. Торкання повторилося другий і третий раз. Тоді Segur встав з ліжка, убрався і вийшов перед браму. Але яке ж було его здивування, коли увидів перед собою зяву старика і учув від него, що за вісім день умре. Segur зістав по правді по вісьмох днях застріленим у власнім помешканню.
Др.Кернер оповідає о страху, котрий через довгий час указовався в місци, в котрім за життя ошукав бідні сироти на кілька сотиків. Таких случаїв можна навести тисячі. Знані они були вже в старожитности. Аристотель виводив початок віри в Бога з віри в життя загробове, а Циперо толковав повстання першої релігії( почтеній мертвих) з факту указовання ся духів. Рівно ж старожитний Лукрецій описував видіння умерших яко лучення правдиві. Яка глибока наука для кождого!!
Засліплення ся в життю земскім єст головною причиною наших нещасть і причиною, для чого під взглядом моральним так становчо ся софаємо. Бо квестия моральности єсть натури фізичної. Моральність можна ширити тільки на підставі віри в несмертельність душі і не дасть ся заперечити що тою дорогою збудовати можна найсильнішу тому проти моральному здичінню наших часів.
Коли вернемо до віри в життя будуче, тоді зводячі мари розкошей земских перестануть нас спонуковати і тілько тоді будемо могли життя наше так урядити як того вимагає від нас наше добро позагробове. Егоїзм земский, котрий не узнає любови ближного, буде тоді заступлений егоїзмом трансцендентальним, то єсть егоїзмом позагробовим. А то вже вистарчає для стосунків суспільних, коли ж егоїзм трансцендентальний містить в собі також любов до ближнього, хотяй би тільки через сам взгляд, що по смерти ( позаяк і в будучім життю будемося взаїмно знали) той найбільше скористає, хто вже в життю земскім здобув собі найбільше любови у ближних.

8. Видіння ученого лікаря.
В літературі наукові знаходится довгий протяг справоздань лікарів і фільософів англійських, американських, німецьких і французьких , котрі мали надземські явища . Що такі явища не сут овочем вибуялої якої фантазиї але відбиття правильної натури всесвіта, то виходить з факту, що в тих зявищах виступає завсігди учуття глубокого зрозуміння истоти всерічи, учуття розвязання загадки сьвіта, ораз учуття зєднання ся з Богом або зі всесьвітом. Многі з учених прийшло до переконання, що явища відкрили їм правильну натуру сьвіта, і що вражіння які відчули були так нескінчено позитивніші і сильнійше переконливі як все чого в життю земскім досвідчили , що правдивість тих явищ не може улягати жодному сумнівови.
Професор медицини на університеті в Штутгарті др.М.Баелз пише, що явищ містичних не можна уважати за обяв хоробливий або фантастичний, але що найвидочніше жевріє в них правильне ядро фільософічне – випливає з факту, що містика мала вплив на системи фільософічні, як Фіктого, Шеллінга і Гебля. Один славний психолог англосакський твердить навед що наука Гебля даєся зрозуміти тільки зі становиська інтуіциі містичної. Сам проф. Др. Баелз досьвідчив явища, котрі утвердило го в тім погляді. В часі свого бутя в Японії захоровав той учений на тяжку хоробу кишкову. Лежав він самітній в сельскій хаті під опікою слабої старушки і єї сина. Болі збільшувались щораз дужше. По зажиттю ліку учений почувся нагло зівсім инший. Докучливі болі розплилися як фаля водна а на їх місце вступила не тілько полегша тілесна, але також учуттє незкінченої розкоші і щасливости. Учений почувся легким і задовільненим, уносився як птах над землею( натурально своїм тілом астральним) і нараз учувся якби унесений вгору, плив визше і щораз визше через блакитний стер – аж ся знайшов в небі посеред душ людських. Чув музику о якій ніколи не мав поняття, музику небес. Около него переходилися по райських городах ущісливленні, промінняючі ясноволосі ангели в одежах білих і синих – а в далі, в морю проміней блескотіла постать, котрої вида не могло знести око ученого. Тілько ангели толковали йому що то сам Господ Бог. Тоді учений клякнув покірно, але не було му даним оглядати Обличчя Сотворителя. Нагло дістав учуття, що паде з неба на землю, а обудившися знайшов при своїм ліжку молящуся старушку і її сина, котрі думали що учений уже умер. (Додати ту треба, що кілько разів тіло астральне вийде з чоловіка, тілько разів тіло земське видаєся як умерле).
Видимо з того лучення, що перед ученим відхилився тільки малий рубок заслони, криючої вічну ПРАВДУ, але вже той рубок легко ужилений, дав ученому передсмак вічної щасливости. Якаж непонятна ясність і хваля опромінняли його, коли би йому даним було уздріти сьвітлість обличчя Сотворителя? Перед тою світлостев серафими закривають свої очи. Хто ж з грішних людей міг би ся там безкарно вдерти і оглядати ю? Але позаяк в чоловіці мешкає Божа істота, хто ж отже міг би нам заборонити досконалення ся ту на земли щобисьмо могли колись увійти поза заслону і з отвертим обличчям оглядати хвалу Господа!
9.ЗАКІНЧЕННЯ.
Від хвилі як чоловік пізнає в собі єдність з незкінченим духом і нескінченою силою, чи отвориться Божому допливови! – від тоді не уважаєся тілько за фізичну, материяльну истоту але ясно понимає, що чоловік властиво єсть істотою духовою: не поповняє вже тоді блуду думаючи, що єсть тілом підлягаючим хоробам і смерти, але узнає факт, що єст духом а іменно духом о тільки о скільки хоче і уміє бути, ораз що єст будівничим і через те і майстром тіла в котрім жиє. Коли узнає тую владу майстра над тілом, не буде вже признавати права тіла пановання над собою. Перше був невільником свого тіла, тепер тіло єст невільником його духа.
Чоловік, котрий понад своє «Я» взнестися не потрафит, чоловік, котрий ничого не видить поза своїми богацтвами і своїми користями, такий чоловік єст направду слабий і малий і самолюбний і буде оказовати всюди свою слабість і ограниченність. Але хто розуміє магічну силу любови, хто потрафить любити нетілько себе але і других, той вільний єсть від всяких вязей, або знаю чоловік доперва тоді єсть в гармонії з всесвітом і користає доперва тоді з потужних сил всесвіта. Ісус Христос мав з певностев на гадці, удоховнення життя, коли зказав:» Легше єст верблюдови перейти через ухо голки, як богачеви увійти в царство Боже». Абознаю єсли чоловік через ціле своє життя думає тільки о зовнішних материяльних скарбах – деж стане му часу на збирання дібр внішних чи духовних? Якже може знайти в собі чудове царство Христове? Але хто получиться з нескінченим духом всесвіта і його силами, хто улюбить Бога і людей, той єст найбільше уготований до життя земского і загробового; такий чоловік не на літа будує але на віки, не для часу а для вічности: такий чоловік може іти вперед не знаючи де ідучи, бо знає, що боже життя, котре в нім єсть, не заведе го на бездоріжжя, але заведе перед Обличчя Вітця предвічного. Такий чоловік будує для віків: бо тілько найвизше, найправдивіше, найшляхотніше і найліпше перетриває віки. Такий чоловік будує для вічности: абознаю коли надійде хвиля, котру називаємо смертев, тоді буде повний тих дібр, котрі душа одинаково може взяти зі собою. Такий чоловік не знає тревоги: ані в життю, ані в хвили коли те життя переміниться в инше, бо знає, шо в нім, перед ним і около него мешкає нескінчена мудрість і нескінчене життя.
А коли прийдемо до цілковитого свідомого пізнання нашої єдности з нескінченим духом і нескінченою силою Божою, тоді все инше прийде само зі себе: така ясність, така красота, таке щастя, такий спокій, який відчувати може тільки життя зодночене з життям Сотворителем всіх річей. Втой спосіб приходимо в посідання найбільших скарбів небес, підчас коли єще єсьми на земли. Так зіступає небо до землі, або радше земля підноситься до неба. Так заміняємо слабість на силу, прощення на радість, тревогу на віру, так осягаєм повніст спокою, сили і богацтва. Так осягаєм гармонію зі всесвітом.
Нийша суспільніст душится в сліпім материялізмі, а кормячися його гіркими овочами, попадає в тілесне і моральне звиродніння; бракує му оживчих проміней, в котрих моглоби знайти спасення від грозячого му упадку.
Проти грозячому упадкови нинішної суспільности нема лучшого (осередка) середника, як поворот до відвічних правд і ідеалів, котрі не суть недостигнуті, але вже в сім життю даются управильними. Хто уважно прочитав те письмо, переконаєсь, що суть правди, котрі скоро ся їх практично в життю застосує, мусят викликати великі зміни в поняттях етичних людскости і спровадити оборот пануючих днесь відносин на ліпше . Хто зрозуміє, що в нім самім жевріє божа натура і божа сила, котра тілько для того ся не обявляє і не розвиває, бо перешкаджає єї в тім самолюбство і несьвідомість- той буде ся старати згідно з божою натурою думати, хотіти і творити.
Аби нинішне письмо стало ся дороговказателем для многих зблуканих паломників, того щиро бажає Перекладчик