З поезій Енн Секстон

by Diana

Переклала Оксана Коваленко

Вулиця Милосердя, 45
У своєму сні,
що в’ївся у кістковий мозок
всіх кісток,
своєму справжньому сні
я походжаю по Бікон Хіл
у пошуку вуличної вивіски –
а саме ВУЛИЦІ МИЛОСЕРДЯ.
Там немає.

Я шукаю у Бек Бей.
Там немає.
Там немає.
І все ж таки я знаю номер.
Вулиця Милосердя, 45.
Я знаю вітраж
у вестибюлі,
три прольоти сходів будинку
із паркетною підлогою.
Я знаю меблі і
матір, бабусю, прабабусю,
слуг.
Я знаю шафу із порцеляною “Споуд”,
крижаний човен, масивне срібло,
де масло лежить акуратними квадратиками,
як дивні зуби велетня
на великому столі червоного дерева.
Я знаю це добре.
Там немає.

Куди ти ходила?
На Вулицю Милосердя, 45,
де прабабуся
у своєму корсеті з китового вуса стає на коліна
і молиться тихо, але несамовито
до умивальника
о п’ятій ранку,
та дрімає у чудернацькому кріслі-гойдалці
опівдні,
дід дрімає в коморі,
бабуся дзвоником викликає покоївку наверх,
і бабуся розгойдує матір з величезною квіткою
на лобі, щоб прикрити локон з тих часів
коли їй було добре і коли вона була…
І де вона народилася
і в третьому поколінні
вона породить
мене,
із сім’ям чужого, що проросте
у квітку, яку зватимуть Страхіттям.

Я гуляю у жовтій сукні
з білою сумочкою, набитою сигаретами,
таблетками, гаманцем, ключами,
і мені двадцять вісім, чи то сорок п’ять?
Я гуляю. Гуляю.
І сірники мені за вуличні знаки,
бо темно,
і темрява густа наче мертва шкіра,
і я загубила свій зелений Форд,
будинок у передмісті,
двох маленьких діточок,
яких я поглинула, як бджола пилок,
і чоловіка,
який стер свої очі,
аби не бачити яка я зсередини,
і я гуляю й дивлюсь,
і це не сон,
лише моє масне життя,
де люди – алібі,
а вулицю неможливо відшукати
за ціле життя.

Запніть фіранки –
мені все одно!
Позамикайте двері, милосердя на засув,
зітріть номери,
зніміть вказівники,
яке це може мати значення,
яке це може мати значення для цієї скнари,
яка хоче володіти минулим,
що відійшло на мертвому кораблі
та залишило мене лише з папером?

Там немає.

Я відкриваю сумочку,
як це роблять жінки,
і риба плаває туди-сюди
між доларами і губною помадою.
Я їх вибираю,
одне за одним
і кидаю у вуличні вказівники,
і шпурляю свою сумочку
у річку Чарльз.
Далі я вихоплюю мрію
і жбурляю її об цементну стіну
незграбного календаря,
в якому я живу,
мого життя
та його уловних
записників.

45 Mercy Street
In my dream,
drilling into the marrow
of my entire bone,
my real dream,
I’m walking up and down Beacon Hill
searching for a street sign –
namely MERCY STREET.
Not there.

I try the Back Bay.
Not there.
Not there.
And yet I know the number.
45 Mercy Street.
I know the stained-glass window
of the foyer,
the three flights of the house
with its parquet floors.
I know the furniture and
mother, grandmother, great-grandmother,
the servants.
I know the cupboard of Spode
the boat of ice, solid silver,
where the butter sits in neat squares
like strange giant’s teeth
on the big mahogany table.
I know it well.
Not there.

Where did you go?
45 Mercy Street,
with great-grandmother
kneeling in her whale-bone corset
and praying gently but fiercely
to the wash basin,
at five A.M.
at noon
dozing in her wiggy rocker,
grandfather taking a nap in the pantry,
grandmother pushing the bell for the downstairs maid,
and Nana rocking Mother with an oversized flower
on her forehead to cover the curl
of when she was good and when she was…
And where she was begat
and in a generation
the third she will beget,
me,
with the stranger’s seed blooming
into the flower called Horrid.

I walk in a yellow dress
and a white pocketbook stuffed with cigarettes,
enough pills, my wallet, my keys,
and being twenty-eight, or is it forty-five?
I walk. I walk.
I hold matches at street signs
for it is dark,
as dark as the leathery dead
and I have lost my green Ford,
my house in the suburbs,
two little kids
sucked up like pollen by the bee in me
and a husband
who has wiped off his eyes
in order not to see my inside out
and I am walking and looking
and this is no dream
just my oily life
where the people are alibis
and the street is unfindable for an
entire lifetime.

Pull the shades down –
I don’t care!
Bolt the door, mercy,
erase the number,
rip down the street sign,
what can it matter,
what can it matter to this cheapskate
who wants to own the past
that went out on a dead ship
and left me only with paper?

Not there.

I open my pocketbook,
as women do,
and fish swim back and forth
between the dollars and the lipstick.
I pick them out,
one by one
and throw them at the street signs,
and shoot my pocketbook
into the Charles River.
Next I pull the dream off
and slam into the cement wall
of the clumsy calendar
I live in,
my life,
and its hauled up
notebooks.
Джерело

Містер Мій
Зверніть увагу, як він пронумерував сині вени
на моїх грудях. Більше того там ще десять цяточок.
Тепер він йде ліворуч. Тепер праворуч.
Він будує місто. Місто з плоті.
Він – промисловець. Пані та панове,
він голодував по підвалах
та його зламало залізо,
кров, метал, звитяжне залізо
материної смерті. Але він розпочинає знову.
Зараз він зводить мене. Його поглинуло місто.
> Із пишноти слів він звів мене.
> Із чуда бетону він сформував мене.
Він дав мені шістсот вуличних вивісок.
У той час як я танцювала, він будував музей.
Він звів десять кварталів, як я увивалася на ліжку.
Він спорудив естакаду, коли я пішла.
Я подарувала йому квіти і він збудував аеропорт.
Задля світлофору він взяв червоні та зелені льодяники.
І все ж у серці я дитям іду помалу-малу.

Mr. Mine
Notice how he has numbered the blue veins
in my breast. Moreover there are ten freckles.
Now he goes left. Now he goes right.
He is building a city, a city of flesh.
He’s an industrialist. He has starved in cellars
and, ladies and gentlemen, he’s been broken by iron,
by the blood, by the metal, by the triumphant
iron of his mother’s death. But he begins again.
Now he constructs me. He is consumed by the city.
>From the glory of words he has built me up.
>From the wonder of concrete he has molded me.
He has given me six hundred street signs.
The time I was dancing he built a museum.
He built ten blocks when I moved on the bed.
He constructed an overpass when I left.
I gave him flowers and he built an airport.
For traffic lights he handed at red and green
lollipops. Yet in my heart I am go children slow.
Джерело

Кімната мого життя
Тут,
у кімнаті мого життя
речі не перестають змінюватись.
Попільнички, в які можна плакати,
дерев’яні стіни – брати-страдники,
сорок дев’ять клавіш друкарської машинки,
і кожна з них – око, що ніколи не заплющується,
книжки, і кожна з них – учасниця у конкурсі краси,
чорне крісло – собача труна з дерматину,
розетки в стіні,
що очікують, ніби дуплявина з бджолами,
золотий килимок –
розмова підборів та носаків,
комин –
ніж, що чекає, щоб його підняли,
канапа, виснажена втомою повії,
телефон –
дві квітки, що ростуть з одного пагону,
двері,
що відчиняються та зачиняються як стулки мушлі,
люстри,
що штрикають в мене,
висвітлюючи і бруд, і сміх.
Вікна,
голодні вікна,
що вганяють дерева цвяхами в моє серце.
Щодня я годую світ зовні,
хоча птахи вибухають
праворуч і ліворуч.
Світ всередині я також годую,
частуючи стіл собачим печивом.
Одначе усе не те, чим видається.
Мої речі мріють і вдягають нові костюми,
і, здається, їх примушують усі слова у моїх руках
та море, що гримкотить мені в горлі.

The Room of My Life
Here,
in the room of my life
the objects keep changing.
Ashtrays to cry into,
the suffering brother of the wood walls,
the forty-eight keys of the typewriter
each an eyeball that is never shut,
the books, each a contestant in a beauty contest,
the black chair, a dog coffin made of Naugahyde,
the sockets on the wall
waiting like a cave of bees,
the gold rug
a conversation of heels and toes,
the fireplace
a knife waiting for someone to pick it up,
the sofa, exhausted with the exertion of a whore.
the phone
two flowers taking root in its crotch,
the doors
opening and closing like sea clams,
the lights
poking at me,
lighting up both the soil and the laugh.
The windows,
the starving windows
that drive the trees like nails into my heart.
Each day I feed the world out there
although birds explode
right and left.
I feed the world in here too,
offering the desk puppy biscuits.
However, nothing is just what it seems to be.
My objects dream and wear new costumes,
compelled to, it seems, by all the words in my hands
and the sea that bangs in my throat.
Джерело

Лише одного разу
Лише одного разу я знала, для чого було життя.
У Бостоні геть зненацька я зрозуміла;
гуляла там уздовж річки Чарльз,
дивилась, як вогні відтворюють себе,
усі неонові із серцем-стробоскопом,
широко роззявляючи роти, як оперні співаки;
рахувала зірки, своїх маленьких учасників походу,
свої стокротки шрамів, і знала, що я вивела свою любов
на сутінково-зелений бік і виплакувала
своє серце машинам, що рухаються на схід, і виплакувала
своє серце машинам, що рухаються на захід, і переводила
свою правду через маленький згорблений міст,
і підганяла свою правду, її принадність, додому,
та збирала ці незмінні величини аж до ранку,
лише задля того, щоб виявити, що вони зникли.
Just Once
Just once I knew what life was for.
In Boston, quite suddenly, I understood;
walked there along the Charles River,
watched the lights copying themselves,
all neoned and strobe-hearted, opening
their mouths as wide as opera singers;
counted the stars, my little campaigners,
my scar daisies, and knew that I walked my love
on the night green side of it and cried
my heart to the eastbound cars and cried
my heart to the westbound cars and took
my truth across a small humped bridge
and hurried my truth, the charm of it, home
and hoarded these constants into morning
only to find them gone.
Джерело

Три зелених вікна
Ледь вислизаючи із дрімоти недільної,
бачу три зелених вікна
у трьох різних освітленнях –
західне, південне, східне.
Я забула, що старі друзі вмирають.
Я забула, що наближаюсь до середнього віку.
Під кожним вікном так шурхотить!
Дерева вперто тривають, аж через край, чуттєві,
міцні як святі.
Я бачу трьох змоклих ґаргуйлів, укритих пір’ям.
Їхня шкіра виблискує на сонці немов сириця.
Я на своєму ліжку — легка немов губка.
Незабаром літо.
Моя мама — літо.
Розповість мені казку, приспить
на своєму запашному пишному боці.
Я бачу листя – омите та невинне.
листя, що не знало підвалу,
народжене у власній крові – зеленій,
як руки русалок.

Я не думаю про іржавий фургон під час прогулянки.
Я не зважаю на рудих білок, що стрибають біля будинку наче заведені.
Я не пам’ятаю, які вони – справжні стовбури дерев попід вікнами
незграбні як артишоки.
Я повертаюсь немов велетень,
потайки спостерігаючи, потайки знаючи,
потайки даючи імена кожному витонченому морю.

Я поклала кудись не туди радіаційний пояс Землі, каналізаційні труби та стоки,
реконструкцію міста та приміські центри.
Я забула імена літературних критиків.
Я знаю те, що знаю.
Я — дитина, якою була,
що проживає життя, що було моїм.
Я молода та напівсонна.
Зараз час води, час дерев.

Three Green Windows
Half awake in my Sunday nap
I see three green windows
in three different lights–
one west, one south, one east.
I have forgotten that old friends are dying.
I have forgotten that I grow middle-aged.
At each window such rustlings!
The trees persist, yeasty and sensuous,
as thick as saints.
I see three wet gargoyles covered with birds.
Their skins shine in the sun like leather.

I’m on my bed as light as a sponge.
Soon it will be summer.
She is my mother.
She will tell me a story and keep me asleep
against her plump and fruity skin.
I see leaves–
leaves that are washed and innocent,
leaves that never knew a cellar,
born in their own green blood
like the hands of mermaids.

I do not think of the rusty wagon on the walk.
I pay no attention to the red squirrels
that leap like machines beside the house.
I do not remember the real trunks of the trees
that stand beneath the windows
as bulky as artichokes.
I turn like a giant,
secretly watching, secretly knowing,
secretly naming each elegant sea.

I have misplaced the Van Allen belt,
the sewers and the drainage,
the urban renewal and the suburban centers.
I have forgotten the names of the literary critics.
I know what I know.
I am the child I was,
living the life that was mine.
I am young and half asleep.
It is a time of water, a time of trees.
Джерело

Прогулянка Парижем
Я вертаю назад до твоєї юності, бабусю —
так, ніби я можу відчистити
ту божевільну жінку, якою ти стала,
що змарніла, страждає на запор,
виє у власний слуховий апарат.
Приходжу я, середнього віку,
щоби знайти тебе двадцятирічною з високою зачіскою та у довгих вікторіанських спідницях,
що втомлено чвалає Парижем на своїх двох по 15 миль на день,
бо не могла дозволити собі екіпаж.
Сьогодні я пройшла шістнадцять миль.
Я не відстала.
Я читала твої листи з Парижу від 1890 року.
Щоночі я брала їх до свого невеличкого ліжка
та вивчала, як актриса – слова своєї ролі.
“Дорога рідня”, — писала ти,
не знаючи, що я буду твоєю останньою родиною,
не знаючи, що я роздягну твоє життя аж до його початку.
Що є реальнішим за прогулянки твоїми вулицями!
У мене так само натертий палець ноги, який ти обкладаєш бавовною.
У Парижі 1890-й був учора
і 1940-й ніколи не настав —
забруднена уніформа нацистів
була розмотана, наново справлена та перепродана.
Бути окупованим та підкореним це ще нічого —
вижити — це все!
Зайшовши так далеко,
я піду ще далі.
Ти — моя історія (та сама викрадачка дітей)
і я увійшла у тебе.
Я покинула свого чоловіка та дітей,
негритянське питання, останні новини та гарячі ванни.
Моя кімната в Парижі не більша за камеру,
набита 58 фунтами книжок.
Усі вони американські й забуті.
Натомість я читаю твої листи,
вкладаючи твої слова у своє життя.
Ну давай, стара,
будемо сестрами!
Будемо прицінятися до меню у маленьких кав’ярнях, рахувати франки,
розглядати вежу, де Марія-Антуанетта очікувала на гільйотину,
схиляти коліна біля вікна-розетки Нотр-Дама,
і дозволяти хмарній погоді загнати нас раніше додому,
щоби скупчитися біля слабкої грубки на кухні Мадам.
Ми вирушимо завтра у міцних черевиках,
щоб купити хутрову муфту для наших посинілих пальців.
Я сміливо візьму твої руки,
щодня нова екскурсія.
Підемо, моя сестро,
ми дві незаймані діви,
наші життя знову удосконалені
та невикористані.

Walking in Paris
I come back to your youth, my Nana,
as if I might clean off
the mad woman you became,
withered and constipated,
howling into your own earphone.
I come, in middle age,
to find you at twenty in high hair and long Victorian skirts
trudging shanks’ mare fifteen miles a day in Paris
because you could not afford a carriage.
I have walked sixteen miles today.
I have kept up.
I read your Paris letters of 1890.
Each night I take them to my thin bed
and learn them as an actress learns her lines.
“Dear homefolks” you wrote,
not knowing I would be your last home,
not knowing that I’d peel your life back to its start.
What is so real as walking your streets!
I too have the sore toe you tend with cotton.
In Paris 1890 was yesterday
and 1940 never happened—
the soiled uniform of the Nazi
has been unravelled and reknit and resold.
To be occupied or conquered is nothing—
to remain is all!
Having come this far
I will go farther.
You are my history (that stealer of children)
and I have entered you.
I have deserted my husband and my children,
the Negro issue, the late news and the hot baths.
My room in Paris, no more than a cell,
is crammed with 58 lbs. of books.
They are all that is American and forgotten.
I read your letters instead,
putting your words into my life.
Come, old woman,
we will be sisters!
We will price the menus in the small cafés, count francs,
observe the tower where Marie Antoinette awaited her beheading,
kneel by the rose window of Notre Dame,
and let cloudy weather bear us home early
to huddle by the weak stove in Madame’s kitchen.
We will set out tomorrow in stout shoes
to buy a fur muff for our blue fingers.
I take your arms boldly,
each day a new excursion.
Come, my sister,
we are two virgins,
our lives once more perfected
and unused.
Джерело

Збереження міста
“Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож”, – немовлені слова Джона Ф. Кеннеді у Далласі, 23 листопада 1963 р.
Якось
у серпні,
поклавши голову тобі на груди,
я почула крила,
що колошматили місце,
щось усередині намагалося вилетіти,
і я була стражем,
мовчазним
та уважним.
Я була твоєю невеличкою публікою,
твоєю невеличкою аудиторією,
але саме ти аплодував,
саме ти розпутував вузли та мотки,
сплетіння, геть криваве та липке;
своїми дванадцятьма язиками та дванадцятьма крилами
ти бився, рвався, бився, бився,
щоб знайти вихід із дитинства,
того задушливого сільця, що зв’язало тебе.
Відтоді я мовчала дедалі більше,
хоча ти пройшов чимало миль,
розваливши та відбудувавши фортецю.
Я була там,
але нічого не могла вдіяти,
але охороняла місто,
щоб його не зруйнували.

Я мовчала.
Мені сяйнула дивна думка, яку я мабуть раптом підслухала,
що твій голос, язик, крило
належали тільки тобі.
Бог також мовчав.
Я не знала, чи може він зберегти тебе цілим,
там, де я на відстані багатьох миль, ще лежачи головою на твоїх грудях,
не могла зарадити. Нічим.

Якби я заговорила,
крила стража скалічили б птаха твоєї душі
в той час, як він звивав своє гніздо, клював, смокчав, хлопав крилами.
Я хотіла, щоб він злетів, вибухнув, як ракета із твого горла,
вибухнув із павуково-материнської пастки,
вибухнув із Жінки як такої,
де вже багато хто розклав вогні,
що приліпились до тебе й залишили опік,
що боляче в’ївся у твою зрілість.

Місто,
що я охороняю
добровільно,
як метелик, нікчемний, нікчемний,
у жовтому одязі, кружляючи,
кружляючи навколо брами.
Місто змінюється, падає, перебудовується,
і я нічого не можу вдіяти.
Страж
має бути напоготові,
але надто самовпевненим – ніколи.
А Бог –
Хто знає, що він зберігає?»

Keeping The City
“Unless the Lord keepeth the city, the watchman guardeth in vain” – John F. Kennedy’s unspoken words in Dallas on November 23, 1963.

Once,
in August,
head on your chest,
I heard wings
battering up the place,
something inside trying to fly out
and I was silent
and attentive,
the watchman.
I was your small public,
your small audience
but it was you that was clapping,
it was you untying the snarls and knots,
the webs, all bloody and gluey;
you with your twelve tongues and twelve wings
beating, wresting, beating, beating
your way out of childhood,
that airless net that fastened you down.

Since then I was more silent
though you had gone miles away,
tearing down, rebuilding the fortress.
I was there
but could do nothing
but guard the city
lest it break.

I was silent.
I had a strange idea I could overhear
but that your voice, tongue, wing
belonged solely to you.
The Lord was silent too.
I did not know if he could keep you whole,
where I, miles away, yet head on your chest,
could do nothing. Not a single thing.

The wings of the watchman,
if I spoke, would hurt the bird of your soul
as he nested, bit, sucked, flapped.
I wanted him to fly, burst like a missile from your throat,
burst from the spidery-mother-web,
burst from Woman herself
where too many had laid out lights
that stuck to you and left a burn
that smarted into your middle age.

The city
of my choice
that I guard
like a butterfly, useless, useless
in her yellow costume, swirling
swirling around the gates.
The city shifts, falls, rebuilds,
and I can do nothing.
A watchman
should be on the alert,
but never cocksure.
And The Lord –
who knows what he keepeth?”

Джерело

Весільна ніч
Був час у Бостоні,
коли весна тільки-но наставала – коротке святкування –
і все одразу ж скінчилось.
Я йшла вулицею Мальборо того дня, коли ти покинув мене,
під гіллям довгим як шкіра,
під гіллям тугим, як рукавички водія.
Я сказала (але тільки тому, що ти вже пішов)
“Цвітіння магнолії звучить радше як на півдні,
у будь-якому разі зовсім не так, як у Бостоні”.
І чим би не було усе те рожеве і таке нетривке,
що настало —
воно було неймовірне, було пришпилене.

Магнолії, бува, сиділи, кожна у рожевій сукні,
Дивлячись, звісно, у стелю.
За кілька тижнів пуп’янки усвідомили своє тіло,
як дванадцятирічна дівчина-квітка, якою була я
на весіллі тітки Едни.
Чи навернуть вони, спитала я,
йдучи попід ними до тебе,
навернуть двох до гілки,
щокою, лобом, плечем до підлоги?
Я бачила, що жодна не була незграбою,
Бачила, що кожна була підтягнута і непорушна.
З жодної не просочилася кров –
в очікуванні, відточені, як дзьоб чайки,
і такі ж стулені.
Я ночима стояла під ними, вагаючись,
а потім поїхала автівкою геть.
І все ж однієї квітневої ночі
хтось (хтось!) стусонув кожен пуп’янок, щоб той розкрився –
щоб розвінчати, висміяти, зіпсувати!
Наступного дня вони були гаряче-засоромленими,
вологими і насправді незіпсутими.
Вони вже більше не купчилися.
Вони забули як ховатись.
Напнуті, як і раніше,
вони були прапорами галасливими й буяли на вітру.
У всьому була така занедбаність!
Така розвага
у їхньому спалаху.
Тож, після цього –
як обличчя на параді,
я не могла відрізнити – втрачаю тебе,
чи втрачаю їх.
Вони вмирали кожна окремо після святкування,
одна за одною,
добірні, як листя артишоку.
Опісля я незграбно потяглась до автівки
над болісними голими залишками цегляного тротуару,
знаючи, що хтось однієї ночі
брутально проник, коли
було ще зарано.

The wedding night
There was this time in Boston
before spring was ready—a short celebration—
and then it was over.
I walked down Marlborough Street the day you left me
under branches as tedious as leather,
under branches as stiff as drivers’ gloves.
I said, (but only because you were gone)
“Magnolia blossoms have rather a southern sound,
so unlike Boston anyhow,”
and whatever it was that happened, all that pink,
and for so short a time,
was unbelievable, was pinned on.
The magnolias had sat once, each in a pink dress,
looking, of course, at the ceiling.
For weeks the buds had been as sure-bodied
as the twelve-year-old flower girl I was
at Aunt Edna’s wedding.
Will they bend, I had asked,
as I walked under them toward you,
bend two to a branch,
cheek, forehead, shoulder to the floor?
I could see that none were clumsy.
I could see that each was tight and firm.
Not one of them had trickled blood—
waiting as polished as gull beaks,
as closed as all that.
I stood under them for nights, hesitating,
and then drove away in my car.
Yet one night in the April night
someone (someone!) kicked each bud open—
to disprove, to mock, to puncture!
The next day they were all hot-colored,
moist, not flawed in fact.
Then they no longer huddled.
They forgot how to hide.
Tense as they had been,
they were flags, gaudy, chafing in the wind.
There was such abandonment in all that!
Such entertainment
in their flaring up.
After that, well—
like faces in a parade,
I could not tell the difference between losing you
and losing them.
They dropped separately after the celebration,
handpicked,
one after the other like artichoke leaves.
After that I walked to my car awkwardly
over the painful bare remains on the brick sidewalk,
knowing that someone had, in one night,
passed roughly through,
and before it was time.

Джерело

Зіркова ніч
«Це мене не утримує від надзвичайної потреби в – я мушу назвати це слово – релігії.
Тоді я виходжу вночі щоб малювати зірки.»
(Вінсент ван Гог у листі до брата)

Так, цього міста не існує,
хіба що місце, де навспак
чорноволосе дерево впадає,
як потопельниця – в гаряче небо.
Безмовне місто. З одинадцятьма зірками ніч вирує.
Зіркова ніч!
Хотіла б я померти саме так.

Це рухається. Всі вони — живі відтак.
Напнутий місяць у золотих колодках,
неначе бог дітей виштовхує крізь око.
Ковтає зорі древній невидимка змій.
Зіркова, о зіркова ніч!
Хотіла б я померти так:

щоб ночі звір стрімкий,
величний той дракон втягнув мене,
відтяв моє життя:
без стягу,
черева,
виття.

The Starry Night
That does not keep me from having a terrible need of — shall I say the word — religion. Then I go out at night to paint the stars.
— Vincent Van Gogh in a letter to his brother

The town does not exist
except where one black-haired tree slips
up like a drowned woman into the hot sky.
The town is silent. The night boils with eleven stars.
Oh starry night! This is how
I want to die.

It moves. They are all alive.
Even the moon bulges in its orange irons
to push children, like a god, from its eye.
The old unseen serpent swallows up the stars.
Oh starry starry night! This is how
I want to die:

into that rushing beast of the night,
sucked up by that great dragon, to split
from my life with no flag,
no belly,
no cry.

Джерело