Леопольд Тирманд. Тирманд варшавський (фрагменти)

by Diana

Переклала Оксана Баніт
Джерело

СУМНІВИ
У часи різноманітних мандрівок по світу – до Ошмян, Відня, Холма та Копенгагена – мені надокучали так звані варшавські сумніви. Справа проста: все, що відбувається поза Варшавою – нехороше, нудне, непутяще і позбавлене величі. Відповідно все, що відбувається у Варшаві – чудове, цікаве, підхоже, сповнене краси й чарів. Приклад? Будь ласка! Коли у Лодзі дощить на великодні свята – це цілковита і повна вина Лодзі, адже лиш у такому місті на Великдень може дощити. Натомість коли над Варшавою сунуть грозові хмари на всі свята – можна, а навіть треба їй це вибачити. Бо ж винна погода, а не місто. Точно.
Зрештою, у Варшаві на Великдень має бути гарно… Це було для мене аксіомою поза обговоренням повсякчас, коли я був за межами Варшави. Мені неодноразово звертали увагу на цей сліпий локальний патріотизм, однак я нічого з ним не зробив.
Насправді ж у найпотаємнішій шухлядці серця я ховав маленьку дозу страху на випадок розчарування після повернення до Мого Міста, та де там!… Я повернувся і все було так, як я це собі й уявляв, ба більше, живучи за логікою закоханої людини, я можу вибачити Варшаві все. Нехай це прояв слабкості, але нічого у Варшаві не здатне мене ранити. Ані дощ на свята, ані відсутність води, ані натовп у кіно, ані навіть пілотки на головах варшав’янок…
ВАРШАВА 48
Динамічна відбудова Варшави впродовж останніх трьох років я вважаю найпрекраснішим явищем у повоєнному світі, а ставлення варшав’яків до проблем епохи і власного життя – за винятковий прояв, гідний найбільшого захоплення. Не можна і не треба критикувати те, як відбудовували Варшаву. Відбудова була відповідною, задовільною та позитивною. Ніхто не зробив би цього краще і швидше, як це робить, власне, наше покоління. Можемо мати чисте сумління і навіть трошки собою пишатися.
У 46-ому у Варшаві гарячково шукали ліжко, на якому можна було б переночувати. У 47-ому шукали житло. Прогрес говорить сам за себе. Коли я дивлюся на Варшаву у 48-ому, я можу дозволити собі помітити дрібниці, недоліки та деталі.

ХІДНИКИ
Ми не можемо бути байдужими до того по чому ходимо. Хідники, або ж до першої світової війни, так звані тротуари, завжди були гордістю Варшави. Велика довоєнна Варшава пишалася розмаїттям і багатством хідників. На відміну від багатьох інших європейських столиць, в яких встановлювали один вид, Варшава рясніла безліччю варіантів хідників. Були хідники у великі квадрати, у малі квадратики і більшенькі ромби, у гофровані кубики та клінкерну плитку.
Сьогодні хідники стали піком Відбудови. Недавно я бачив один хідник на добудованій Кручій, між алеєю Сікорського та Відоком. Своєю винятковою новизною він впадає у вічі. Водночас готовий по боках Нови Свят – це одна велика розбита дорога, повна вибоїн, пасток і пилу.

ВИВІСКИ

Польське «szyld» – огидне слово німецького походження і давно годиться замінити його якимось справді польським, але я цим не займатимуся. Треба попросити Ґалчинського , щоб вигадав якесь у вільну хвилину. У будь-якому разі проблема вивісок у Варшаві – це прикре й нагальне питання.
Був період в історії міста, коли кожна найпримітивніша табличка з оголошенням або назвою фірми викликала ентузіазм. Кут Єросолимського проспекту і Маршалковської тоді виглядав, як Клондайк у свої найбільш золоті часи, й іноземні журналісти охоче фотографували його радісну, життєствердну потворність. Сьогодні цей період минув, а потворність вивісок залишилася. У перший період Відбудови власник крамниці кликав маляра стін, сільського студента образотворчого мистецтва і замовляв своє ім’я, прізвище, відповідно – назву фірми, на звичайному шматку фанери у рамці. Результат такий, що по сьогоднішній день 8% Маршалковської, не враховуючи інших вулиць, виглядає, як центральна площа Рави або Клаю Дольного.
Адже вивіски крамниць – важливий елемент образу міста. Неправду кажуть меланхоліки та скептики, мовляв, насамперед треба прибрати руїни, а потім будемо оздоблювати крамниці красивими вивісками… Красива, ефектна, вражаюча вивіска може засліпити руїни своїм миттєвим блиском.

ТЕАТРИ
Проблема варшавських театрів через призму крісел, проходу, буфету, гардеробу, вентиляції, акустики.
Отож. Чому у Національному польському театрі Варшави, візитівці міста, не відновлюють і не змащують крісла? Коли під час спектаклю хтось поворухнеться на кріслі, воно починає немилосердно скрипіти. Оскільки живим людям властиво ворушитися, крісла скриплять, а глядачі шиплять на крісла і на людей, щоб ті не рипалися. Невже так має бути? Чи не можна змастити, замінити та викинути, щось нарешті зробити з цими кріслами?…
Керівництво театральних буфетів надалі відштовхується від думки, що варшавські театри відвідує найелегантніша публіка столиці, яка за традицією з народних балад у перерві приносить своїм дамам бонбоньєрки Веделя і несміливо кладе їх разом з букетом чайних троянд на оксамитовий бар’єр ложі. Відповідно ціни у буфетах аж надто кучеряві порівняно зі звичайними ринковими. Але нічого не вдієш, не варто нервувати. На це столичні журналісти пролили вже море чорнил, а їхній голос залишився криком у пустому полі.
Але найжорстокішим непорозумінням був Малий Театр: вже від п’ятнадцятого ряду у цьому театрі нічого не видно і не чути. Нікому з керівництва театру не спало на думку, що крісла повинні стояти на різній висоті, бо цей вміщає понад 20 рядів у довгій, вузькій залі. Факт відмежування холу від сцени однією лише кулісою, за якою знуджені працівники гардеробу під час вистави в повен голос вирішують свої дрібні щоденні турботи, безпрограшно впливає на те, що увага глядача справедливо ділиться між дією на сцені та найновішою інформацією з особистого життя обслуги каси та буфету. Так, це Малий Театр у Варшаві… А те, що люди ходять сюди масово і з ентузіазмом, лише підкреслює, наскільки вони спраглі театру і наскільки заслуговують на зручності у моменти мистецьких потрясінь.

ПОШТА
Це питання вже порушив Диґат , але воно зникло без розголосу, а оскільки так не годиться – я знову його порушу. Тож у варшавських поштамтах, коли звичайна людина хоче надіслати рекомендований або авіа- лист, поштарка відриває марки і дає покупцеві для самостійного застосування. Цей процес суперечить аналогічним процесам у всіх інших поштових установах світу та в інших містах нашої Батьківщини. Поштарка має наклеїти марки сама, виключно за допомогою вологої подушечки-губки, яка є зовсім невеликою інвестицією, і яку кожне поштове відділення може з легкістю собі забезпечити. Що ж відбувається натомість? Поштарка віддає марки і лист відправнику – уявіть собі, яка абсурдна ситуація! Людина не знає, чи повинна висолопити язика й облизати марку, що, як відомо, є проблематичним зобов’язанням чи зволожити його пальцем або й ще чим іншим. В той час наступний покупець уже опиняється у схожій ситуації – з розпачем озирається на попередника, той – на поштарку, вона знічується, і виникає так звана затримка біля віконця. Адже від цього страждає робочий процес! Наостанок – марки ще й несмачні, залишають прикрий післясмак на язику.
Тому пропоную такі три рішення:
1. Поштарка зволожуватиме марки сама.
2. Подушечки-губки в ебонітових підставках стоятимуть біля кожного віконця.
3. Поштові марки позаду будуть оброблені спеціальними смаками, для початку – м’ятний та апельсиновий. Тоді ми всі погодимося облизувати самі, уважно та із задоволенням. До віконця звертатимуться так:

– Будь ласка, два по п’ятнадцять, з апельсином.
Або ж:
– Будь ласка, м’ятний за десять.