З білоруських поетів

by Diana

Переклала Іванна Подольська

Петрусь Бровка
Моє місто

Чимало гостей приїжджає до нас.
Бувають
Здалека і близька, –
Оглянуть заводи, зайдуть у колгосп,
Гуляють по вулицях Мінська.

Вони пам’ятають – шуміла війна,
Йшов гомін про нашу країну.
Тепер хочуть знати:
– А де ж то вона?
Індуси, французи і фіни.

Про неї бувало чимало розмов,
Та де ті хоробрії вої?
Тут милі хатини
Стрічають добром.
І люди у мирі й любові.

Так, ми патріоти простого життя.
Як в ньому героя пізнати?
Скажу, що рука,
Яка горне дитя,
Його і в бою буде захищати.

Моє місто світле. І певно тому,
Чим далі,
Тим більше Мінськ сяє,
Бо чисте сумління народу мого
До щастя нам шлях прокладає.

Пятрусь Броўка
Мой горад

Нямала гасцей наязджае да нас.
Бываюць
Здалёку і зблізку, —
Пабачаць заводы, агледзяць калгас,
Гуляюць па вуліцах Мінска.

Ім помніцца, як бушавала вайна,
Чуваць было нашу краіну.
Дазнацца жадаюць:
— А што за яна?.. —
Індусы, французы і фіны.

Аб ёй жа хадзіла нямала размоў,
Дзе ж волаты храбрыя тыя?
Тут сонечных, звонкіх
Нямала дамоў,
А ціхія людзі такія.

Так, мы патрыёты такога жыцця,
Хачу ж, каб герояў спазналі, —
Рука,
Што так песціць ласкава дзіця,
Бывае мацнейшай ад сталі.

А горад мой светлы. I пэўна з таго,
Чым далей,
Тым болей ён ззяе,
Што светла сумленне народа майго,
Што лёс яго светлы чакае.
(1960-я)
Джерело

Максим Танк
У Флоренції

Дивак, який дивак!
Після доріг далеких
Ти захотів іще
В Флоренції побуть,
Пройтись Старим Мостом,
Що мов коханих руки
Римованим рядком
Два берега з’єднав.
Покинь же серце тут,
На площі Сеньйорії
І Данте поклонись
Душею до землі.
Бо кожен камінь там
Його рядки шепоче
А мармурова длань
Годує голубів.
Ти онімів, завмер…
Тут мало слів захоплень!
Тут гріх мовчать живим.
І страшно мовить вірш.

Максім Танк
У Фларэнцыі

Дзівак, які дзівак!
Пасьля дарог цікавых
Ты захацеў яшчэ
Фларэнцыю наведаць,
Прайсьці паўз Стары Мост,
Што, як каханых рукі
Ці аркаю санэт
Два полымі злучае,
Пакінуць сэрца тут
На плошчы Сеньёрыі,
Хвіліну пастаяць
Прад несьмяротным Дантэ.
Бо кожны камень тут
Яго радком палае,
Ён штодзень галубоў
З рук мармуровых корміць.
Што ж анямеў, стаіш?
Тут мала захапляцца!
Жывым тут грэх маўчаць.
I страх азвацца вершам.
(1961 г.)
Джерело

Пімен Панчанка
Приїжджають люди в місто…

Приїжджають люди в місто,
Сивоскронні люди.
Йдуть,
Спиняються, зітхають,
Щось тривожно виглядають.
Та віри не ймуть,
Що їм тут ніщо не знайомо:
Ні вежі нема, ні древа,
Ні площі уже, ані дому…
І вночі лиш, коли темно і гірко, –
З небосхилу засвітить їм зірка –
І впізнають,
Зрозуміють,
Що то рідне місто.
Незнайоме
Після лиха.
Якось дивно чисте,
з безліччю нових прикмет
Для інших.

Пімен Панчанка
Прыязджаюць людзі у горад…

Прыязджаюць людзі у горад,
Пасівелыя людзі.
Ходзяць,
Прыпыняюцца, уздыхаюць
I з трывогаю нешта шукаюць,
Але не знаходзяць
Аніводнай прыкметы знаёмай:
Ні вежы, ні дрэва,
Ні плошчы, ні дома…
I толькі ноччу, цёмнай і горкай,
Паглядзяць на высокія зоркі —
I пазнаюць.
I зразумеюць,
Што гэта іх родны горад,
Незнаёмы
Пасля перажытага гора,
З мільёнам новых прыкмет
Для іншых.
(1965 г.)
Джерело

Зенон Пазняк
Ялта

Спека. Прочинені двері.
Вештаються росіяни
магазинами,
З кислими мінами.

Чужий дощ
Об чужу бруківку
Дощ чужинський
б’ється,
Як колись,
у Вільнюсі.
Але це
не Вільнюс…

Вічний Вільнюс
І ось, я знову тут,
На мить вернувсь з чужини.
Вихаю Вільнюс!
Сонце сідає за світлий костел,
Голос органу, меса вечірня,
Зграя птахів у повітрі –
То галки здіймаються
з-під шибениці
Кастуся…

Знову у Вільнюсі
З мого вікна –
Видно жовтий костел.
Обмите дощем повітря.
Раніше здавалось,
що все ще попереду.
Зараз же здається,
що все вже було.

Віленський брук
Знову у Вільнюсі дощ
Простукотів по бруку.
Аж не віриться:
Просто каміння,
А дихає Білоруссю.

Рідний Вільнюс
У засніженому бузку
Під перегук костельних дзвонів
Розцвірінькались горобці.

Сіра ніч
Кам’яний морок каналу.
Сонця вечірнього промінь
на мутній воді.
Насувається неквапом
з закутків
Сіра похмура ніч.
Вітер сміття розносить
По брудному асфальту.

Лондон
Жебрачка сидить під стіною
Зимою.
Згадав про матір…

У Вільнюсі
У вікні костел святої Анни.
Там зсивілий отець
Згадує про Білорусь.

Ранок на Антокалі
Холодний рожевий світанок. Мороз.
Осипається іній з дерев.
Поволі згасають нічні ліхтарі.
Піднімається сонце багряне,
Освітляючи сніг на дахах.
Застилає туман води Вілії.
Кам’яні леви всілися біля дверей.
Зупиняюсь.
Пришвидшую хід,
Оглядаюсь назад
на вікно живописця –
Сергієвича
більше нема.

Зянон Пазьняк
Ялта

Сьпякота. Адчыненыя дзьверы.
Бадзяюцца расейцы
па магазінах,
Усім незадаволеныя.
(1992 г.)

Дождж на чужыне
Па чужацкім бруку
Дождж чужацкі
плешча,
Як некалі,
у Вільні.
Але гэта
Ня Вільня…
(2001 г.)

Вечная Вільня
І вось, я тут ізноў
На імгненьне вярнуўся з чужыны.
Як жывецца мне Вільняй!
Сонца заходзіць за сьветлы касьцёл,
Арганы, імша,
Птушак зграй.
Каўкі лятуць
з-пад шыбеніцы
Кастуся…
(2001 г., Вільня)

Зноў у Вільні
З вакна, дзе я ёсьць, —
Жоўты касьцёл,
Абмыты дажджом прастор.
Раней, — як быццам
усё наперадзе.
Цяпер, — як быццам
усё было.
(2001 г., Вільня)

Віленскі брук
Зноў над Вільняй дождж
Прагрукаў па бруку.
Аж ня верыцца:
Такое ж каменьне,
А дыхае Беларусьсю.
(2001 г., Вільня)

Родная Вільня
У засьнежаным бэзе
Пад звон касьцельны
Чырыкаюць вераб’і.
(2002 г.)

Джерело
Зянон. Дарога. Варшава-Вільня, “Беларускія Ведамасьці”, Таварыства Беларускай Культуры ў Летуве, 2007.

Шэрая ноч
Змрок у каменным мяшку канала.
Нізкага сонца прамень
на мутнай вадзе.
Цягнецца спакваля
з закуткоў
Непрытульная шэрая ноч.
Вецер сьмецьцем гуляе
На брудным асфальце.
(1982 г.)

Лёндан
Бяздомная пад сьцяной
Зімой.
Уявіў маці…

У Вільні
У вакне касьцёл Ганны
І сьсівелы сьвятар
Успамінае пра Беларусь.

Ранак на Антокалі
Холадна ўсход ружавее. Мароз.
Абсыпаецца шэрань з галін.
Патухаюць ліхтарні.
Уздымаецца сонца – малінавы шар,
Асьвятляе сьнягі на дамах.
Лунае туман над Вяльлёй.
Вось каменныя львы сьцерагуць уваход.
Прыпыняюся.
Міма іду,
Азіраюся ўсьлед
на вакно мастака –
Сергіевіча
ўжо няма.
(1986 г.)
Джерело:
Зянон. Глёрыя Патрыя. Вільня, Таварыства беларускай культуры ў Летуве, 2000.

Григорій Бородулін
Рідна вулиця Каменська

По ще не зруйнованім бруку зі мною
Гуляють юнацькі провини.
Тут в зневірі є стільки спокою,
Як в буряну землі.
До вічності повернуті спиною
Будинки –
Рідні підвечірні домовини
Для душ людей,
Які раніше тут жили…

Рыгор Барадулін
Родная Каменская вуліца

Па яшчэ ацалелым бруку са мною
Ступаюць маладыя правіны.
Маркоце хапае спакою,
Пустазеллю — зямлі.
Да нябыту паварочваюцца спіною
Хаты —
Звечарэлыя дамавіны
Душаў,
Якія тут аднойчы жылі…
Джерело

Ірина Богданович
Костел святого Бартоломея у Вільнюсі

Славомиру
Осінь. Вільнюс. У жовтні горять,
Багровіють дерева і стежки…
Попрощаюся з ним, як сестра,
Скоро буду на фйордах норвежських.
По дорозі нас хмари ведуть –
Пілігрими в нову батьківщину.
Хай ангели його бережуть,
Там, де злету нема, ні спочину.
Ми будемо, де думку і вірш
Обіймають вітри та морози…
Лицар вернеться в Вільнюс найперш,
Обійшовши життєві курйози.
Тож згадаймо в далекім краю,
Розбредаючись в різні напрямки,
Золотистую Вілью свою
І костелика рідного брамку.

Ірына Багдановіч
Касцёл святога Барталамея ў Вільні

Славаміру
Восень. Вільня. Кастрычнік. Гараць
Кармазынам і дрэвы, і сьцежкі…
Развітаюся з ім, як сястра,
Выпраўляючы к ф’ёрдам нарвежскім.
Спадарожныя хмаркі плывуць,
Як вандроўцы з айчыны ў айчыну…
Хай анёлы яго сцерагуць,
Дзе ні ўзлёту няма, ні спачыну.
Золь краіны, дзе думка і верш
У абдымках вятроў і марозу…
Вершнік вернецца ў Вільню найперш
Лабірынтам загадкавым лёсу.
Дык згадайма на жорсткай раллі,
Кожны крочачы ўласным напрамкам,
Залацістую стужку Вяльлі
І касцёл невялічкі за брамкай.
(2008 г.)
Джерело:
Ірына Багдановіч. Душа лістападу. Мінск, “Кнігазбор”, 2012

Едуард Акулін
Франциск Скорина

Полоцьк повниться дзвоном церковним,
Душі сповнює божественним страхом.
Від Софійки пливуть ікони,
Люди в небо вдивляються з жахом.

Хтось гріхи замолити хоче,
Хтось згрішити в останні миті…
За горою – не бачать очі,
А вже сонце давно в зеніті.

Місто хилиться тихо в поклоні –
Громом з неба твої слова.
Місяць сонце закрив собою –
Ти ж освітиш земні дива!

Эдуард Акулін
Францішак Скарына

Полацк поўны саборным звонам.
Душы поўніць нябесным страхам.
Ад Сафійкі плывуць іконы,
люд на неба глядзіць у жаху.

Хтось спяшаўся грахі замольваць,
хтось зграшыць напаслед крыху…
А ўгары на вачах паволі
сонца тухне на паўшляху.

Цэлы горад схіліў калені,
калі голас пачуўся Твой…
Ты з’явіўся ў пару зацьмення,
каб народ асвяціць сабой.
Джерело

Крістіна Лялько

***
У готичному Гданську
На високій мансарді –
Так близько до неба
І так далеко від тебе…
Радість і сум переповнюють душу.
Під світлом далеких зір
Споглядаю, як ти ідеш
Повільно, по старенькій бруківці,
Мимоволі висуваюсь з вікна,
Як та цікава дитина,
Що триста літ тому
Побачила тут короля…
Нахиляюсь –
І лечу тобі назустріч.
Та чи підставлять мені,
Як тому дитяті,
Небесні ангели
Кошика зі свіжою рибою?
Чи врятує мене Господь
У цьому відчайдушному польоті
До тебе?
Встигаю тільки про це подумати
І… прокидаюсь.

У готичному Гданську
Під бій годинника
На Маріїнській вежі
Я поспішаю у катедру,
Щоб знову побачити
Те цікаве дитя,
Яке вічність летить
На зустріч свому королю…
(1993)

Крыстына Лялько

***
У гатычным Гданьску
На высокім паддашшы –
Так блізка да нябёсаў
І так далёка ад цябе…
Радасць і сум у маёй душы.
Ціхаю зорнаю ноччу
Бачу, як паволі ідзеш ты
Па старым гладкім бруку,
І легкадумна выхінаюся з акна,
Бы тое цікаўнае дзіця,
Што тры вякі назад
Згледзела тут караля…
Выхінаюся –
І ўжо лячу табе насустрач.
Але ці падставяць мне,
Як тому дзіцяці,
Добрыя анёлкі
Кошык з свежаю рыбаю?
Ці ўратуе мяне Пан Бог
У гэтым адчайным лёце
Табе насустрач?
Паспяваю так толькі падумаць
І… прачынаюся.

У гатычным Гданьску
Пад бой гадзінніка
На Марыяцкай вежы
Зноў спяшаюся ў катэдру,
Каб яшчэ раз убачыць
Тое цікаўнае дзіця,
Што вечна ляціць
Насустрач свайму каралю.
(1993)
Джерело

Михаїл Анемпадистав
На нашій вулиці…

На нашій вулиці
Таке буденне все
З толі пух летить
Доми панельні є
Двори квадратні тут
Й під’їзди в хаосі
Життя звичайне в нас
А люди різні всі

На наші вулиці
О п’яті ранечку
Останній п’яниця
Додому тягнеться
Додому тягнеться
Іде й хитається
Ще й тяжко лається
На нашу вулицю

На нашій вулиці
О шостій ранечку
Димок звивається
Понад пекарнею
Довкола стелиться
Працює фабрика
І пахне здобою
На нашій вулиці

На нашій вулиці
О сьомій ранечку
У сім’ях чайники
На плити ставляться
Канапки ріжуться
Омлети смажаться
Люди збираються
Спішать й бентежаться

На нашій вулиці
О восьмій ранечку
Сонце у вікна
Людей пробивається
Мій брат біля шибки
Мій брат усміхається
Мій брат нікуди звідсіль
Іти не збирається
Бо брату моєму
Життя до смаку
На нашій вулиці
У ріднім кутку

Міхаіл Анемпадыстаў
На нашай вуліцы…

На нашай вуліцы
Усё звычайнае
Таполі пыльныя
Дамы панэльныя
Двары квадратныя
Пад’езды брудныя
Жыцьцё нармальнае
А людзі розныя

На нашай вуліцы
А пятай раніцы
Апошні п’яніца
Дамоў вяртаецца
Дамоў вяртаецца
Ідзе хістаецца
І брудна лаецца
На нашу вуліцу

На нашай вуліцы
А шостай раніцы
Дымяцца коміны
На хлебнай фабрыцы
Дымяцца коміны
Працуе фабрыка
І пахне печывам
На нашай вуліцы

На нашай вуліцы
А сёмай раніцы
У сем’ях чайнікі
На пліты ставяцца
Канапкі робяцца
Яешні смажацца
Усе нэрвуюцца
Усе сьпяшаюцца

На нашай вуліцы
А восьмай раніцы
Сонца ў вокнах
Дамоў адбіваецца
Мой брат ля вакна
Мой брат усьміхаецца
Мой брат нікуды
Зьяжджаць не зьбіраецца
Бо брату майму
Жыць падабаецца
У гэтым доме
На гэтай вуліцы.


Вільнюс

Оживають кроки мої в нічній тишині,
І ліхтар розсипає сніп променів золотих,
І здається, що є на землі тільки я і ти,
І одвічний тунель вулиць твоїх пустих.
Вільнюс заснув, та не згаснув його вогонь.
Ще під муром старим кипить кров від його долонь.

Хай повсюди лунає молитва стара,
І на битву скликає воїв, що забули про мир,
Хай же надія в душі не згаса,
Бо від жалю і спогадів в ній величезний вир.
Вільнюс заснув, та не згаснув його вогонь,
І хоча після бою ми вкриєм собою Урал,
Ще під муром старим кипить кров від його долонь…

Сяржук Сокалаў-Воюш
Вільня

Ажываюць крокі твае у цішы начной,
І лятарня кідае сноп промняў залатах,
І, здаецца, есць на зямлі толькі мы з табой,
Твой стары, як свет, лабірынт вулачак пустых.
Вільня заснула зноў, ды ў яе вачах не пагас агонь,
Тут, ля сівых муроў, запаліла кроў мне яе далонь.

І гучыць паўсюдна матыў даўняе імшы,
І на бітву клічуць званы, страціўшы спакой,
Ды гараць надзеі агні у маёй душы,
Жалю і спагады няма, больш няма ў ей.
Вільня заснула зноў ды ў яе вачах не пагас агонь,
Каб нас пасля баёў струпяніць за Уралам
Тут, ля сівых муроў, запаліла кроў мне яе далонь.
Джерело

Василь Зуєнак
Оголошення

Перекупники-торговці,
Віддаю свої роки –
Просто так, лише бажаю
Повернутися туди,
Де нема ні рим, ні зборів,
Ні помилок, ні провин,
Ні промов, ані докорів,
Ані тих сумних новин…
Де сусідка-скупердяка
Не спіймає в огірках,
Як по них, немов по хмарках,
Ходить хлопчик на руках…
Та оточили все міста
З залізним скреготом і виском:
Давно здичавіли сади
На Ляховцях, у центрі Мінська.
І білий квіт їх на весні
Уже ніхто не виглядає.
Лиш під мелодію Массне
Берізок пара виростає.
Чи їх коханій хтось садив,
Яко весільний подарунок,
Або двійнят хто народив…
Тепер собачий тут притулок –
Пустир між сірих кам’яниць,
Де огинається наш Свіслач…
І досі нюхають ті пси
Приємний запах страв домашніх.
I споминають снігурі
Історії дідів, мов казку,
Як годувала на дворі,
Їх дітвора, що вже зсивіла…
А вигин річки у петлю
Бетонна дійсність полонила…
Я вас не втішу, хоч люблю,
Берізок пару молоду…

Васіль Зуёнак
Аб’ява

Перакупшчыкі-старызнікі,
Аддаю свае гады —
Задарма, з адзінай рызыкай:
Зноў бы вырвацца туды,
Дзе ні рыфмаў, ні паседжанняў,
Дзе ні рыфаў, ні віроў,
Ні вымоў, ні папярэджанняў,
Ні прамоў на «будзь здароў!»,
Дзе суседкаю-сквалыгаю
Не спайманы ў агурках,
Па аблоках, як па выгане,
Ходзіць хлопчык на руках…
Так наступаюць гарады
З жалезным подыхам і віскам:
Стаяць здзічэлыя сады
На Ляхаўцы, у цэнтры Мінска.
Іх зацвітання па вясне
Даўно ніхто не выглядае.
Стаіць — мелодыяй Маснэ —
Бярозак пара маладая.
Ці закаханы пасадзіў,
Ці хто вяселле так адзначыў,
Ці хто двайнятак нарадзіў…
Цяпер тут выгулак сабачы —
Пустыр між дымных камяніц,
Дзе робіць лукавіну Свіслач…
Вынюхвае па сёння шпіц
Падскварак дух, што тут завіснуў.
I ўспамінаюць снегіры
Расказ дзядоў чырванагрудых,
Як іх кармілі на двары, —
Успамінаюць, нібы цуда…
А лукавіну, як пятлю
Пад’ёмны кран ужо гайдае…
Я вас не ўцешу, хоць люблю,
Бярозак пара маладая…
Джерело