З англомовних поетів

by Diana

Переклала Ілона Котовщик

Самуель Амадон.
Подорожній

Я – подорожній. Я стежу за сонцем,
що моститься спати…
Іду в надвечір’я. Порожні будинки
стрічає дорога. Я вийшов гуляти…
Будинки-примари проводять дорогу,
ось місяць з-за рогу показує усміх.
Іду через ніч. Повільно, без поспіху.
Прогулююсь містом уявним, примарним:
пліч-о-пліч мандрують уявні кошмари,
я йду через пустку з нічною зорею –
прогулянку цю уявляв за вечерею…
Росистого ранку сидів за сніданком,
мені було сумно. Я мріяв бездумно…
Хотів бути вогнищем – диким, пропащим,
Згорілим, обвугленим в вогняній пащі..
Бродити по вулицях привидом ночі
і днями бродити: сумними, тривожними,
гуляючи з мапою. Я – подорожній.
Боюсь заблудиться в своєму кварталі,
незвідане місто зирить лукаво…
А де я знаходжуся? Навіть не знаю.
Як місячний привид блукаю, блукаю…
І, десь на околиці, де ніколи не був,
почуваюсь як дома, забувши про сум.
Забув хто я є і ким був після цього,
аби під ногами петляла дорога…
Я йду, я чвалаю вздовж злітної смуги:
хто ворогом є, а хто є мені другом?
А місто величне, а місто тривожне:
словами його описати не можу.
Слова, всі що знаю, безбарвні, пусті,
дорога – це все у моєму житті…
Пухнасті хмарино і високо, й низько,
вітрильники-мрії, до вас так не близько…
Вони обганяють мене, як примари,
я їх наздогнати стараюся даром…
Будинки далеко, а може й не дуже,
як спогади, вдаль поглядають байдуже.
А там тротуар між котеджами в’ється,
троянда по стінах рожева плететься.
Поштовими скриньками і ліхтарями,
сліпими будинками, ясними вогнями
заманює місто. Кудись на проспекти
де храми у небо підносять дзвіниці,
готові розкрити свої таємниці,
оранжевим полум’ям світяться, грають,
красуються гордо. Мене мов вітають.
Спускаюся вниз по крутому підйому,
тут кожна будівля – моя то знайома:
Я тут народився. Моє місто – справжнє.
Я ніби піжон виступаю поважно,
проспекте, ти знаєш яка я людина,
з тобою я справжній, од віку й до нині,
все ясно без слів тут, казати не мушу:
всі помислів рухи ідуть через душу…
Слова не мої, вони, мабуть, міста,
ми з ним із одного замішені тіста…
Стаю під стіною, під дубом крислатим,
я вільний як птах, я безмірно багатий!
І темрява ллється для мене як світло,
я бачу її крізь закриті повіки,
в душі поєдналась зі мною навіки…
Вмостився на лаву, лежу самотиною,
як добре вночі: почуваюсь людиною.
Тіло розслаблене, руки тремтять,
від кофеїну думки пурхотять…
Під’їхали копи: який з мене клопіт?
Я, хлопці, величний! Я денді столичний!
Але дуже тихий, яке з мене лихо?
Нічний подорожній, лиш пустку тривожу…
А думка пульсує у нервах, у серці,
навколо двори – смарагдові озерця,
прекрасні, як ніч, лаконічно-зелені,
навіки живіте у серці у мене.
Я йду, я іду, я іду – так всю ніч.
Ця подорож – вся із думок, протиріч.
Знайома заправка, квадрати будинків,
недільної школи визира половинка,
ось вілли з’явились: розкішні, багаті,
над ними шепочуться сосни крислаті…
Я маю залежність від міста й доріг,
звертаю під місяцем прямо за ріг,
залежність я маю від вітру південного,
від теплих мандрівок нічних цих, щоденних.
Та це неважливо – важливі дороги,
Нічне, сонне місто, лякливі тривоги.
Настала давно комендантська година,
хвили летять: піщина, піщина….
Обходжу дозором ввірене місто,
у ньому ніколи не зробиться тісно.
Я – ніч, я – мандрівка, я – образ далекий,
для інших – пітьма, для мене – безпека,
я – привид міський: безтілесний, тривожний…
Іду я крізь ніч. Я – міський подорожній…

Samuel Amadon.
Pedestrian

I am a walker. I follow the sun as it angles
Into the evening on an edge where

A thoroughfare meets a hill of empty houses,
And as it spreads through back roads, I walk

Into nights—imaginary city—into nights
I walk changed, to be changed like a character

In a story I might read at the diner
On a damp morning when I don’t feel right, or

By the fire, folded into fire, days or nights
Or days again, walking with a map in

My head, a little blood in my teeth. If I walk
Out into my own block, and don’t know

Where I am, things may even out in
Neighborhoods I’ve never been to as I

Begin to feel at home, and forget what I am
After. I walk along the edge of the airfield.

The city swells in and out of my descriptions.
I can’t make fit these words falling from

My mouth. Ships in the yard at a distance,
Then close. Clouds precede me as I walk

Home—it’s not far now—between two
Memories, sidewalk shifting among

Mailboxes, streetlights, apartment complexes,
All of it settling into the orange domes

Of the synagogue, where Farmington Avenue
Dips down into the city, meets the rise of

Its buildings. This is where I’m from.
My city made real. I am elegant. Tiresome.

The avenue, I can’t be precise now about how
It was then, though I see I’m still this person

In here, nestled among words. They aren’t mine.
Stopping under a tree by a wall. Darkness

Cast like a light. I’m lying alone on a bench,
Feet on the arm, fingers on the sidewalk,

Buzzing with caffeine. The police come, but
I sit up and they stay in their cars. I am so

Able to be large and harmless. Thought beating
In the heart. Every yard a very varnished green.

I come and go and come and go all night. Past
The familiar gas station, through the white

Squares of the divinity school, mansion rows,
Wide and wealthy. Perhaps I depend too much

On a breeze rising unexpectedly out of
The night’s heat? No matter. Long after curfew,

And I could care less which city or street.
There are rules to these things, but I’ve walked

Beyond them. I’m the figure in the distance.
Not everything has to be a struggle, I say.

Джерело

Ів. Л. Івнінг.
Місто Вогню

Охоплене вогнистим жаром
величне місто…
Стугонить
вогненний демон,
лиже стіни,
у кожну шпарку прослизає,
він тут господар…
Випиває
все до краплини
із басейну,
вустами спраглими
до цегли
торкається
і та стає
також палюча…
Поцілунки,
пекучі полум’я
дарунки,
він роздає всі перехожим
і зупинитися не може…
Іржавий плющ,
неначе змії,
повзе до полум’яних крівель,
по цеглі золото-вогнисті…
Палає місто пломенисте:
червоні стіни,
плющ іржавий,
над містом – полум’я заграви
багряне сонце запалило:
яскраве, вічне, невгасиме,
палахкотить, аж ріже очі.
На нього глянуть
проти ночі
приходять жителі-містяни –
в зіницях відблиск
полум’яний…
Знайдуться серед них охочі,
щоб милуватися
до ночі
на ту заграву,
що над містом,
як місто,
золото-вогнисту.
Смаколики хрумтять пекучі:
такі перцеві,
аж ядучі…
А що вогненним людям треба?
Релаксувати проcто неба,
дивитися на теплі зорі,
такі близькі:
ось заговорять…
Поласувати чим пікантним:
смачним перцевим….
І гідранти
відкрить пожежні ,
щоб хоч на ніч
охолодити, пригасити
вогненний смак
на мить залити….
Люта спека
іде спочити
недалеко….
Вогненна цегла,
мідний плющ,
бетон калений
серед міста,
холонуть, бліднуть…
Із намиста
нічних метеликів
проворних
вдягне прикрасу
прохолодну
пригасле місто вогняне….
Йому не обмануть мене!!!
В човнах благеньких
у канаві
Принишклі жителі лукаві,
Перечекають ніч,
а потім
вогненний диск
об’явить спротив:
померкле місто,
ніби попіл,
що сили береже на потім,
як тризни вогнища
пригаслі ,
розквітне знов,
зібравши сили,
і птаха Фенікс із могили
воскресне
в полум’ї вогнів….
Багряний вершник на коні
Прилине….
Як його спиню????
Віват!!!!
Віват!!!!!
Життя вогню!!!!

Eve L. Ewing.
I come from the fire city

i come from the fire city / fire came and licked up our houses, lapped them up like they were nothing / drank them like the last dribbling water from a concrete fountain / the spigot is too hot to touch with your lips be careful / fire kissed us and laughed / and even now the rust climbs the walls, red ivy / iron fire and the brick blossoms florid / red like stolen lipstick ground down to a small flat earth / stand on any corner of the fire city, look west to death / the red sun eats the bungalows / the fire city children watch with their fingers in their mouths / to savor the flaming hots or hot flamins or hot crunchy curls or hot chips / they open the fire hydrants in the fire city and lay dollar store boats in the gutters / warrior funeral pyres unlit
Джерело