Андреас Курц. Погляд у небо крізь крону дерева

by Diana

Переклала Яна Жук

Джерело

Станція залізниці- гарна будівля, що скромно розташувалася на півночі міста. Дерев’яні рейки касової зали і досі пронизані мовчазною історією станції. Я придбав квиток до Шюмег, це добрих сімдесят кілометрів від Шарвар, там має відбутися моя пересадка у Целльдьомьольк за чверть години. Тримаючи проїзний квиток я ще деякий час простояв на платформі.
Рушаю вперед, перетинаю навхрест колії , а вони, синхронно переплітаючись між собою, створюють один великий, непорушний механізм під назвою залізниця. Мені було цікаво оглянути її з іншого боку. Там, серед рейок та чорних немов замащених ліній електропередачі, що ліниво розтягнулись між світло-зеленими телеграфними стовпами, я побачив пофарбовану у синьо-жовтий колір будівлю старенького залізничного посту, на яку самотньо був схилений велосипед. В очі врізалися їдкі запахи мастила, дизельного пального та стертого часом металу електричного локомотива.
З самої першої подорожі мені полюбилася угорська залізниця. Вона була для мене німим свідком минулих часів.
Цілком можливо, що я невірно розтлумачив застарілість залізниці, сприйнявши її зношені колії, немов глибокі зморшки на обличчі стомленої, працьовитої жінки. Я відчув у цьому якусь ностальгічну чарівність. Безпристрасність персоналу мені здавалася лиш проявом спокою. Мені, як відвідувачу сподобалася імператорська , трохи королівська елегантність станції, футуризм її масивних конструкцій. Мені подобалась зношеність потягів, вона додавала впевненості, що переді мною промайнула вже велика кількість людей, туристів або звичайних пасажирів. На відміну від моїх меланхолічних почуттів, угорські колеги були більш категоричні. Вони усією душею проклинають угорську державну залізницю, кожен, без виключення, скаржаться на стан потягів, повільність з’єднань та постійні, нестерпні затримки. Будь-що краще, аніж залізниця,- казали вони, навіть на велосипеді їздити швидше та комфортніше. І насправді, якщо уважніше придивитися – потрібно визнати, перед нами постає реалізм без прикрас: зношені машини та знесилені люди, нескінченні, гнітючі борги підприємств та їх неефективне управління, отримання зарплатні з запізненням. Одного разу, залізничні маршрути були навіть призупинені протягом цілої ночі, через відсутність грошей. Довгий час прибутковою частиною підприємства залишалося лише вантажоперевезення, але і його з плином часу продали.
Я залишив рюкзак на підлозі і присів на одну з самотніх лавок очікування.
В декількох метрах від мене знаходився невідомий п’яний чоловік. Навіть сидячи його хитало у різні боки, він був як корабель, що несподівано потрапив у шторм. На ньому були зім’яті штани і парадна сорочка. Колір її комірця нагадував мені будапештського безпритульного, обличчя якого мало той самий коричневий відтінок, відтінок випромінюючий засмагу. П’яниця не без зусиль підняв голову і кивнув мені.
На іншій стороні нескінченної платформи стояли дві дівчини, білявки. Виряджені дівчата, як це буває лише у юному віці. Здавалося, їм ледве виповнилося шістнадцять. Вони фотографували одне одного, перекидаючи волосся з одного боку на інший, знову і знову, ніби виконуючи ритуал. Дівчата випробовували усілякі пози, а коли помітили мій погляд, невдоволено відвели очі.
П’яниця, дівчата і я. Станція немов триптих. Дівчата сміялися, п’яний чоловік стогнав, а я сидів витягнувши ноги попереду себе.
До речі, станція цілком могла бути використана у якості куліс фільму Хаймат. Завдяки своєму чудернацькому перону та квітковим кашпо, що висять на зелених чавунних стовпах та численним, на перший погляд непримітним деталям, які пізніше були мною виявлені: кішка, що сидить у вузькій тіні телеграфного стовпа, старовинний рукомийник вмонтований у стіну, який, до того ж досі функціонував. Не довго думаючи, я витягнув дві пляшки з рюкзака та наповнив їх.


Andreas Kurz. Der Blick von unten durch die Baumkrone in den Himmel

Die Bahnstation. Sie befand sich im Norden der Stadt, ein hübsches Gebäude, dessen Schalterraum holzvertäfelt und überhaupt anheimelnd historisch war.
Ich nahm eine Fahrkarte nach Sümeg, gut siebzig Kilometer von Sа́rvа́r entfernt – umsteigen in Celldömölk -, und stand dann am Bahnsteig, mit meinem Ticket in der Hand und einer Viertelstunde Zeit. Ging quer über die Gleisanlagen, um den Bahnhof auch von der anderen Seite anzuschauen, und sah mich dort zwischen Weichenanlagen mit schwarzen Fettwülsten Oberleitungen, aufgespannt zwischen hellgrünen Masten Gerüchen von Schmiermitteln, Dieseltreibstoff und Metallabrieb links einer elektrischen Lokomotive, blau-gelb lackiert rechts einem alten Stellwerkgebäude, an dem ein Fahrrad lehnte.
Ich hatte die Ungarischen Staatseisenbahnen schon seit meiner allerersten Zugfahrt abseits der Hauptverkehrsstrecken als friedlichen Zeugen einer alten Zeit liebgewonnen. Mag sein, dass ich die Überalterung des Materials als nostalgischen Charme und die Registration des Personals als Gelassenheit missdeutete, aber mir, als Besucher, gefiel die Eleganz der K.u.k.- Bahnhöfe und der Futurismus der sozialrealistischen Designs, ich mochte das Abgenutzte der Züge und die Gewissheit, dass hier schon viele Menschen vor mir gefahren waren, Pendler, Ausflügler, Urlauber. Genau gegen dieses Gefühl aber reagierten meine ungarischen Kollegen am allerempfindlichsten. Sie schimpften auf die MAV(Magyar Allamvasutak), alle, uneingeschränkt, und beschwerten sich über den Zustand der Züge, die Langsamkeit der Verbindungen und die dauernden Verspätungen. Alles sei besser als die Eisenbahn, sagten sie, selbst mit dem Fahrrad fahre man schneller und bequemer. Und freilich, ein Kraftmangel war bei genauerem Hinsehen ja wirklich zu erkennen an Maschinen und Menschen, und immerzu las man von den erdrückenden Schulden des Konzerns und seiner erheblichen Misswirtschaft: Angestellte erhielten ihren Lohn nur mit Verspätung. Verbindungen wurden wegen Geldmangels über Nacht eingestellt, und der einzig lukrative Teil des Unternehmens, der Güterverkehr, war längst verkauft worden.
Ich stellte meinen Rucksack zu Boden und ließ mich auf einer der Wartebänke am Bahnsteig nieder.
Wenige Meter von mir entfernt sah ich, vornübergebeugt und so betrunken, dass er sogar noch im Sitzen wankte, einen Mann in zerdrückten Stoffhosen und verschmuddeltem Sonntagshemd. Die Farbe seines Nackens erinnerte mich an die Gesichter der Budapester Obdachlosen, denn man erkannte in diesem Braun die vielen Sonnenbrände, die ihm vorausgegangen waren. Der Betrunkene hob seinen Kopf und nickte mir zu.
Am anderen Ende des Bahnsteigs saßen zwei Mädchen, blondiert und herausgeputzt, sechzehnjährig (ziemlich sogar), und fotografierten sich gegenseitig. Die Haare einmal links-, einmal rechtsüber geworfen, versuchten sie alle möglichen Posen, und als sie bemerkten, dass ich hinüberschaute, rollten sie die Augen.
Der Betrunkene, die Mädchen und ich, ein Bahnhofstriptychon. Die Mädchen lachten, der Betrunkene stöhnte, und ich saß, die Beine ausgestreckt, in der Mitte.
Im Übrigen hätte der Bahnhof gut als Heimatfilm-Kulisse Verwendung finden können, nicht nur wegen der schnörkeligen Bahnsteiggeländer und der Blumenampeln, die an den grünen Gusseisen-Säulen hingen, sondern auch wegen der vielen dekorativen Details, die zu entdecken waren: das karierte hatte; die Katze, die im schmalen Schatten eines Telegrafenmasten saß; eine in die Hauswand eingelassene Bassena, die noch funktionstüchtig war, sodass ich meine beiden Trinkflaschen aus dem Rucksack nahm und sie befüllte.