З поезій Джеймса Тейта

by Diana

Переклала Юліана Лесняк

МІСТО ВНОЧІ
Темно-сині бризки фонтану
розжаюють мою тугу, жмут целофану
любовно липне до моєї ноги, як діадема.
Вниз вулицею гомін віддаляється,
невелике слово побільшене, мов крізь лупу,
тепер зменшується до природнього розміру,
і Джо Блоу, Христос, у пошуках
реліквій спускається до берега.
Тоді новий шум заражає юрбу,
Тут вигідне місце, аби торгувати.
Пророк гойдається туди-сюди,
збайдужілий або обдурений.
Я шукаю своє відображення в шибці:
Добраніч, Джо, Добраніч, Джо, Добраніч.

CITY AT NIGHT
The blue-black plumes of the fountain
parched my yearning, and a tuft of cellophane
clings fondly to my foot like a diadem.
Down that street an uproar is dwindling,
a small word has been magnified and was
once again shrinking back to its reasonable size,
and Joe Blow drifts down to the riverbank
searching for relics, a man of sorrows.
Then a new turmoil infects another flock,
it’s a good corner on which to sell balm.
A seer bobs along, oblivious or beguiled.
I look for my reflection in a window:
Goodnight Joe, Goodnight Joe, Goodnight.
Джерело: James Tate. Selected Poems. Wesleyan University Press, 1991.

ЗАВЖДИ БРАКУЄ ДРОТИКІВ

На тому тижні ведмідь забрів просто до міста.
Був дуже великий, напевно самець. Він штовхнув
двері піццерії і з’їв усю піццу з тарілок гостей. Люди
лише сиділи пороззявлявши роти, вражені.
Тоді він побрів далі вулицею і зайшов
у бургерну, де зробив те ж саме.
Кухар здогадався викликати поліцію. Та
приїхала майже відразу, однак усі дротики
з транквілізатором закінчилися ще у п’ятницю,
на футбольному матчі старшої школи.
Тому поліція тільки слідувала
за ведмедем на пристойній відстані. Коли він
наситився, то пішов собі геть із міста. Люди,
з якими я розмовляв, здавались захопленими
близькістю до природи. Поки в них є вдосталь
їжі, їм і на гадку не спаде нарікати.

NEVER ENOUGH DARTS

A bear walked right into town last week.
It was a big one, too, a male. It pushed open
the door of the pizza place and ate all the
pizza off the customers’ plates. People just
sat there with their mouths open, impressed.
Then he just walked on down the street and went
in the hamburger joint and did the same thing.
The cook managed to call the police. The police
came right away, but they had used up all of
their knock-out darts at last Friday night’s
high school football game. So they just followed
the bear at a polite distance. When the bear
was full it found its way out of town. The
people I talked to seemed delighted to be getting
back to nature. As long as they had enough to
eat they weren’t going to complain.
Джерело: James Tate. Lost River. Sarabande Books, 2003.

БІЗОНИ В ПЕРЕДМІСТІ
Джошуа і я вирішили пограти в боулінг.
Ми обоє не грали роками і не надто
любили цю гру, тож все це не мало сенсу. Ми
їхали вздовж дев’ятого шосе, коли завважили
стадо буйволів. Вони паслися в снігу,
і від вигляду їхніх неймовірних голів мені
перехопило дух. Я пригальмував на узбіччі.
«Чому вони тут?», – запитав Джошуа.
«Гадаю, це чийсь злий жарт», – відповів я.
«Нічого кумедного», – сказав він. «Вони
надто величні. Буйволам належить вільно мандрувати,
як співається в пісні, а не вештатись
за огорожею, аби витріщались туристи», – сказав
він. «До чорта боулінг», – сказав я. І ми
просиділи там з годину споглядаючи
життя постмодерного буйвола, деконструюючи
їхніх власників і не зводячи їх знову
в єдине ціле.

SUBURBAN BISON
Joshua and I had decided to go bowling.
Neither of us had bowled in years, and we didn’t
really like to bowl, so it made no sense. We
were driving down Route 9 when we spotted the
buffalo herd. They were grazing in the snow,
and something about their improbable heads made
me catch my breath. I pulled over to the side
of the road. “Why are they here?” Joshua asked.
“I guess it’s some kind of cruel joke,” I said.
“Well, it’s not funny,” he said. “They’re way
too majestic. Buffalo are supposed to roam,
that’s what the song says, not be penned up
along some strip for tourists to see,” he
said, “It beats bowling,” I said. And so we
sat there sir the next hour contemplating the
life of the postmodern buffalo, deconstructing
their owners, and never putting them back
together again.
Джерело:James Tate. Return to the City of White Donkeys. Ecco Press, 2004.

Я ФІН

Я стою у черзі на пошті,
хочу відіслати пакунок моїй рідні у Міннесоті.
Я фін. Моє ім’я – Кастехеймі (Краплина роси).

Мікаель Аґрікола (1510-1557) створив фінську мову.
Він знав Лютера й перекладав Новий Завіт.
Коли я заходжу у Classe Café по чизбургер

ніхто навколо не підозрює, що я фін.
Я дивлюся на дешеві репродукції Лотрека
на побляклих стінах, на панків-

коханців, що соромляться виявляти свої почуття,
і добре знаю, що мої прабатьки справді
приїхали з Фінляндії у 1910 – чому

усі тікають з Фінляндії, сотнями тисяч
тікають до Мічигану і Міннесоти, а тепер і до Австралії?
Вісімдесят шість процентів фінського населення мають голубі

або сірі очі. Сьогодні сота річниця
від народження Чарлі Чапліна, він не був
фіном і давно помер. «Твій цвіт, що в

зародку іще». Найпоширенішими хутряними
тваринами є руда білка, мускусний пацюк, куниця
і лис. І понад 35000 лосів.

Але я мушу готуватись до іспиту.
Цікаво, чи святкуватиме Дін зі мною увечері,
якщо я складу. Фінська література

Починається з 1860-х.
Тут, у Кембриджі, Масачусетс,
нікого не обходить те, що я фін.

Тут ніколи не чули про Франца Ееміля Сіланпяя,
який у 1939 отримав Нобелівську премію з літератури.
І це мене, фіна, обурює.

I AM A FINN

I am standing in the post office, about
to mail a package back to Minnesota, to my family.
I am a Finn. My name is Kasteheimi (Dewdrop).

Mikael Agricola (1510-1557) created the Finnish language.
He knew Luther and translated the New Testament.
When I stop by the Classé Café for a cheeseburger

no one suspects that I am a Finn.
I gaze at the dimestore reproductions of Lautrec
on the greasy walls, at the punk lovers afraid

to show their quivery emotions, secure
in the knowledge that my grandparents really did
emigrate from Finland in 1910 – why

is everybody leaving Finland, hundreds of
thousands to Michigan and Minnesota, and now Australia?
Eighty-six percent of Finnish men have blue

or grey eyes. Today is Charlie Chaplin’s
one hundredth birthday, though he is not
Finnish or alive: ‘Thy blossom, in the bud

laid low.’ The commonest fur-bearing animals
are the red squirrel, musk-rat, pine-marten
and fox. There are about 35,000 elk.

But I should be studying for my exam.
I wonder if Dean will celebrate with me tonight,
assuming I pass. Finnish Literature

really came alive in the 1860s.
Here, in Cambridge, Massachusetts,
no one cares that I am a Finn.

They’ve never even heard of Frans Eemil Sillanpää,
winner of the 1939 Nobel Prize in Literature.
As a Finn, this infuriates me.
Джерело: James Tate. Distance from Loved Ones. Wesleyan University Press, 1990.

Я ВСЕ ЩЕ ФІН

Я провалив іспит, він був надто
складний для мого розуміння, адже я фін.
Ми, фіни, стаємо тямущими, якщо трохи пригнічені.

Пертті Палмрот – найсильніше ім’я
у фінській взуттєвій індустрії; його черевики і чоботи
імпортують у сімнадцять країн.

Дін приніс шампанське щоби відсвяткувати
мій провал. Він каже, я просто перехвилювався.
Від 1908 до 1950 року 33 томи

Давніх поем фінського народу
вийшли друком, це найповніше видання у своєму роді
з-поміж виданих іншими мовами.

То чому мені було хвилюватися? Хіба я не
фін, не нащадок Йогана Людвіга Рунеберга
(1804-1877), фінського народного поета?

Я знаю, він писав шведською, і це
засмучує мене. Гарвард Сквер
ніколи не буває «пустим». Ніколи

не зможу я сказати щиро,
що «Гарвард Сквер пустує вночі».
Чоловік з Нігерії розкриватиме

парасольку, а дівчина з Вайомінгу
складатиме свою. Зулуський воїн
поспішатиме на автобус, роз-

мальована повія із Буенос-Айреса
спиратиметься на табло. І я, фін,
мріятиму про карликові берези півночі,

яких я ніколи не бачив. Упродовж 73 днів
сонце не сідає за горизонт. О
темряво! Я завжди буду фіном.

AM STILL A FINN

I failed my exam, which is difficult
for me to understand because I am a Finn.
We are a bright, if slightly depressed, people.

Pertti Palmroth is the strongest name
in Finnish footwear design; his shoes and boots
are exported to seventeen countries.

Dean bought champagne to celebrate
my failure. He says I was just nervous.
Between 1908 and 1950, 33 volumes

of The Ancient Poetry of the Finnish People
were issued, the largest work of its kind
ever published in any language.

So why should I be nervous? Aren’t I
a Finn, descendent of Johan Ludvig Runeberg
(1804-1877), Finnish national poet?

I know he wrote in Swedish, and this
depresses me still. Harvard Square
is never “empty.” There is no chance

hat I will ever be able to state honestly
that “Harvard Square is empty tonight.”
A man from Nigeria will be opening

his umbrella, and a girl from Wyoming
will be closing hers. A Zulu warrior
is running to catch a bus and an over-

painted harlot from Buenes Aires will
be fainting on schedule. And I, a Finn,
will long for the dwarf birches of the north

I have never seen. For 73 days the sun
never sinks below the horizon. O
darkness, mine! I shall always be a Finn.
Джерело: James Tate. Distance from Loved Ones. Wesleyan University Press, 1990.

КОРІННІ АМЕРИКАНЦІ
«Ми знайшли їх на вашому газоні сьогодні вранці, сімдесят
п’ять людей», – сказав офіцер. «Хто вони?», – запитав я. «Це
корінні американці з якогось племені, з якого – ми не ще знаємо,
але дізнаємось невдовзі. Ми паралізували їх електрошоком, та
за добу вони почнуть приходити до тями. Деякі з них житимуть
лише кілька годин, а деякі можуть прожити і шістдесят
років. Тому ми почнемо перевиховувати їх вже зараз», – сказав
він. «Але звідки вони взялися?», – запитав я. «Ми точно не знаємо,
однак деякі науковці гадають, що вони вийшли з землі,
якісь звуки йдуть від них, як від годинника», – відповів
офіцер. «Хочете сказати, що весь цей час я жив на цвинтарі?», –
запитав я. «Так видається», – відповів він. «Гаразд, це пояснює деякі речі», – мовив я. «Які речі?», – запитав він. «Зовсім недавно я відчув,
наче мій дім сильно трясеться вночі, і ще мені вчувалися
крики неподалік, і я прокинувся вкритий потом, схожим на кров», –
сказав я. «Чому б вам не прийти завтра зранку, ми б
показали вам декого з них», – запропонував він. «Дякую офіцере», –
погодився я. Звісно ж, мене гнітила думка, що всі ці люди
лежали під моїм газоном роками, та що тут вдієш?
Подвір’я було у жахливому стані, ним варто буде зайнятися
навесні. Я прийшов у поліцейський відділок назавтра о десятій,
як і обіцяв. Там за скляними дверима сиділи ці напівпритомні
люди, стогнали й вовтузилися. «Вони не здаються мені
небезпечними», – сказав я офіцерові. «Тому я й хотів, щоб ви
прийшли зранку. Не варто вам бачити їх згодом», – відповів він.
«Що ви маєте намір робити?», – запитав я. «Збільшимо
електричний заряд. А тоді почнемо перевиховувати. Деякі з них
навчатимуться швидко», – сказав він. «А як щодо решти?», –
запитав я. «Ми їх поховаємо, оглушивши перед тим, це надовго
затримає їх під землею», – відповів він. «На моєму
подвір’ї?», – запитав я. «Це ж їхня земля», – відповів він.

THE NATIVE AMERICANS
“We found them on your lawn this morning, about seventy-
five of them,” the officer said. “What are they?” I said. “Well,
they’re some kind of Native Americans, we don’t know what kind yet,
but we will. We used an electrical device to paralyze them, but
they’ll start coming to in about twenty-four hours. Some of them
will only live for about an hour, and others could live as long
as sixty years. So we’ll start in reeducating them right away,”
he said. “But where did they come from?” I said. “Well, we don’t
really know, but some of our scientists think they just rose up
out of the ground, some signal goes off in them, like a timer,”
he said. “You mean all this time I have been living in a cemetery?”
I said. “Apparently,” he said. “Well, that explains a lot,” I
said. “What do you mean?” he said. “Just recently I have felt
the house shake a lot at night, and I thought I heard distant
cries, and I would wake covered in sweat, which I thought was blood,”
I said. “Why don’t you come down here tomorrow morning and we’ll
show you some of the men,” he said. “Thank you, officer,” I said.
Of course I was made miserable by the thought that these men had
been buried beneath my lawn all these years, but what could I do?
The lawn was an unholy mess. It would have to be completely redone
in the spring. I showed up at the police department around 10:00
the next morning as told. There behind glass doors were these
half-awake men, moaning and shuffling about. “They don’t look very
dangerous,” I said to the officer. “That’s why I wanted you to come
in early. I didn’t want you to see that part of it,” he said.
“What do you do then?” I said. “More electricity. Then slowly we
start to reeducate. Some of them will go quite far,” he said.
“And what about the others?” I said. “Oh, we’ll rebury them with
a jolt that will keep them down a good long time,” he said. “In
my yard?” I said. “That’s their native ground,” he said.
Джерело: James Tate. The Ghost Soldiers. Ecco Press, 2008.

ІСУС У ДОБРОМУ ГУМОРІ

Ісус прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Він спав так міцно,
що нічого й не пам’ятав. Що ж йому там наснилося? Якісь
жахіття, мертвяки, що юрмляться навколо нього, їхні очі закочуються
в орбітах, шкіра звисає з тіл клаптями. Але такі речі його не лякали. Сьогодні
прекрасний день! Як щодо горнятка кави? Чудова думка. А тоді
проїхатися на ослику, я люблю цього ослика. Прокляття, я всіх люблю!

GOODTIME JESUS
Jesus got up one day a little later than usual. He had been dreaming
so deep there was nothing left in his head. What was it?
A nightmare, dead bodies walking all around him, eyes rolled
back, skin falling off. But he wasn’t afraid of that. It was a beautiful
day. How ’bout some coffee? Don’t mind if I do. Take a little
ride on my donkey, I love that donkey. Hell, I love everybody!
Джерело: James Tate. Selected Poems. Wesleyan University Press, 1991.