З поезій Адальбера Саласа Ернандеса

by Diana

Переклала Анастасія Жищинська
Джерело: Salas Hernández, Adalber, Salvoconducto, Valencia, Pre-textos, 2015.

I
Каракасе, приречені на смерть, не вітають тебе.

Вони вже не можуть підняти рук, бо втратили їх,
бо їх відгризли, вирвали
собаки, які бігають на задніх двох уночі,
або втратили їх у якомусь брудному парі,
кривавому, як твоє ім’я.

І вони не схилятимуть колін, приречені
на смерть, їх не залишає це металеве
тремтіння, воно пробирає спину,
пронизує кожен хребець,
підкошує ноги. Тремтіння, наче
від першої холоднечі на землі.

Вони дихають твоїми вихлопами, мелясовою травою,
м’ясом, що розкладається, й розпеченим на сонці
свинцем, які наповнюють їхні бронхи
й роз’їдають піднебіння. Неприємний запах
сміттєвозів і сповненого каяття асфальту.
Каракасе, усі пересохлі роти належать тобі.

Залишаємо тобі дитинство, гартоване
кількома вулицями, смаком хліба,
першим пограбуванням, першим світанком,
спустошеним пострілами й дощем. Наш подих
належить тобі, і ми його забираємо. Ми, приречені
на смерть, дивимося на тебе, наче неприручені
тварини, й усміхаємося тобі беззубо.

Ми не вітаємо тебе, хоч і стоїмо
у твоїх пісках, у поросі, з якого нас створено
і який тепер змішався з нашою шкірою.
Ми перебрали твої стомлені, брудні кістки,
посічені сліпотою. Ми знаємо тебе, Каракасе.
Щоранку тягар твого сміху
ударяє нам межи очі. Ми знаємо твої жести
кровожерливої матері, бачили,
як ти женешся за власним хвостом.

Ми не вітаємо тебе, та ніхто цього не помічає.
Ніхто не зауважує іржі
в наших голосах, ніхто не бачить з наших облич,
що ми зрозуміли: дарма що
проза наших днів буде уривчастою,
як твої провулки,
мить нашого зникнення
ти вшануєш своїми сліпими кулями.

I
Caracas, los que van a morir no te saludan.

Ya no tienen manos que levantar,
se las han cortado, se las han arrancado
los perros que caminan patas arriba por la noche
o las han perdido en alguna apuesta imprudente
y cruenta como tu nombre.

Tampoco se arrodillan, los que van
a morir, no los deja este temblor
metálico que les atraviesa la espalda,
que les ensarta las vértebras, que les
tuerce el andar. Un temblor que parece traído
desde el primer frío de este mundo.

Respiran tu humo, tu olor a capín melao
y carne descompuesta y plomo
caliente bajo el sol, que les llena
los bronquios, les arrasa el paladar. Olor ingrato
a camiones de basura y asfalto arrepentido.
Caracas, todas las bocas secas son tuyas.

Te dejamos la infancia endurecida
en unas pocas calles, en el sabor del pan,
en el primer atraco, la primera madrugada
ahuecada por los disparos y la lluvia. Es tuyo
todo este aliento que tenemos, te lo robamos. Los que
vamos a morir te miramos como bestias
por domesticar y te sonreímos sin dientes.

No te saludamos, aunque estemos
parados en tu arena, en el polvo que nos hizo
y que ahora se confunde con nuestras piel.
Ya hemos recorrido tus huesos cansados, sucios,
mondados por la ceguera. Te conocemos, Caracas.
Cada mañana, la piedra de tu risa
estalla contra nuestra frente. Sabemos tus gestos
de madre carnívora, hemos visto
donde te muerdes la cola.

No saludamos y nadie se percata.
Nadie nota el óxido acumulado en
nuestras voces, nadie ve en nuestras caras
que ya entendimos, que de todas maneras
la prosa de nuestros días será abrupta
como tus callejones
y la hora de nuestra desaparición
tendra la piedad de tus balas perdidas.

XXXII
(Утрачене місто)
місто, яке наближається
відріклося від нас.
Северо Сардуй
Дощить. У цьому місті завжди дощить. Вода
опадає з інтенсивністю, якій місце лише
в казках і снах. Падає важко, наполегливо,
ледь не суцільно, тканина, зроблена руками без очей, слина
з роззявленого рота над нами. Дощить на
кожну монету, яка гуляє ринками, на
торгові центри, на кожну купюру, просякнуту
потом і жовчю. Дощить на будівлі суду, на міністерства,
в архівах, серед вироків, протоколів,
статей і поправок. Дощить у всіх реєстрах.
Дощить, наче хтось намагається у нас щось попрохати, може,
пробачення,
і голос стирається поміж крапель. На вулицях беззубі
ангели спотикаються, шкандибаючи від хати до хати
й просячи милостиню. Трубопровід не затихає,
не припиняє говорити, одержимий плином часу
всередині нього. На кладовищах померлі проводять
отриману від нас вічність, лагодячи фільтрування
й водовідливи. Хмари не молять про спасіння
нікого й нічого: їх охрестили заяложеними й
банальними істинами. Дощить: незграбний жест укриває будівлі,
зволожує фасади й заслоняє вікна. Пам’ять
міста — це калюжа, яка поволі збільшується,
заливає нам ноги, розм’якшує наші паперові кістки.
Спогади, наче риби з непрозорою шкірою, плавають собі тут,
інфікуючи кожного, хто побачить їх, безсонням.
Ніхто не може
сказати напевне, коли дощ втратив місто.
Жуки незграбно блукають тротуарами, стерв’ятники
у вільний час стежать за дорожнім рухом, коли припиняють писати
закони й перепочивають. Павуки плетуть помости,
якими ми зараз ходимо. Собаки проповідують. На фасадах
будинків з’являється коротка, сірувато-безбарвна луска. Дощить
на історію міста, зношену й розпорошену, яку вже не зведеш
воєдино. Дощить над головами святих,
які плюють угору, ходять озброєні й творять
чудеса у формі свинцю й пива. Дощить під дахом урядового
палацу; мох, зелений як ласка, росте
на бюстах
героїв, на їхніх нігтях, на стомлених від декларацій
повіках. Подзвін змішується з шурхотом
волосіні, яка проростає з неслухняних, мов потічки, автотрас.
Дощить без упину, і нікого з нас не хвилює запитання,
чому ми так легко втратили ці вулиці, кому ми їх
передаємо. Як зватиметься це місто тепер,
коли вологість вимила його назву, синонімом до чого вона стане й коли уподібниться милосердю.

XXXII
(Ciudad perdida)
la ciudad que se acerca
nos fue negada.
Severo Sarduy
Llueve. En esta ciudad siempre llueve. El agua
cae con una intensidad que sólo pertenece
a las fábulas o los sueños. Cae seria, insistente, casi
sólida, una tela hecha por manos sin ojos, saliva
de una boca que nos cubre. Llueve sobre
cada moneda que circula por los mercados, por los
centros comerciales, en cada billete empapado de
sudor y bilis. Llueve en los tribunales, en los ministerios,
dentro de los archivos, entre las sentencias, las actas,
los artículos, las enmiendas. Llueve en todas las listas.
Llueve como si alguien intentara pedirnos algo, tal vez disculparse,
y la voz se le desmenuzara en gotas. En la calle, ángeles
desdentados resbalan mientras van de puerta en puerta
pidiendo limosna. Las tuberías no se calman, no paran
de contar, obsesionadas con el fluir del tiempo que
las atraviesa. En los cementerios, los muertos pasan
la eternidad que les dimos arreglando filtraciones,
reparando desagües. Las nubes no rezan por la salvación
de nada ni de nadie: han sido bautizadas por los lugares
comunes de la dicha. Llueve: un ademan torpe cubre los edificios,
les humedece la frente, les calla las ventanas. La memoria de
la ciudad es un charco que va creciendo poco a poco,
mojándonos las piernas, reblandeciendo nuestros huesos de papel.
Recuerdos, como peces de piel opaca, nadan por ahí,
contagiando de insomnio a quien los mire.
Nadie puede
decir a ciencia cierta cuándo la lluvia perdió a la ciudad.
Escarabajos ruedan torpemente por las aceras, zamuros vigilan
el tráfico en sus horas de ocio, cuando dejan de redactar
leyes y toman un descanso. Arañas tejen los andamios por los
que caminamos ahora. Los perros predican. Sobre las fachadas
de las casas, crecen breves escamas grises, anodinas. Llueve
sobre la historia de la ciudad, manoseada y dispersa, imposible
ya de reunir. Llueve sobre las cabezas de los santos
que escupen hacia arriba, que andan armados y haciendo
milagros de plomo y cerveza. Llueve bajo el techo del palacio de
gobierno; el musgo, verde como una caricia, crece sobre los bustos
de los próceres, en sus uñas, en sus párpados cansados de tanta
proclama. El repiqueteo se confunde con el ruido de los cabellos
que brotan de las autopistas, inmanejables como quebradas.
Llueve sin vacilación, sin que alguno de nosotros se pregunte
por qué perdimos tan fácilmente estas calles, a quién se
las entregamos. O cómo se llamará la ciudad, ahora que
la humedad ha desteñido su nombre, de qué será sinónimo,
cuándo se parecerá a la misericordia.