Слоун Крослі. Краса незнайомців

by Diana

Переклала Олександра Миколайчук
Джерело: Crosley S. I Was Told There’d Be Cake / Sloane Crosley. – New York: Riverhead Books. – 242 p.

Знаю, може здатися, що я трохи пізно почала. Але мій перший раз був у двадцять два. Як і багато жінок у Нью-Йорку, я втратила це на задньому сидінні таксі. Та на відміну від більшості, я це повернула уже на наступний день. Чоловік з’явився за адресою, вказаною на моїй першій візитці, та запитав у приймальні, чи бува хто з офісу не загубив гаманець. Зараз важко згадати, коли востаннє брала візитки, виходячи з дому. Тоді ж я була така захоплена їхньою формою, текстурою і значимістю, і носила щонайменше з десяток. Я запропонувала тому чоловікові гроші, та він відмовився. Він щось пробурмотів про те, що був неподалік, і зник у ліфті. Коли той чоловік пішов, я виявила, що він уже сам розрахувався сімнадцятьма доларами та місячною МетроКарт1.
Втім, важливі речі: сам гаманець, кредитні картки, водійське посвідчення – усе було на місці. Цим, певно, можна пояснити чому два роки потому, коли знову залишила свій гаманець у таксі, я не робила нічого, аби стерти себе. Я не закривала жодні рахунки, не змінювала ніякі паролі, та не викидала ключі. Моя колишня безрозсудність минула фактично безкарно, і таким чином із моїм часто недоладним поєднанням переконання і практичності я таки вирішила зачекати тиждень перед тим, як подзвонити у Visa. Гра у фінансову рулетку. І на сьомий день мій гаманець з’явився у поштовій скриньці. І це було добре. Навіть готівка була на місці.
Намагалася прикинутися шокованою перед моїм співмешканцем, який всюди залишав свої речі, та ніколи їх уже не бачив. Якось його ровер вкрали із нашого майданчика пожежної драбини на шостому поверсі. Я спробувала заспокоїти його, сказавши, що, якщо злодії умудрилися потягнути звідти ровер, то, певно, вони його заслужили. До того ж, вони залишили шолом, що є доволі милим жестом, як на мене. Коли мій гаманець повернувся до мене, мій сусід якраз був у квартирі. І тому не дивно, що я пройнялася вдячністю і шанобою до всесвіту. Ну а справді, такі речі стаються зі мною постійно.
Не те, що я вважаю себе занадто везучою, аж ніяк. У деякому сенсі, я усвідомлюю, що це лотерея; і чим довше я тут живу, тим імовірніше, що мене спіткають маленькі катастрофи. Наприклад, на усіх моїх знайомих, які росли справжніми нью-йоркськими дітьми, нападали щонайменше двічі. Це логічно. Та на щастя, гра не заявляє про себе лише погано. Одного вечора я думала, що відчула, як хтось підкрадається до мене. І я знала, що мій час настав. Я просто це знала. Я відчула, як чиясь рука потягнула мене за плече та розвернула до себе. Я із широко розплющеними очима дивилася на дуже високу жінку. Вона сказала: «Перепрошую, але…», і тоді запхнула бирку назад за комір моєї сорочки. Я засміялася, доторкнувшись до місця, де була бирка, та подякувала. Саме тоді я вирішила, що місто оберігає мене. Як то кажуть: «Зараз, як ніколи». І, можливо, так воно і є. Можливо, це пост-пост період після 11 вересня, що передався такими щоденними люб’язностями, як не красти чужі гаманці. Можливо, така милість завжди була найкраще збереженою таємницею Нью-Йорка, замовчуваною, аби віддалитися від туристів, оскільки тут не так дощить, як у Сіетлі.
Та вірогідніше за все, те, що відбувається, не є таким романтичним, як союзний фронт проти решти країни, а швидше примітивна жалість до міських жителів. Це себелюбство типу: «ставтеся до ближніх». Я, ймовірно, не вискочила б перед автобусом, що їде через усе місто задля будь-кого, бо я б не очікувала, що хтось зробить це для мене. Але я б чекала, що хтось скаже, коли у мене буде розстібнута ширінька, і я б наважилася сказати про таке іншим. За останні п’ять років я сама залишала свій гаманець у таксі неймовірних, безсумнівно вражаючих 6,7 разів. (,7 – це за всі рази, коли я приходила до бару без документів, а хтось повертався, ковзнувши на дерматиновому кріслі поруч зі мною, і казав: «Забули щось?»). За винятком першої дурнуватої платні у сімнадцять доларів, мій гаманець повертався до мене абсолютно незачепленим кожного разу. Кожного. Кожнісінького. Разу.
Чи зурочу таку смугу, розповівши про неї тут? Чи я популяризую маршрут до Департаменту автомобільного транспорту на Гарольд-Сквер? Я справді розглядала таку можливість. Також, я припустила, що це буде остаточна перевірка моєї теорії, що річ не в мені чи лише моїй удачі, а в чомусь більш природньому для того, як місто працює.
Я механічно гризла нігті та роздумувала про все це на платформі підземки, коли маленька кореянка з’явилася з-за мультимедійної карти і ляснула мене по руці.
«Святенниця!» – вона похитала головою, тримаючи мої пальці при купі. «Не гризи!» Люди поозиралися. Здавалося, що моя мати знайшла спосіб перевтілитися у цю прискіпливу маленьку жіночку в рожевому комбінезоні. Ні, я поволі усвідомила, що то не моя мати, а зовсім інша жінка, та, що фарбувала для мене нігті три тижні тому у місцевому салоні. Вона повільно відвернулася від мене та, не озираючись, неквапливо пішла на іншу сторону платформи. Після цього питання уже було не в тому, чи місто дивиться за мною, а чи воно безцеремонно влазить. Мені уже не дуже до вподоби думка про ангела-охоронця. Я могла б обійтися без нагляду няньки. Коли ж все-таки дружелюбність перетворюється у надокучливість? У Сіетлі таки піде дощ.
За деякими винятками, наші реальні сусіди, з якими ми разом живемо, також незнайомці. Цілком природно, що це не забороняє їм озвучувати свої думки стосовно того, як ми живемо. Нещодавно, я повернулася додому і знайшла на своїх дверях приклеєну скотчем записку. Бачте, я викидала свої пакети зі сміттям не в той контейнер за нашим будинком, що призвело до шкідливого переповнення. Таку неприйнятну поведінку потрібно припинити. Записка видалася мені грубою, втім, вочевидь, це лише писулька, приклеєна скотчем. Тріпонувши згадану вище записку, я відірвала та викинула її у сміттєве відро під раковиною. Через хвилину після заняття якимись іншими справами, я завмерла. Метнулася назад в кухню, відчинила навстіж тумбочку, перечитала ту мазню, написану маркером, і зрозуміла, що цей хлопець порпався у моєму смітті. Звідки іще він міг знати, що то я? Тепер я рву свої рецепти, зав’язую на подвійний вузол мішки зі сміттям, і на додачу інколи залишаю зіжмакану брошуру про венеричні хвороби. Але річ у тому, я зрозуміла, що у нього були добрі наміри, хоча їхнє втілення ненавмисно вийшло егоїстичним. Ця людина просто не хотіла купи сміття перед будинком. Його дім – мій дім. Його острів – мій острів.
Врешті решт, украй зрідка наші випадкові прояви доброти не отримують бажаного результату. Досить лише чарівної фрази: «ей, до твого черевика прилипнув туалетний папір», щоб знову закохатися у це місце. Можливо, це я така спокійна. Можливо, вся суть у викривленому себелюбстві. У того кутикульного копа були добрі наміри, та оскільки я б сама так ніколи не вчинили, це і вивело мене з себе. Я всього-на-всього не настільки хороша людина, щоб ляснути незнайомця.
Тож, коли я там стояла в очікуванні поїзда, то відчула, як моє розуміння та співчуття до моїх любих нью-йорківців надулося, немов велика сяюча куля із дбайливих ведмедиків та ніжних доторків вій коханої людини. Я щоразу промовляла задумливу професорську молитву на знак подяки кожного величного разу, коли конверт із гаманцем з’являвся у моїй поштовій скриньці. Я посміхалася людям, які трималися за той же поручень у метро, і вони посміхалися у відповідь. У цьому й краса незнайомців. Ми всі просто робимо усе можливе, щоб допомогти одне одному, вмотивовані не долею, а природним інстинктом сприяти вищому всьому, відірвати бирку від одягу одним махом.
За винятком прискіпливого чоловіка на розі Тринадцятої та Сьомої, який сказав, що куріння може мене вбити, коли побачив мене з сигаретою. Гівнюк.
– – –
1МетроКарт (ориг. MetroCard) – пластикова картка для здійснення оплати проїзду в нью-йоркському метро та автобусах Нью-Йоркського управління громадського транспорту.