Зємовіт Щерек. Дніпро

by Diana

Переклав Михайло Янишівський
Джерело: Ziemowit Szczerek.Tatuaż z tryzubem – Czarne, 2015

Коли я вперше побачив Дніпропетровськ, той справив на мене велике враження. О так – Дніпропетровськ справляє враження. Це було давно, зимою. Приїхав із Запоріжжя похмурим автобусом, який волікся розмоклим степом, просяклим холодною водою, мов губка, і думав про тих бідних степових Козаків. Про те, який їм тут був пиздець десь так півроку. Одна справа – бігати по сухому в шароварах з розкуйовдженим вітром оселедцем, на сонці закладати вус за вухо, а зовсім інакше – чавкати по цьому розмоклому до обрію гівні. І не чекай нізвідки ні допомоги, ні надії, бо довкола одне й те саме і кінця краю тому нема. І тоді, з нудьги, пишуться листи до султана, в яких його називають «єрусалимським броварником», «македонським колісником», «олександрійським козолупом», «Великого й Малого Єгипту свинарем», «свинячою мордою», «кобилячою сракою». Питання: наскільки цей славнозвісний лист взагалі є оригінальним, а не черговою підробкою XIX-го століття, аби показати, які ж ці Козаки були cool . Все ж, думав, дивлячись на цей нещасний степ, в тому світі не було нічого, нічого, окрім безкінечної трави і часом якоїсь дерев’яної оборонно-житлової конструкції, то обнесеної частоколом, а то й ні. А іноді якоїсь церкви козацького бароко. І після тижнів, місяців такої монотонності, зобачивши Дніпро, справді було враження, що торкаєшся абсолюту. Було цікаво: як ті нещасні Козаки реагували, коли кінець кінцем допливали на тих свої чайках до Стамбулу. Як в них мали відвиснути щелепи. Або коли бачили гори, чи то Крапати, чи Кримські, чи Понтійські в Туреччині. Порушити однотонність степу – це, однак, мало бути подією. І водночас, можливо, відкриттям.
*
Коли я вперше приїхав до Дніпропетровська і не знав чого чекати – в мене теж відвиснула щелепа. Район біля автовокзалу виглядав, як картина з кіберпанкової антиутопії, де посеред покришеного бетону і наметів кочівників, люди торгують рештками цивілізації, бо ж так виглядали ті всі навалені купою радіоприймачі, ті піратські диски, старі механічні пристрої чи поношені лахи. Як завжди в Постсовку, всі говорили, що за Союзу було краще, і як зазвичай, не міг їх не розуміти, коли бачив як рояться, двояться і трояться на уламках того старого світу, упалої імперії, якій навіть не дозволили стати належного вигляду руїнами; наскільки взагалі постсовкіянам залежало на чомусь такому, як Ruinenwert : вони лише пробують ті руїни оживити, адаптувати і пристосувати до потреб нового світу, який виринув з-під тих уламків. Тільки ж виявилися вони завеликими для цього нового світу. Переростали його. Зрештою досить було відкрити маленький бізнес в одній з кімнат старого радянського молоха, зробити окремий вхід і замалювати шмат фасаду довкола нього. Розбити намет поруч руйнованої стіни. Створити з тих наметів торгове містечко біля входу до пострадянського метро.
Дивився я на них всіх, на давній радянський середній клас, який після занепаду світу намагався влаштуватися в постапокаліпсисі, крутитися по базарах, комбінувати, не даючи цьому жахному багну, в холодних дощах простягнутому зі східних степів, залити їм життя і вибити зі звичної колії. Дивився і захоплювався ними, бо вели вони боротьбу з однією із найбільш гнітючих дійсностей світу, і я був лютий, лише не знав на кого. І на що. Бо виразно знав, чим був Совок, і вважав, що треба було цілу ту імперію загнати в могилу, але, заразом, те, що народжувалося тим часом на її уламках, були кров, піт і сльози, просяклі в холодний набряклий водою степ і в покришений бетон, і в потрісканий асфальт.

*
Хоча, даруйте, ні, народжувалося ще щось. Я йшов догори безкінечним проспектом Карла Маркса і вкінці побачив це щось. Величні вежі замків нової шляхти, нових князів: зі скла і хрому, з автоматичними дверми на фотоелементах і з бійцями охоронних фірм у чорній уніформі. Біля підніжжя тих замчищ кублився люд передгороддя в чорних куртках і обтягуючих голову шапках, а між ними всіма – торговці, жевжики, бандити-найманці, бородаті і мохнаті попи із стягнутими резинкою кінськими хвостами, панські гайдуки в постсовкових кашкетах розміру з піцу XXL і кепсько підігнаній уніформі.
Під одним із таких скляних замків, перед дверима на фотоелементах, сіла собі на рибацькому кріселку бабця, продавала кріп, часник і пемзу. Розклала те все на принесеному з дому укривалі і терпеливо чекала – раптом хтось спиниться і купить щось. Ніхто не спинявся, і серце моє краялось. Бабця вже була стомлена, раз по раз потягувалася, і щоразу фотоелемент це вловлював, і розсувалися скляні двері замчища. З них виходив охоронець, зелений гівняр добродушного вигляду, дивився на стареньку, йому, певно, теж серце краялося, і промовляв до неї: «Ну, бабушка, ну…» .
А «бабушка» дивилася на нього і питала: «Ну, що, синок, ну, що?».
Він змахував рукою, вертався всередину, тоді вона знову ворушилася і приводила в дію фотоелемент, а він знову виходив, і знову з легким докором в очах говорив: «Ну, бабушка, ну посунься трохи…».
А вона знову дивилася на нього і відповідала : «Ну, що, синок, ну, що?».
Я став з іншого боку вулиці, вдав буцім чекаю на автобус чи маршрутку і не міг відірвати від них погляду. За моїми плечима простягався довгий паркан із профнастилу, вкритий мільйоном оголошень і наклейок, за яким мав постати новий замок. Під огорожею сиділи інші торгаші, громадилися набухлі вологою картонні коробки, а за ним вистрілював у небо дніпропетровський хромований skyline .
*
Саме тоді, того дня, коли я споглядав «бабушку» і охоронця, до свого фіналу добігала судова справа над людьми, яких назвали «дніпропетровськими маніяками». Почалося це вкінці червня 2007 року, коли о п’ятій перед світанком мама в розпачі знайшла труп своєї доньки. Катерини Ільченко. Її лице було понівечене тупим предметом. Дещо пізніше тупим предметом на лавці навпроти будинку прокуратури розбили голову безпритульному Роману Татаревичу, а після того, як розбили, ще поглумилися над нею так, що вона виглядала, ніби вибухнула зсередини. За кілька днів дія перенеслася до розташованого за 25 кілометрів звідси Новомосковська, де знайшли наступні два трупи людей, вбитих у схожий спосіб – з понівеченими обличчями. Впродовж наступних днів убивці крутилися по місті і околицях. Затовкли на смерть двох осіб на східному березі Дніпра, а в селі під Дніпропетровськом – підлітка Андрія Сідюка. Приятелю Сідюка Вадимові Ляховому вдалося втекти: він побіг до міліції, де відреагували моментально і енергійно – його арештували за вбивство приятеля. Нажаханого підлітка взяли під арешт і найімовірніше побили під час допиту. Втім вбивства зовсім не припинились. Через два дні знайшлися чергові жертви. До того ж ніхто і поняття не мав, як пов’язати між собою ці всі вбивства. Жертви нападів не мали нічого спільного, окрім того, що їх було забито на смерть. Декотрих перед смертю катували.
І хтозна, чи попалися б душогуби, вбиваючи, скоріш за все, без жодного іншого мотиву, крім чистої радості вбивства, і обираючи своїх жертв випадково (тобто діючи немов чисте Зло, котре снується постосовковими ландшафтами), якби не слабкість до кишенькового дріб’язку. Чисте дніпропетровське Зло у своєму пекельному розмаху і абсурді убивало, по правді, нізащо, так, для задоволення, але при нагоді крало у своїх жертв мобільні телефони, які потім сплавляли в міських ломбардах. Чому не скористатися, коли саме до рук пливе? Коли саме до кишені вскакує? Якраз через цю дріб’язковість (Зло – ред.) і попалося. Через таку дурницю, як сигнали телефонів жертв, його і вистежили.
Виявилося, що забивають до смерті два прищатих підлітки 1988 року. Два однокласники – Віктор Саєнко і Ігор Супрунюк. Почали із жорстоких мордувань котів і кроликів, та ще й знімали це на відео. Їх кров’ю малювали свастики. Зігували на камеру. Супрунюк народився в той самий день, що й Гітлер, і дуже йому це подобалося. Це він був ватажком. Саєнко, мабуть, легко піддавався впливу, давався ліпитися, як пластилін. І Супрунюк його ліпив.
Потім вони перейшли на людей. Полювали на них. Чаїлися за деревами, за кущами, виступами стін. Чекали на самотніх жертв. Забиття деяких теж знімали на відео. Ці зйомки були використані в суді як доказ. Вони фільмували виколупування викруткою очей живим людям. Забивали і добивали найчастіше молотком. Їх визнали винними в двадцять одному вбивстві. Їм, мабуть, йшлося про пересилення комплексів. Їхні батьки, люди добре забезпечені і впливові, відхрещувалися від цього всього. Їхні мізки не в стані перетравити дійсність. Мовляв, хлопців вплутали в цілу цю ситуацію, а відео – це монтаж із використанням спеціальних ефектів. Вони впевнені, що справа полягає в тому, аби приховати справжніх убивць. Синів зі ще більш забезпечених і впливових сімей.
*
Комплекси.
Бачив колись у Дніпропетровську в залі очікування для VIP-ів на вокзалі, як зустрічаються два типи з нової шляхти, з нового лицарства. В залі для VIP-ів, користування якою тоді вартувало двадцять гривень, можна було перепочити у м’яких шкіряних кріслах, чекаючи на нічний потяг, почитати кольорові журнали. Ба, навіть легенько здрімнути – але нишком, адже підходив охоронець, виряджений, як царський кадет, і будив. Не можна було спати.
Посеред ночі до залу ввійшов якийсь напарфурмлений добродій, а за ним – козачок-зброєносець з кобурою, так схованою під штаньми, щоб її було видно. Господар сів до м’якого шкіряного крісла, а зброєносець став за ним – і чекали. Один до одного не говорили. Пан дивився у вікно, за яким розгорнулася привокзальна постапокаліптика, але була ніч і її не було видно. Зрештою, його погляд був порожній, втуплений в ніщо, відсторонений. Виряджений охоронець до них не підходив, хоч і не знав, чи заплатили вони двадцять гривень. Знав хто є хто і на якому коні панська ласка їздить. Як підійде, думав собі, то, певне, і на двоє бабка ворожила. Якщо добрий пан – то тільки усміхнеться, витягне гаманець і заплатить, а може ще й на чайові дасть. А як скаже козачку побити? Або ляща дати? Що тоді робити? Шарпатися? Скандалити? Щоб дістати ще більше? В міліцію дзвонити? Щоб міліція від себе додала? Опустити очі і вернутися в куток? То вже краще з того кутка і не рипатись. Тож, завчасно принижений, став чемно біля дверей і так само, як пан – порожньо втупив погляд у вікно.
За кілька хвилин до залу для VIP-ів вмарширував другий напахчений пан. За ним також ішов зброєносець, високий хлопець в кітелі. Пани привіталися одне з одним, а зброєносці – між собою. На зброєносців пани уваги не звертали, сіли поруч і тихо почали розмовляти. Зброєносці розмовляли ще тихше і постійно оглядалися на своїх сюзеренів.
Пани і зброєносці мали вигляд, немов були зроблені з м’яса різних сортів, немов походили із різних світів. І все ж всі вони, і перші, і другі, виховані тою самою вітчизною, тим самим союзом вільних республік, в якому всі навіки мали стати рівними посеред однакових коробок із білої цегли з паскудно заскленими балконами, з трубами, які текли і розливалися нечистотами на коридор.
*
Великим князем в Дніпропетровську тоді був Ігор Коломойський, один з найбільших українських олігархів. Це він, як усюди вважають, вберіг Дніпропетровськ від долі Донецька і Луганська, де постали сепаратистські «Народні Республіки». Як тільки ситуація почала вислизати у Києва з-під контролю, влада на мить вирішила перестати вдавати, що в Дніпропетровській області найважливішим є призначений Києвом губернатор, і владу в регіоні, над яким нависла небезпека, передали тому, хто фактично її і мав: Коломойському, власне. Коломойський за свої гроші озброїв декілька добровольчих батальйонів, а за кожного схопленого сепаратиста чи проросійського бойовика встановив винагороду. Місто повністю вкрилося проукраїнськими написами. Тут теж все, що можна було, обмалювали на синьо-жовто. Навіть деякі каналізаційні люки.
*
Деякий час до Дніпропетровська з Києва ходить сучасний потяг, придбаний до Євро, і вже не треба їхати цілу ніч. Літом за вікном зелено, на наддніпровські пагорби видряпуються будинки, а часом виблискує річка. Літом дорога з Києва до Дніпропетровська виглядає мов дорога через рай.
Багато людей в місті носило синьо-жовті стрічки, футболки з тризубом, форму національної збірної. З Іриною, проукраїнською активісткою і журналісткою, домовилися зустрітися в ресторані на останньому поверсі дніпропетровського торгового центру. Звідти з тераси було видно протягнутий внизу велетенський проспект Карла Маркса з діркою на місці поваленого Леніна, як вибитого зуба. Ірина мала синьо-жовті квіти у волоссі, невеличкий синьо-жовтий обруч на руці. На шиї – кулон з тризубом. Цигарки підкурювала синьо-жовтою запальничкою. І, зовсім не жартую, бігла на курси української мови одразу після зустрічі.
Говорила, що раніше мала страх так вдягатися: бабки могли обплювати, а молодші – побити або принаймні потягати за волосся. Але тепер українське зверху і ніхто не рипається. Хоча якщо говорити про те, хто в Дніпропетровську на чиєму боці, то, говорила, що тут десь п’ятдесят на п’ятдесят.
Задзвонив телефон. Так, рінґтоном був гімн України. Я розсміявся. Ірина поглянула на телефон і вибила.
– Ну так, знаю, – посміхалася вона, – в якомусь Львові то з нас сміються. Що ми такі обвішані тим всім, тими тризубами, прапорцям. Але вони там просто мають Україну, не мають нікому нічого доводити. А тут ми, як щойно закоханий юнак, який ходить з місця на місце і пише, скажімо, «Тамара, я тебе люблю». Може ще собі татуювання зроблю.
Я спитався, чи подобається їй Львів.
– Ну, не знаю, – протяжно відповіла вона. – Місто гарне, ну, і там та українськість дуже природна, але… знаєш, тут близько фронт. Ми маємо таку програму «Споряди бійця». Увесь час збираємо гроші. А там, у Львові – кава, пиво. Запросили нас на якусь зустріч, дивлюся, а там – фрески на стіні малюють. То я їм на те: ви що, фрески собі малюєте? У вас, що, каси забагато? Там фронт, а ви тут фрески?
– І що тобі відповіли? – запитав я.
– Чудно так подивилися, а потім почали говорити, що культура це теж важливо. І так далі. Знаєш, я ж не українського походження, лише тепер українську вчу. Але я в ділі.
– А чим для тебе є Україна? – запитав Ірину. Вона на хвилю замислилась.
– Свободою від страху, – відповіла. – Загалом свободою. Ми хочемо жити, як вільні люди.
– А як прийдуть росіяни, – спитав я, – що робитимеш?
– Відправлю рідних на село, – затягнулася цигаркою, – і залишуся. Не для того вчилася стріляти…
– Вчилася стріляти? – здивувався я.
– Ну, так, – сказала вона. – Правий сектор організовує такі… Ні, ні, – урвала вона побачивши мою міну. – То ніякі не фашисти. Дмитро Ярош нормально з нами говорить російською, без проблем. А щодо терпимості, то останнього разу допомагали громаді єврейській…
– Відколи відчуваєш себе Українкою? – запитав я.
– Вже давно… – з ваганням відповіла. – Але віднедавна це стало важливо, – швидко додала.
*
Сиділи ми в ресторанчику Товариш Саахов, провідним мотивом якого був саме Саахов, герой Кавказької полонянки. Тут, в Постсовку, це культовий фільм: кожен постсовкіян може накидати нашвидку кільканадцять цитат Саахова. В Товариші Саахові не треба було й особливо з тим мучитися, бо цитатами вкриті всі стіни. Наприклад, одна найвідоміша: «Маю бажання купити дім, але не маю можливості. Маю можливість купити козу, але не маю бажання. Так випиймо за те, щоб наші бажання співпадали з нашими можливостями».
Клієнти наминали вареники, пили пиво і горілку. Ми там сиділи з дівчатами, які вчилися на германістиці. Але ж ні, вони не хотіли вчити німецьку, чи, не дай Боже, залишитися в університеті. Вони просто хотіли виїхати в Німеччину. Власне тільки для того їм та германістика й потрібна була.
– Невже не варто було вивчити мову? – питав я. Знизували плечима. Не йняли віри, що ми й далі живемо в Польщі, якщо можемо, як тільки захочемо, виїхати в Німеччину. Зрештою полякам не потрібні візи: можуть працювати. Ба, навіть кордону нема. Нічого – тільки виїхати. Їм загалом було невтямки, чому Поляки все ще сидять у тій Польщі.
– Що, – збиткувалися вони, – в Польщі краще, як в Німеччині? Та що ви ще в тій Польщі забули?
Політика їх не цікавила. Не цікавив їх Донбас, революція, реформи, ніщо. Цікавила Німеччина. Запитували, чи знаємо, скільки там заробляють, скільки, якщо раптом, становить соцдопомога. Я їх питав про Україну. Знизували плечима.
– Україна… – втомлені нудьгою говорили вони і стихали. Україна для них була реальністю, яка просто була, яка існувала, хоч і мало значила. До кінця невідомо навіть, чим була. Україна, Росія, Постсовок. Це було чимось очевидним, повітрям, яким дихаємо, базовою дійсністю, яку не має потреби в жоден спосіб описувати.
– Чим є для мене Україна? – повторювала моє питання одна з них, трохи роздратована, що мусить вплутуватися в такі ідіотські розмови. – Не знаю… герб, прапор… таблички на держустановах…
– Мова? – допитувався я. Розсміялися. Вони українську розуміли, бо їм ту мову втовкмачували в голову в школі, але не розуміли, чому вона має викликати які-небудь почуття. Не говорячи вже про те, щоб розмовляти нею. Не бачили в тому ніякого сенсу.
Я вийшов із кнайпи. Йшов по Дніпропетровську, минав ті всі дешеві вітрини: або дуже бідні, або надто розкішні, або і одне, й інше; минав кам’яниці: або вкриті лишаями, або вилизані з претензійними мармуром і позолотою – але ніколи в міру. Минав це все і уявляв, якби я народився в Дніпропетровську. З таким самим, як і у всіх інших культурним бекґраундом. Російсько-радянським. Уявляв собі, чим була б для мене українськість. Знав, що спершу її би треба було придумати, а потім повірити в неї. Ходив темними вулицями, дивлячись собі під ноги, щоб не влізти в якусь діру, і знав, що навряд би в мене вийшло. Ну, не міг би я серйозно поставитися до чогось, що перш, ніж виникнути практично, мусить народитися з нічого, з голої теорії, з міфу, з імли, з ектоплазми. Навіть якби хотів. Навіть якби дуже хотів. Одна справа бажання, і зовсім інша – можливість.
І хтозна, чи й справді кінець кінцем не з’їбався би я до тої Німеччини.
– – –
Dniepr

Gdy pierwszy raz zobaczyłem Dniepropetrowsk, zrobił na mnie duże wrażenie. O tak, Dniepropetrowsk robi wrażenie. To było dawno, zimą. Przyjechałem z Zaporoża smętnym autobusem, który wlókł się pośród rozmokłego stepu, nasiąkniętego zimną wodą jak gąbka, i myślałem o tych biednych stepowych Kozakach. O tym, jak mieli przejebane przez jakąś mniej więcej połowę roku. Co innego po suchym biegać w szarawarach i z osełedcem rozwianym wiatrem, w słońcu wąs za ucho zakładać, a co innego chlupać w tym rozmokłym gównie po horyzont. I znikąd pomocy, i znikąd nadziei, bo dookoła to samo i to samo, i się nie kończy. I wtedy, z nudów, trzeba pisać listy do sułtana, w których nazywa się go „jerozolimskim piwowarem”, „macedońskim kołodziejem”, „aleksandryjskim kozłem kastrowanym”, „Wielkiego i Małego Egiptu świniopasem”, „świńską mordą” i „kobylą dupą”. O ile ten słynny list jest w ogóle oryginalny, a nie XIX-wieczną podróbą mającą pokazać, jacy ci Kozacy byli cool. Przecież, myślałem, patrząc na ten nieszczęsny step, w tym świecie nie było nic, nic poza trawą bez końca i od czasu do czasu jakąś drewnianą konstrukcją mieszkalno-obronną, raz otoczoną ostrokołem, a raz nie. I czasem jakąś cerkwią w kozackim baroku. I po tygodniach, miesiącach takiej monotonii, gdy się zobaczyło Dniepr, to naprawdę miało się wrażenie, że dotyka się absolutu. Ciekawy byłem, jak ci nieszczęśni Kozacy reagowali, gdy dopływali w końcu w tych swoich czajkach do Stambułu. Jak im szczęki w dół musiały lecieć. Albo gdy widzieli góry, czy to Karpaty, czy to Krymskie, czy to Pontyjskie w Turcji. Przerwanie monotonii stepu to musiało być jednak wydarzenie. I być może również odkrycie.

*

Gdy wjechałem pierwszy raz do Dniepropetrowska i nie wiedziałem, czego się spodziewać – też mi opadła szczęka. Okolice dworca autobusowego wyglądały jak obrazek z cyberpunkowej antyutopii, gdzie wśród pokruszonego betonu i nomadzkich namiotów ludzie handlują resztkami cywilizacji, bo tak wyglądały te wszystkie radia spiętrzone na kupę, te wszystkie pirackie płyty, te wszystkie stare mechanizmy czy ciuchy z odzysku. Wszyscy, jak zawsze w Poradziecji, mówili, że za Sojuza było lepiej, i jak zazwyczaj nie mogłem ich nie rozumieć, gdy widziałem, jak roją się, dwoją i troją na gruzach tego dawnego świata, upadłego imperium, któremu nawet nie pozwolono obrócić się w godnie wyglądające ruiny, o ile Radziecjanom zależało w ogóle na

czymś takim jak Ruinenwert, tylko próbowano te ruiny ożywić, zaadaptować, dostosować do potrzeb nowego świata, który się spod tych gruzów wyłonił. Tyle że dla tego nowego świata były za duże. Przerastały go. Wystarczyło przecież otworzyć mały interes w jednym z pokoi dawnego radzieckiego molocha, wykuć osobne wejścia i odmalować kawałek fasady wokół niego. Rozbić namiot przy walącym się murze. Stworzyć z tych namiotów handlowe miasteczko przy wejściu do poradzieckiego metra.

Patrzyłem na nich wszystkich, na dawną radziecką klasę średnią, która po upadku świata próbowała urządzić się w postapokalipsie, kręcąc się po bazarach, kombinując, nie pozwalając, by to przerażające błoto ciągnące w zimnym deszczu ze wschodnich stepów zalało im życia i wytrąciło z wydeptanych kolein. Patrzyłem i podziwiałem ich, bo swoją walkę toczyli z jedną z najbardziej przygnębiających rzeczywistości na świecie, i byłem wściekły, tylko nie wiedziałem na kogo. I na co. Bo jasne, wiedziałem, czym była Radziecja, i uważałem, że trzeba było całe to imperium posłać do piachu, ale faktem też, że to, co rodziło się na jej gruzach, to na razie były krew, pot i łzy wsiąkające w zimny, podchodzący wodą step i w pokruszony beton, i popękany asfalt.

*

Choć nie, przepraszam, rodziło się jeszcze coś. Szedłem w górę niekończącym się prospektem Karola Marksa i w końcu to zobaczyłem. Wyniosłe wieże zamków nowej szlachty, nowych książąt: ze szkła i chromu, z drzwiami na fotokomórkę i z wojami z firm ochroniarskich w czarnych mundurach. U stóp tych zamczysk kłębiła się ludność podgrodzia w czarnych kurtkach i przylegających do głowy czapkach, a pomiędzy nimi wszystkimi handlarze, fircyki, łotry do wynajęcia, brodaci i włochaci popi z końskimi ogonami spiętymi frotkami, hajducy pańscy w poradzieckich czapkach o denku jak pizza XXL i źle skrojonych mundurach.

Pod jednym z takich szklanych zamków, przed drzwiami na fotokomórkę, usiadła sobie na rybackim krzesełku babcia handlująca koperkiem, czosnkiem i pumeksem. Rozłożyła wszystko na przyniesionym z domu kocyku i czekała cierpliwie, aż ktoś się zatrzyma i coś kupi. Nikt się nie zatrzymywał i serce mi się krajało. Babcia zmęczona już była, przeciągała się i każde to jej przeciągnięcie uruchamiało fotokomórkę, i otwierały się szklane drzwi zamczyska. Wychodził z nich ochroniarz, młody gówniarz o poczciwej twarzy, i patrzył na staruszkę, i też mu się serce, widać, krajało, i mówił do niej: „no, babuszka, no…”.

A babuszka patrzyła na niego i pytała: „no co, synku, no co?”.

A on machał ręką i wracał do środka, a wtedy onaporuszała się i znów uruchamiała

fotokomórkę, i wtedy on znów wychodził, i znów, z lekką przyganą w oczach, mówił:

„no, babuszka, no przesuńcie się kawałek…”.

A ona znów na niego patrzyła i mówiła: „no co, synku, no co?”.

Stałem po drugiej stronie ulicy, udawałem, że czekam na autobus albo marszrutkę, i nie mogłem oderwać od nich oczu. Za moimi plecami ciągnęło się długie blaszane ogrodzenie pokryte milionem ogłoszeń i naklejek, za którym miano stawiać nowy zamek. Pod ogrodzeniem siedzieli inni handlarze, piętrzyły się pudła z rozmiękłej, napęczniałej od wilgoci tektury, a za nim strzelał w niebo dniepropetrowski chromowany skyline.

*

Właśnie wtedy, tego dnia, gdy patrzyłem na babuszkę i ochroniarza, dochodziła do finału sądowa sprawa ludzi, których nazwano „maniakami z Dniepropetrowska”. Zaczęło się pod koniec czerwca 2007 roku, kiedy o piątej nad ranem zrozpaczona matka znalazła zwłoki swojej córki, Jekatieriny Ilczenko. Jej twarz była rozbita tępym narzędziem. Niedługo potem na ławce vis-à-vis siedziby prokuratury tępym narzędziem rozbito głowę bezdomnego Romana Tatariewicza, a po tym jak rozbito, pastwiono się jeszcze nad nią, tak że wyglądała, jakby eksplodowała od środka. Kilka dni później akcja przeniosła się do leżącego dwadzieścia pięć kilometrów dalej Nowomoskowska, gdzie znaleziono kolejne dwa trupy ludzi zabitych w podobny sposób, ze zmasakrowanymi twarzami. Przez kolejne dni mordercy krążyli po mieście i okolicach. Zatłukli na śmierć dwie osoby na wschodnim brzegu Dniepru, a w poddniepropetrowskiej wiosce – nastolatka Andrieja Sidiuka. Koledze Sidiuka, Wadimowi Lachowowi, udało się uciec: pobiegł na milicję, która zareagowała momentalnie i energicznie – aresztowała go za zabójstwo kolegi. Przerażony nastolatek został wsadzony do aresztu i najprawdopodobniej pobity podczas przesłuchania. Zabójstwa wcale się nie skończyły. Dwa dni później znaleziono kolejne ofiary. W dodatku nikt nie miał pojęcia, jak połączyć ze sobą te wszystkie morderstwa. Zaatakowani ludzie nie mieli ze sobą nic wspólnego poza tym, że w większości przypadków zostali zatłuczeni na śmierć. Niektórzy przed śmiercią byli torturowani.

I kto wie, czy mordercy, zabijający najwyraźniej bez żadnego innego motywu niż czysta radość zabijania i wybierający swoje ofiary przypadkowo, czyli działający jak snujące się po poradzieckim krajobrazie czyste Zło, wpadliby, gdyby nie słabość do kieszonkowego. Czyste dniepropetrowskie Zło w swoim piekielnym rozmachu i absurdzie mordowało co prawda po nic, dla przyjemności, ale przy okazji kradło swoim ofiarom telefony komórkowe, które następnie opychało w miejskich

lombardach. Czemu nie skorzystać, jak samo w ręce się pcha. Jak samo do kieszeni wskakuje. I przez tę małostkowość właśnie wpadło. I głupotę, bo wytropione zostało po sygnałach komórek ofiar.

Okazało się, że morduje dwóch pryszczatych nastolatków, rocznik 1988. Dwóch kolegów z klasy, Wiktor Sajenko i Igor Supruniuk. Zaczęli od bestialskiego mordowania kotów i królików, co zresztą filmowali. Ich krwią malowali swastyki. Hajlowali do kamery. Supruniuk urodził się tego samego dnia co Hitler, i bardzo mu się to podobało. To on był przywódcą. Sajenko podobno łatwo ulegał wpływom innych, dawał się lepić jak plastelina. Supruniuk go lepił.

Później przerzucili się na ludzi. Polowali na nich. Czaili się za drzewami, za krzakami, załomkami murów. Czekali na samotne ofiary. Zabijanie niektórych również filmowali. Te filmy zostały wykorzystane jako dowody w sądzie. Filmowali wydłubywanie śrubokrętem oczu żywym ludziom. Zabijali i dobijali najczęściej młotkiem. Skazano ich za zabójstwo dwudziestu jeden osób. Podobno chodziło im o przezwyciężanie kompleksów. Ich rodzice, ludzie dobrze sytuowani i wpływowi, wypierają to wszystko. Ich mózgi nie są w stanie przeżuć rzeczywistości. Twierdzą, że chłopcy zostali wrobieni w całą tę sytuację, a filmy sfabrykowane przy użyciu efektów specjalnych. W całej sprawie, twierdzą, chodzi o to, żeby ukryć prawdziwych morderców. Synów z jeszcze lepiej sytuowanych i wpływowych domów.

*

Kompleksy.

Widziałem kiedyś w Dniepropetrowsku, w dworcowej sali dla VIP -ów, jak spotyka się dwóch facetów z nowej szlachty, nowego rycerstwa. W sali dla VIP -ów, z której skorzystanie kosztowało wtedy dwadzieścia hrywien, można było odetchnąć w miękkich, skórzanych fotelach, oczekując na pociąg odjeżdżający w środku nocy, poczytać kolorowe magazyny. A nawet się lekko zdrzemnąć – ale dyskretnie, bo podchodził ochroniarz, wystrojony jak carski kadet, i budził. Nie wolno było spać.

W środku nocy wszedł do sali jakiś pachnący perfumami jegomość, a za nim – giermek z kaburą tak schowaną pod spodniami, żeby było ją widać. Pan usiadł w miękkim, skórzanym fotelu, a giermek stanął za nim – i czekali. Nie odzywali się do siebie. Pan patrzył w okno, za którym rozciągała się przydworcowa postapokalipsa, ale była noc i nie było jej widać, poza tym pan wzrok miał pusty, wbity w nicość, zawieszony. Wystrojony ochroniarz do nich nie podchodził, choć nie widziałem, by płacili dwadzieścia hrywien. Wiedział, kto jest kto i na jakim koniu łaska pańska jeździ. Podejdzie, myślał pewnie, i na dwoje babka wróżyła. Jeśli pan dobry – to się

tylko uśmiechnie, wyciągnie portfel i zapłaci, a może jeszcze napiwek da. Ale niech każe giermkowi obić. Albo choćby spoliczkować. Co wtedy robić? Szamotać się? Awanturować? Po to, żeby jeszcze bardziej dostać? Po milicję dzwonić? Żeby i milicja swoje dodała? Spuścić oczy i wrócić do kąta? To już lepiej się z tego kąta nie ruszać. Stał więc grzecznie, zawczasu upokorzony przy drzwiach, i tak samo jak pan – wbijał pusty wzrok w okno.

Po paru minutach do sali dla VIP -ów wmaszerował drugi pan buchający perfumami. Za nim również szedł giermek, rosły chłop w mundurowej bluzie. Panowie przywitali się ze sobą, a giermkowie ze sobą. Panowie nie zwracali uwagi na giermków, usiedli obok siebie i zaczęli rozmawiać cichym głosem. Giermkowie rozmawiali jeszcze ciszej i co chwila popatrywali na swoich suzerenów.

Panowie i giermkowie wyglądali, jak gdyby byli zrobieni z mięsa różnych gatunków, jak gdyby pochodzili z odrębnych światów. A przecież wszyscy, i jedni, i drudzy, wychowali się w tej samej ojczyźnie, w tym samym związku republik swobodnych, w którym wszyscy na wieki mieli pozostać sobie równi, między tymi samymi blokami z białej cegły, z paskudnie zabudowanymi balkonami, z rurami, które ciekły i wylewały szlam na korytarz.

*

Wielkim Księciem w Dniepropetrowsku już wtedy był Ihor Kołomojski, jeden z największych ukraińskich oligarchów. To on, jak się powszechnie uważa, uratował Dniepropetrowsk przed losem Doniecka i Ługańska, w których powstały separatystyczne „Ludowe Republiki”. Gdy tylko sytuacja zaczęła wymykać się Kijowowi spod kontroli, władze zdecydowały się na chwilę przestać udawać, że

najważniejszy w obwodzie dniepropetrowskim jest gubernator z kijowskiego nadania, i władzę w zagrożonym regionie przekazały temu, który faktycznie ją posiadał: Kołomojskiemu właśnie. Kołomojski za własne pieniądze uzbroił kilka ochotniczych batalionów, a za każdego złapanego separatystę czy prorosyjskiego bojownika wyznaczył nagrodę. Miasto pokryło się całe proukraińskimi napisami. Tu też co tylko się dało malowano na żółto-niebiesko. Nawet niektóre studzienki ściekowe.

*

Od jakiegoś czasu do Dniepropetrowska z Kijowa dojeżdża nowoczesny pociąg, kupiony na Euro, i nie trzeba już jechać całej nocy. Latem za oknami jest zielono, domki wspinają się na naddnieprzańskie pagórki i czasem błyszczy rzeka. Latem droga

z Kijowa do Dniepropetrowska wygląda jak droga przez raj.

Sporo ludzi w mieście nosiło żółto-niebieskie kokardy, koszulki z tryzubem, dresy narodowej reprezentacji. Z Iryną, proukraińską aktywistką i dziennikarką, umówiłem się w restauracji na ostatnim piętrze dniepropetrowskiego centrum handlowego. Z jej tarasu widać było ciągnący się w dole gigantyczny prospekt Karola Marksa z dziurą po obalonym Leninie jak dziurą po wybitym zębie. Iryna miała na głowie żółto-niebieskie kwiatki, żółto-niebieską obrączkę na ręce. Na szyi – wisiorek z tryzubem. Papierosy odpalała żółto-niebieską zapalniczką. I, wcale nie żartuję, zaraz po spotkaniu biegła na lekcje języka ukraińskiego.

Mówiła, że dawniej był strach tak się ubierać: staruszkowie mogli opluć, a młodsi – pobić albo choć za włosy wytargać. Ale teraz ukraińskie na wierzchu i nikt się nie rzuca. Jeśli jednak chodzi o to, kto kogo w Dniepropetrowsku popiera, mówiła, to jest tutaj tak pół na pół.

Zadzwonił telefon. Tak, dzwonkiem był hymn Ukrainy. Roześmiałem się. Iryna zerknęła na ekran i wyciszyła.

– No tak, wiem – uśmiechnęła się. – W takim Lwowie to się z nas śmieją. Że my tacy obwieszeni tym wszystkim, tymi tryzubami, flagami. Ale oni tam mają po prostu Ukrainę, nie muszą nic nikomu udowadniać. A my jesteśmy jak świeżo zakochany młodzieniec, co chodzi po mieście i pisze, dajmy na to, „Tamara, kocham cię”. Jeszcze sobie tatuaż zrobię może.

Spytałem ją o to, czy podobał jej się Lwów.

– Nie wiem – odpowiedziała z ociąganiem. – Miasto ładne, no i tam ta ukraińskość jest bardzo naturalna, ale… wiesz, tu jest niedaleko front. My mamy taki program: „wyposaż bojownika”. Cały czas zbieramy pieniądze dla żołnierzy, na broń, wyposażenie. Na nic innego nie wydajemy pieniędzy. A tam, we Lwowie, kawa, piwo. Zaprosili nas na spotkanie jakieś, a tam patrzę – freski malują na ścianie. To ja im na to: co wy, freski sobie malujecie? Co wy, kasy macie za dużo? Tam front, a wy tu – freski?

– I co ci powiedzieli? – spytałem.

– Patrzyli dziwnie, a potem zaczęli mówić, że kultura też ważna. I tak dalej. Wiesz, ja nie jestem Ukrainką z krwi, dopiero teraz uczę się ukraińskiego. Ale jestem zaangażowana.

– A czym jest dla ciebie Ukraina? – zapytałem Irynę. Myślała chwilę.

– Wolnością od strachu – odpowiedziała. – W ogóle wolnością. My chcemy żyć jak wolni ludzie.

– A jeśli Rosjanie wejdą – spytałem – co zrobisz?

– Odprawię rodzinę na wieś – zaciągnęła się papierosem – i zostanę. Nie po to uczyłam się strzelać…

– Uczyłaś się strzelać? – zdziwiłem się.

– No tak – powiedziała. – Prawy Sektor organizuje takie… nie, nie – przerwała, widząc moją minę. – To nie są żadni faszyści. Dmytro Jarosz normalnie z nami rozmawia po rosyjsku, bez problemu. A jeśli chodzi o tolerancję, to ostatnio pomagali gminie żydowskiej…

– Od kiedy czujesz się Ukrainką? – zapytałem.

– Od dawna… – powiedziała z wahaniem. – Ale ostatnio to zaczęło być ważne – dodała szybko.

*

Siedzieliśmy w knajpie Towarzysz Saachow, której motywem przewodnim był towarzysz Saachow właśnie, bohater Kaukaskiej branki. To film w Poradziecji kultowy jak u nas Rejs i każdy Poradziecjanin jest w stanie rzucić od ręki kilkunastoma cytatami z Saachowa. W Towarzyszu Saachowie nie trzeba było się specjalnie z tym męczyć, bo cytaty powypisywano na ścianach. Na przykład taki, najbardziej znany: „Mam życzenie kupić dom, ale nie mam możliwości. Mam możliwość kupić kozę, ale nie mam życzenia. Wypijmy za to, żeby nasze życzenia zawsze były zgodne z naszymi możliwościami”.

Klienci pojadali pierogi, pili piwo i wódkę. Siedzieliśmy tam z dziewczynami, które studiowały germanistykę. Ale nie, nie chciały uczyć niemieckiego czy, co za pomysł, zostać na uczelni. Chciały, po prostu, wyjechać do Niemiec. Po to była im ta cała germanistyka potrzebna.

– Nie wystarczyło nauczyć się języka? – pytałem. Wzruszały ramionami. Nie mogły uwierzyć, że my nadal jeszcze mieszkamy w Polsce, jeśli możemy, jeśli byśmy tylko zachcieli, wyjechać do Niemiec. W końcu Polacy wiz nie potrzebują, mogą pracować. Ba, granicy nawet nie ma. Nic, tylko wyjeżdżać. W ogóle nie mogły pojąć, po co Polacy jeszcze w tej Polsce siedzą.

– Co – szydziły – w Polsce lepiej niż w Niemczech? Co wy jeszcze w tej Polsce robicie?

Polityka ich nie interesowała. Nie interesował ich Donbas, rewolucja, reformy, nic.

Niemcy je interesowały. Pytały, czy wiemy, ile się tam zarabia, ile wynosi socjal, jakby co. Ja je pytałem o Ukrainę. Wzruszały ramionami.

– Ukraina… – mówiły znudzone i zawieszały głosy. Ukraina była dla nich rzeczywistością, która po prostu była, która istniała, choć niewiele znaczyła. I nie do

końca wiadomo, czym była. Ukraina, Rosja, Poradziecja. To było coś oczywistego, powietrze, którym się oddycha, rzeczywistość bazowa, której nie trzeba w żaden sposób określać. – Czym jest dla mnie Ukraina? – powtarzała moje pytanie jedna z nich, rozdrażniona trochę, że musi wikłać się w tak idiotyczne rozmowy. – Nie wiem… godło, flaga… te tabliczki, co wiszą na urzędach…

– Język? – dopytywałem. Parsknęły śmiechem. Rozumiały po ukraińsku, bo im ten język w szkole wtłukiwano do głów, ale nie widziały żadnego powodu, by darzyć go jakąkolwiek emocją. Nie mówiąc już o rozmawianiu w nim. Nie widziały żadnego sensu, mówiły.

Wyszedłem z knajpy. Szedłem Dniepropetrowskiem, mijałem te wszystkie badziewne witryny, albo zbyt tandetne, albo zbyt luksusowe, albo jedno i drugie, mijałem kamienice, albo zliszajowione, albo odpicowane w pretensjonalne marmury i złocenia – ale nigdy w sam raz. Mijałem to wszystko i wyobrażałem sobie samego siebie urodzonego w Dniepropetrowsku. Z takim samym, jak wszyscy inni, backgroundem kulturowym. Rosyjsko-radzieckim. Wyobrażałem sobie, czym by była dla mnie ukraińskość. Wiedziałem, że najpierw musiałbym ją dla siebie wymyślić, a potem w nią uwierzyć. Chodziłem ciemnymi ulicami, patrząc pod nogi, by nie wleźć w jakąś dziurę, i wiedziałem, że prawdopodobnie bym nie potrafił. Nie umiałbym potraktować serio czegoś, co, żeby zaistniało praktycznie, musi zrodzić się najpierw z niczego, z czystej teorii, z mitu, z mgły, z ektoplazmy. Nawet gdybym chciał. Nawet gdybym bardzo chciał. Czym innym jest życzenie, a czym innym możliwość.

I kto wie, czy faktycznie, koniec końców, bym do tych Niemiec nie spieprzył.