Чарльз Буковскі. Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси (фраґменти)

by Diana

Переклала Христина Михайлюк

Джерело:Charles Bukowski. The Captain is Out to Lunch and the Sailors Have Taken Over the Ship. – New York: Ecco, 2002

29.08.1991, 22:55

Сьогодні на іподромі мляво, моє кляте життя бовтається на гаку. Я там кожен день. Я ні з ким там не спілкуюсь, тільки з персоналом. Напевно, в мене якийсь розлад. Сароян просрав усе на іподромі, Фанте — в покер, Достоєвський — за рулеткою. І насправді річ не в грошах, поки вони в тебе не закінчилися. Один мій азартний знайомий якось сказав: «Мені все одно, виграю я чи програю, я просто хочу грати». Я більше поважаю гроші. Майже все життя у мене їх було дуже мало. Я знаю, що таке лавка в парку і стукіт домовласника. З грошима є тільки два погані варіанти: або їх забагато, або їх замало.
Думаю, завжди знайдеться щось, чим ми захочемо себе мучити. А на іподромі ти зближуєшся з іншими людьми, відчуваєш відчайдушну темряву і те, як легко вони здаються їй і припиняють боротися. Натовп на іподромі — це світ в мініатюрі, життя, шліфоване смертю і програшем. Ніхто не виграє́ остаточно, ми просто шукаємо відстрочки, миті поза блискучою мішурою. (От гівно, запалений кінчик сиґарети обпік мені палець, коли я розводився про цю безпросвітність. Це мене пробудило, витягло із сартрівського стану!) Чорт, нам потрібен гумор, нам треба сміятися. Я звик більше сміятися, я звик всього робити більше, окрім як писати. Тепер я пишу, і пишу, і пишу, чим старіший я стаю, тим більше я пишу, танцюю зі смертю. Гарне шоу. І мені здається, що я пишу добре. Одного дня вони скажуть: «Буковскі мертвий», — і тоді мене по-справжньому відкриють і порозвішують по смердючих яскравих ліхтарних стовпах. І що? Безсмертя — це тупа вигадка живих. Бачите, що робить іподром? Він змушує рядки котитися. Блискавка і везіння. Спів останного синього птаха. Все, що я кажу, добре звучить, бо я граю, коли пишу. Багато хто надто обережний. Вони вчаться, вони вчать і вони програють. Умовність позбавляє їх їхнього вогню.
Тепер я почуваюся краще, тут, наверху, на цьому другому поверсі з «Макінтошем». Моїм корешем.
А по радіо грає Малер, він ковзає з такою легкістю, сильно ризикуючи, інколи й це потрібно. Потім він затягує у довгі потужні підйоми. Дякую, Малере, я твій боржник і ніколи не зможу з тобою розрахуватися.
Я забагато курю, я забагато п’ю, але я не можу забагато писати, воно просто продовжує прибувати, і я прошу ще, і воно надходить і змішується з Малером. Інколи я навмисно себе зупиняю. Я кажу, почекай хвилинку, піди поспи чи подивись на своїх дев’ятьох котів, чи посиди зі своєю дружиною на дивані. Ти або на іподромі, або з «Макінтошем». І тоді я зупиняюся, тисну на гальма, припарковую цю кляту машину. Люди казали, що моя писанина допомогла їм вижити. Мені теж. Писанина, коні, дев’ять котів.
Тут є невеликий балкон, двері відчинені, і я можу бачити вогні автомобілів на південній Гарбор-фрівей, вони ніколи не зупиняються, той сувій вогнів, далі і далі. Всі ті люди. Що вони роблять? Про що вони думають? Всі ми помремо, всі, який цирк! Тільки це одне мало б змусити нас любити одне одного, але не змушує. Нас залякують і здавлюють дрібниці, нас з’їдає ніщо.
Продовжуй, Малере! Ти зробив цю ніч чудесною. Не зупиняйся, скурвий сину! Не зупиняйся!

26.09.1991, 23:36

Назва для нової книжки. Сиджу на іподромі, намагаючись її придумати. Це єдине місце, де неможливо думати. Воно висмоктує з тебе мозок і дух. Виснажливий мінет, ось що таке це місце. Я не сплю ночами. Щось викачує з мене енергію.
Зустрів сьогодні на іподромі одного самотнього. «Ти як, Чарльзе?» «Нормально», — відповів я йому і змився. Він хоче товаришувати. Він хоче про щось розмовляти. Про коней. Я не розмовляю про коней. Це ОСТАННЯ тема, на яку я б хотів розмовляти. Пройшло кілька забігів, і я впіймав на собі його погляд з-за автомату для ставок. Бідний чувак. Я вийшов на вулицю, присів, до мене заговорив коп. Добре, їх називають охоронцями. «Вони переміщають табло», — сказав він. «Так», — відповів я. Вони викопали цю штуку з землі і переміщали її далі на захід. Ну, це дало людям роботу. Мені подобається дивитись, як люди працюють. Мені здалося, що охоронець говорить зі мною, щоб вияснити божевільний я чи ні. Напевно, це не так. Але в мене з’явилася така думка. Я дозволяю думкам так мене обступати. Я почухав живіт і зробив вигляд, що я добрий старий. «Вони планують повернути озера», — сказав я. «Та-а», — відповів він. «Це місце колись називалося „Іподром озер і квітів”». «Та ну?» — сказав він. «Ага, — відповів я йому, — вони проводили тут змагання Дівчини-Гуски. Обирали дівчину-гуску, і вона відпливала на човні і гребла серед гусей. Справжня нудна робота». «Та-а», — сказав коп. Він просто стояв там. Я підвівся. «Добре, — сказав я, — йду візьму собі кави. Не парся». «Звичайно, — сказав він, — став на переможців». «Ти теж, старий», — відповів я йому. І пішов геть.
Назва. Мій мозок був порожній. Ставало прохолодно. Оскільки я старий пердун, то подумав, що найкраще буде одягти піджак. Я спустився ескалатором з четвертого поверху. Хто винайшов ескалатор? Сходи, що рухаються. Тепер розкажіть мені про божевільних. Люди, які піднімаються і спускаються ескалаторами, ліфтами, водять машини, відкривають гаражні двері натисканням на кнопку. Потім вони йдуть у фітнес-клуби, щоб позбутися жиру. Через 4000 років у нас не буде ніяких ніг, ми будемо соватися на своїх задницях або, можливо, ми просто будемо котитися, як перекотиполе. Кожен вид сам себе знищує. Динозаврів вбило те, що вони з’їли все навколо себе і тоді змушені були їсти одне одного, і це призвело до того, що лишився тільки один, і цей скурвий син помер з голоду.
Я спустився до своєї машини, взяв піджак, одягнув його, піднявся назад ескалатором. Через це я відчув себе більше плейбоєм, гастлером — залишаючи місце, а потім повертаючись. Відчув себе так, ніби проконсультувався з якимось особливим таємним джерелом.
Ну, я зіграв у всіх забігах, мені трохи щастило. До 13-го забігу стемніло і почав накрапати дощ. Я зробив ставку на десять хвилин раніше і пішов. Всі їхали обережно. Дощ до смерті лякає водіїв Лос-Анджелеса. Я опинився на автостраді позаду маси червоних задніх фар. Я не включив радіо. Хотів тиші. Назва промайнула в мене в голові: «Біблія для розчарованих». Ні, не добре. Я згадував деякі з найкращих назв. Маю на увазі назви інших авторів. «Поклонись дереву і каменю». Чудова назва, паршива письменниця. «Записки з підпілля». Чудова назва. Чудовий письменник. Також «Серце — самотній мисливець». Карсон Маккалерс, дуже недооцінена письменниця. З усієї дюжини моїх назв мені найбільше подобалася «Зізнання чоловіка досить божевільного, щоб жити зі скотом». Але я угробив її, назвавши так маленький памфлет, розтиражований на мімеографі. Дуже шкода.
Потім рух на автостраді зупинився, і я просто сидів. Назви немає. Моя голова була порожня. Я почувався, ніби спатиму тиждень. Я був радий, що виніс сміттєві баки. Я був втомлений. Тепер мені не доведеться це робити. Сміттєві баки. Однієї ночі я п’яний спав на сміттєвих баках. Нью-Йорк. Мене розбудив великий щур, який сидів у мене на животі. Ми обидва одразу ж підскочили на три фути в повітря. Я намагався бути письменником. Тепер я вважався письменником і не міг придумати назву. Я був підробкою. Дорожній рух ожив, і я рушив за ним. Ніхто не знав, хто є хто, і це було чудово. Тоді великий спалах блискавки рознісся над автострадою, і вперше за день я відчув себе досить добре.

03.10.1991, 23:56

Сьогодні був другий день міжіподромних ставок. Туди, де бігали живі коні, на дербі Oak Tree, прийшло всього 7000 осіб. Багато людей не хоче так далеко їхати, до Аркадії. Для тих, хто живе в південних частинах міста, щоб дістатися іподрому, треба їхати по Гарбор-фрівей, потім по Пасадена-фрівей, а після того ще й міськими вулицями. Це довга, спекотна поїздка, туди і назад. Я завжди повертаюся після неї повністю знесилений.
Мені подзвонив жокей нижчого ранґу. «Там нікого не було. Це кінець. Мені потрібне нове заняття. Думаю, я візьму собі текстовий процесор і стану письменником. Напишу про тебе…»
Його голос звучав з автовідповідача. Я йому передзвонив і привітав з тим, що він прийшов другим на коні, який котирувався 6 до 1. Але він був пригнічений.
«З жокеєм нижчого ранґу покінчено. Це кінець», — сказав він.
Ну, подивимося, кого вони приваблять завтра. П’ятниця. Напевно, на тисячу більше. Це не просто міжіподромні ставки, це економіка. Стан справ гірший, ніж уряд чи преса визнає. Ті, хто ще тримається на плаву в економіці, не розводяться про це. Я мав би здогадатися, що найуспішніший бізнес — це торгівля наркотиками. Блядь, приберіть його, і майже вся молодь залишиться без роботи. Щодо мене, то я все ще заробляю на життя своїм письмом, але мені може винести мозок за ніч. Добре, я все ще маю свою пенсію за віком: 943 долари на місяць. Вони дали її, коли мені стукнуло 70. Але вона теж може щезнути. Уявіть, що всі старі тиняються вулицями без своїх пенсій. Не варто недооцінювати ймовірність такого повороту. Національний борг може затягнути нас на дно, як гігантський восьминіг. Люди будуть спати на кладовищах. Водночас на вершині гнилі є кірка тих, хто живе по-багатому. Хіба це не дивовижно? Деякі люди мають збіса багато грошей, вони навіть самі не знають, скільки. І я кажу про мільйони. А подивіться на Голлівуд, там провертають фільми з 60-мільйонним бюджетом, такі ж ідіотські, як і ті нещасні ду́рні, що на них ходять. Багаті все ще тут, вони завжди знаходили спосіб доїти систему.
Я пам’ятаю часи, коли іподроми були забиті людьми, плече до плеча, задниця до задниці, всі потіли, верещали, проштовхувалися до заповнених барів. Це були добрі часи. Вдалий день, знаходиш в барі даму, і того ж вечора у твоїй квартирі ви двоє п’єте і смієтеся. Ми думали, що ті дні (і ночі) ніколи не закінчаться. І чому б вони мали закінчуватися? Ігри в кості на парковках. Кулачні бої. Бравада і слава. Електрика. Чорт, життя було чудове, життя було веселе. Всі ми, пацани, були чоловіками, ми не терпіли ніякого гівна ні від кого. І якщо чесно, було добре. Випивка і перепих. І повно барів, заповнених барів. Без телевізорів. Ти розмовляв і влипав у неприємності. Якщо тебе загрібали за те, що ти був п’яний на вулиці, то тримали тільки до ранку, щоб просох. Ти втрачав роботи і знаходив інші. Не було сенсу стирчати на одному місці. Які часи. Яке життя. Завжди траплялось якесь безумство, яке породжувало ще більше безумства.
Тепер все це відбушувало. Сім тисяч людей на головному іподромі сонячного пообіддя. В барі нікого. Тільки самотній бармен з полотенцем. Де люди? Тепер живе більше людей, ніж будь-коли, але де вони? Стоять в кутку, сидять в кімнаті. Буша можуть переобрати, бо він виграв легку війну. Але він ніхріна не зробив для економіки. Ти навіть ніколи не знаєш, чи твій банк відчиниться вранці. Я не маю наміру жалітися. Але знаєте, в 1930-х кожен принаймні знав, на чому стоїть. Тепер це гра дзеркал. І ніхто до кінця не впевнений, що́ тримає все купи. Чи на кого вони насправді працюють. Якщо працюють.
Чорт, я мушу з цього збитися. Виглядає, що більше ніхто не їбе собі мозок станом справ. А якщо і їбе, то перебуває там, де його ніхто не може почути.
А я тут розсівся, пишу вірші, роман. Я не можу зарадити, нічого іншого робити я не вмію.
Я був бідний 60 років. Тепер я ні багатий, ні бідний.
На іподромі збираються почати скорочувати людей в торгових ятках, на парковках, у конторах і відділах технічого обслуговування. Буде менше грошей на перегони. Менше коней. Менше жокеїв. Значно менше сміху. Капіталізм пережив комунізм. Тепер він пожирає сам себе. До 2000 року я помру і мене тут не буде. Залишивши маленький стосик своїх книжок. Сім тисяч на іподромі. Сім тисяч. Я не можу в це повірити. Сьєрра-Мадре ридає в імлі. Коли коні перестануть бігати, небо впаде, плоске, широке, громіздке, і знищить все. Скляний виграв 9-й забіг, платили дев’ять доларів. Я поставив на нього десять.

8/29/91, 10:55 PM

Slow at the track today, my damned life dangling on the hook. I am there every day. I don’t see anybody else out there every day except the employees. I probably have some malady. Saroyan lost his ass at the track, Fante at poker, Dostoevsky at the weel. And it’s really not a matter of the money unless you run out of it. I had a gambler friend once who said, “I don’t care if I win or lose, I just want to gamble.” I have more respect for the money. I’ve had very little of it most of my life. I know what a park bench is, and the landlord’s knock. There are only two things wrong with money: too much or too little.
I suppose there’s always something out there we want to torment ourselves with. And at the track you get the feel of the other people, the desperate darkness, and how easy they toss it in and quit. The racetrack crowd is the world brought down to size, life grinding against death and losing. Nobody wins finally, we are just seeking a reprieve, a moment out of the glare. (Shit, the lighted end of my cigarette just hit one of my fingers as I was musing on this purposelessness. That woke me up, brought me out of this Sartre state!) Hell, we need humor, we need to laugh. I used to laugh more, I used to do everything more, except write. Now, I am writing and writing and writing, the older I get the more I write, dancing with death. Good show. And I think the stuff is all right. One day they’ll say, “Bukowski is dead,” and then I will be truly discovered and hung from stinking bright lampposts. So what? Immortality is the stupid invention of the living. You see what the racetracks does? It makes the lines roll. Lightning and luck. The last bluebird singing. Anything I say sounds fine because I gamble when I write. Too many are too careful. They study, they teach and they fail. Convention strips them of their fire.
I feel better now, up here on this second floor with the Macintosh. My pal.
And Mahler is on the radio, he glides with such ease, taking big chances, one needs that sometimes. Then he sends in the long power rises. Thank you, Mahler, I borrow from you and can never pay you back.
I smoke too much, I drink too much but I can’t write too much, it just keeps coming and I call for more and it arrives and mixes with Mahler. Sometimes I deliberately stop myself. I say, wait a moment, go to sleep or look at your 9 cats or sit with your wife on the couch. You’re either at the track or with the Macintosh. And then I stop, put on the brakes, park the damned thing. Some people have written that my writing has helped them go on. It has helped me too. The writing, the horses, the 9 cats.
There’s a small balcony here, the door is open and I can see the lights of the cars on the Harbor Freeway south, they never stop, that roll of lights, on and on. All those people. What are they doing? What are they thinking? We’re all going to die, all of us, what a circus! That alone should make us love each other but it doesn’t. We are terrorized and flattened by trivialities, we are eaten up by nothing.
Keep it going, Mahler! You’ve made this a wonderous night. Don’t stop, you son-of-a-bitch! Don’t stop!

9/26/91, 11:36 PM

A tittle for the new book. Sat out at the track trying to think of one. That’s one place where one can’t think. It sucks the brains and spirit out of you. A draining blow job, that’s what that place is. And I haven’t been sleeping nights. Something is sapping the energy out of me.
Saw the lonely one at the track today. “How ya doin’ Charles?” “O.k.,” I told him, then drifted off. He wants camaraderie. He wants to talk about things. Horses. You don’t talk about horses. That’s the LAST thing you talk about. A few races went by and then I caught him looking at me over an automatic betting machine. Poor guy. I went outside and sat down and a cop started talking to me. Well, they call them security men. “They’re moving the toteboard,” he said. “Yes,” I said. They had dug the thing out of the ground and were moving it further west. Well, it put men to work. I liked to see men working. I hand an idea that the security man was talking to me to find out if I was crazy or not. He probably wasn’t But I got the idea. I let ideas jump me like that. I scratched my belly and pretended that I was a good old guy. “They’re going to put the lakes back in,” I said. “Yeah,” he said. “This place used to be called the Track of the Lakes and Flowers.” “Is that so?” he said. “Yeah,” I told him, “they used to have a Goose Girl contest. They’d choose a goose girl and she went out in a boat and rowed around among the geese. Real boring job.” “Yeah,” said the cop. He just stood there. I stood up. “Well,” I said, “I’m going to get a coffee. Take it easy.” “Sure,” he said, “pick some winners.” “You too, man,” I said. Then I walked away.
A title. My mind was blank. It was getting chilly. Being on old fart, I thought it might be best to get my jacket. I took the escalator down from the 4th floor. Who invented the escalator? Moving steps. Now, talk about crazy. People going up and down escalators, elevators, driving cars, having garage door that open at the touch of a button. Then they go to health clubs to work the fat off. In 4,000 years we won’t have any legs, we’ll wiggle along on our assholes, or maybe we’ll just roll along like tumbleweeds. Each species destroys itself. What killed the dinosaurs was that they ate everything around and the had to eat each other and that brought it down to one and the son-of-a-bitch just starved to death.
I got down to my car, got my jacket, put it on, took the escalator back up. That made me feel more like a playboy, a hustler—leaving the place and then coming back. I felt as if I had consulted some special secret source.
Well, I played out the card, had some luck. By the 13th race it was dark and beginning to rain. I bet ten minutes early and left. Traffic was cautious. Rain scares the hell out of L.A. drivers. I got on the freeway behind the mass of red taillights. I didn’t turn on the radio. I wanted silence. A title ran through my brain: Bible for the Disenchanted. No, no good. I remebered some of the best titles. I mean, of other writers. Bow Down to Wood and Stone. Great title, lousy writer. Notes from the Underground. Great title. Great writer. Also, The Heart Is a Lonely Hunter. Carson McCullers, a very underrated writer. Of all my dozens of titles the one I liked best was Confessions of a Man Insane Enough to Live with Beasts. But I blew that one away on a little mimeo pamphlet. Too bad.
Then the freeway stopped and I just sat there. No title. My head was empty. I felt like sleeping for a week. I was glad I had put the trash cans out. I was tired. Now I didn’t have to do it. Trash cans. One night I had slept, drunk, on top of trash cans. New York City. I was awakened by a big rat sitting on my belly. We both, at once, leaped about 3 feet into the air. I was trying to be a writer. Now I was supposed to be one and I couldn’t think of a title. I was a fake. Traffic began to move and I followed it along. Nobody knew who anybody else was and it was great. Then a great flash of lightning crashed above the freeway and for the first time that day I felt pretty good.

10/3/91, 11:56 PM

Today was the second day of inter-track wagering. Where the live horses ran at Oak Tree there were only 7,000 people. Many people don’t want to make that long drive to Arcadia. For those living in the south part of town, it means taking the Harbor Freeway, then the Pasadena Freeway and then after that more driving along surface streets to get the track. It’s a long hot drive, coming and going. I always came in from that drive totaly exhausted.
A small-time trainer phoned me. “There was nobody out there. It’s the end. I need a new trade. Think I’ll get a word processor and become a writer. I’ll write about you…”
His voice was on the message machine. I phoned him back and congratulated him for coming in 2nd on a 6-to-1 shot. But he was down.
“The small trainer is finished. This is the end,” he said.
Well, we’ll see what they draw tomorrow. Friday. Probably a thousand more. It’s only inter-track wagering, it’s the economy. Things are worse than the government or the press will admit. Those who are still alive in the economy are keeping quiet about it. I’d have to guess that the biggest business going is the sale of drugs. Hell, take that away and almost all the young would be unemployed. Me, I’m still making it as a writer but that could be shot through the head overnight. Well, I still have my old age pension: $943.00 a month. They gave me that when I turned 70. But that can die too. Imagine all the old wandering the streets without their pensions. Don’t discount it. The national debt can pull us under like a giant octopus. People will be sleeping in the graveyards. At the same time, there is a crust of living rich on top of the rot. Isn’t it astonishing? Some people have so damn much money they don’t even know how much they have. And I’m talking millions. And look at Hollywood, turning out 60 million dollar movies, as idiotic as the poor fools who go to see them. The rich are still there, they’ve always found a way to milk the system.
I remember when the racetracks were jammed wtih people, shoulder to shoulder, ass to ass, sweating, screaming, pushing toward the full bars. It was a good time. Have a big day, you’d find a lady at the bar and that night in your apartment you’d both be drinking and laughing. We thought those days (and nights) would never end. And why should they? Crap games in the parking lots. Fist fights. Bravcado and glory. Electricity. Hell, life was good, life was funny. All us guys were men, we’d take no shit from anybody. And, frankly, it felt good. Booze and a roll in the hay. And plenty of bars, full bars. No tv sets. You talked and got into trouble. If you got picked up for being drunk in the streets they only locked you up overnight to dry out. You lost jobs and found other jobs. No use hanging around the same place. What a time. What a life. Crazy things always happening, followed by more crazy things.
Now, it has simmered away. Seven thousand people at a major racetrack on a sunny afternnon. Nobody at the bar. Just the lonely barkeep holding a towel. Where are the people? There are more people than ever but where are they? Standing on a corner, sitting in a room. Bush might get reelected because he won an easy war. But he didn’t do crap for the economy. You never even know if your bank will open in the morning. I don’t mean to sing the blues. But you know, in the 1930’s at least everybody knew where they were. Now, it’s a game of mirrors. And nobody is quite sure what is holding it together. Or who they are really working for. If they are working.
Damn, I’ve got to get off this. Nobody else seems to be bitching about the state of affairs. Or, if the are, they are in a place where nobody can hear them.
And I sit around writing poems, a novel, I can’t help it, I can’t do anything else.
I was poor for 60 years. now I am neither rich nor poor.
At the track they are going to start laying off people at the concession stands, the parking lots and in the business office and in maintenance. Purses for races will decline. Smaller fields. Less jocks. A lot less laughter. Capitalism has survived communism. Now, it eats away at itself. Moving toward 2,000 A.D. I’ll be dead and out of here. Leaving my little stack of books. Seven thousand at the track. Seven thousand. I can’t believe it. The Sierra Madres weep in the smog. When the horses no longer run the sky will fall down, flat, wide, ponderous, crushing everything. Glassware won the 9th, paid $9.00. I had a ten on it.