Кшиштоф Сьрода. Полишений рай на іншому боці Вісли

by Diana

Переклала Ія Ківа

Джерело

Щоб потрапити на вулицю Якубовську в Варшаві так само, як і на будь-яку іншу, потрібно знати, де вона знаходиться. Однак розташування Якубовської відомо небагатьом. Попри те що мешканці міста часто опиняються поряд із нею на відстані витягнутої руки — зовсім небагатьом. Мало хто має привід нею пройтися.

Тимчасом, аби дістатися Якубовської, досить вийти на зупинці «Рондо Вашингтона» з будь-якого автобуса, що рушає із середмістя, перейти тротуар і спуститися сходами. Спочатку не виникає враження, що опиняєшся на вулиці — видно лише краєчок тротуару, який причаївся між парканом з металевих прутів і похилим газоном. Але поспішати не варто. Навпаки, треба трохи відступити назад, всістися на третьому від долу сходовому хідні і придивитися до вчавленого в паркан кам’яного муру. На сірому тиньку хтось намалював червоною аерозольною фарбою незрозумілий ієрогліф. Ніби нічого незвичайного, але 19 червня 2014 року ліворуч од нього з’явився червоний пластиковий стілець. Навіть якщо він не стоятиме там вічно, це завжди можна собі уявити. Але немає гарантії, що коли ми опинимося на Якубовській 16, то знайдемо там більш цікаві комбінації кольорів, форм і поверхонь. Хоча хто знає.

Але без перебільшення, вистачить хвилини або двох. Потім потрібно зійти на самий діл сходів і повернути праворуч. За кілька кроків ви пройдете повз табличку із написом «Якубовська», і тоді вже можна не сумніватися, що ви майже на місці. Тим більше, що вулиця тут знову набуває канонічної форми — з’являється бруківка, з обох боків затиснута тротуарами.

Будинок, позначений номером «16» і написом «Функціональний дім», має огорожу з дротяної сітки. З іншого її боку, на вузькій смужці газону, стоїть фігура, здається, гіпсова, жінки, руки якої складені у молитві. Її схилене обличчя зберігає шляхетну, витончену форму, але пальці, які роками омивали кислотні дощі, виглядають так, ніби їх сточила якась страшна хвороба. Власне, їх немає.

Так, тут можна затриматися довше, ніж на кілька хвилин, але якщо хтось захоче опинитися за півгодини за адресою «Лондонська 13», то буде змушений пройти кілька кроків назад, щоб повернути праворуч на вулицю Естонську, де все виглядає так, як і має виглядати в цьому мініатюрному, хоч і полишеному на гіршому боці Вісли раю, яким є Саська Кемпа.

Коли Естонська скінчиться, а вона добігне кінця несподівано швидко, потрібно повернути ліворуч, на Березинську, таку ж охайну, заспокійливу та водночас підступну. Бо чи може світ виглядати аж таким привітним? Ні, не може. Це передчуття підтвердить порожня земельна ділянка, яка за кілька хвилин несподівано визирне ліворуч. Достатньо на неї поглянути, аби зрозуміти, що вона є свідченням якоїсь поразки.

19 червня 2014 року посеред неї лежав кіт. Кольору ніби чорного, але не зовсім. Насправді ж брудно-сірого. Ще одне фіаско. І ще одна підступність — бо хоча він удавав неживого, мертвим він точно не був. Отже, скоріше за все, він не лежатиме там вічно. Але і без нього цей шматочок простору зберігає неабияку здатність спонукати до сумнівів.

Коли проблемну, як з’ясувалося, Березинську, розгонистим жестом перетне вулиця Французька, краще одразу ж перейти на її інший бік. Так, ніби цього взагалі не існує. Варто також з байдужістю проминути перехрестя, що знаходиться на протилежному розі, як і ресторацію «Республіка Італія», що спокушає подобою життя.

Продовження Березинської є так само ліниво-дрімотним, як і її початок, але не варто засмучуватися. Непокоїти тут може лише одне: вулиця, так само як і кілька сусідніх, тягнеться не прямо, а вигинається дугою. І якщо якийсь час тому надія, що за п’ятнадцять хвилин вона перетнеться з Лондонською, ще жевріла, то зараз, із кожною хвилиною стає все більш очевидним, що її кривизна змусить пішохода опинитися на неприємно широкій і надто добре йому відомій алеї Вашингтона.

На щастя, коли бачиш автобуси та трамваї, які сновигають алеєю, ситуація несподівано змінюється. Будинки і паркани праворуч зникають, і відкривається великий, хоча і трохи несиметричний, трикутник землі, порослий занедбаною зеленню. Відштовхуюча форма автозаправки, розташованої там, де мала б знаходитися його верхівка, змушує чутливого перехожого почати нервово роздивлятися на всі боки. І коли, втомившись напружувати очі, він вже починає думати, чи не повернути йому назад, раптом в траві окреслюється проторована стежка. Так, доведеться на неї звернути. І одразу ж застигнути.

Потрібно зупинитися, бо тут перетинаються і змішуються одне з одним різноманітні простори та енергії. Перша загадка — це стіна будинку, щільно затуленого з двох боків могутніми деревами, але намарно, бо на ній можна побачити викладене склоблоками вікно — шириною майже півметра і принаймні чотири метри завдовжки. І оскільки більше нічого не видно, ця проста форма тішить і змушує замислитися. На стіні будинку праворуч, навпаки, сміливо оголеній, також нічого не видно, крім одного-однісінького віконця. Втиснуте в її правий кут, до смішного маленьке, на додаток ще й увінчане аркою, воно виглядає як жарт. Однак важка серйозність високої стіни недвозначно натякає, що цей жарт навряд чи розрядить пануючу тут атмосферу. Третій будинок, цього разу ліворуч, білий, засклений і непотворний, взагалі сюди не пасує. Можливо, саме тому він стоїть порожній. Надто вже новий.

Стежка от-от до нього приведе, але якщо вже так станеться, перехожий побачить величезну яблуню, яка відверне його увагу від архітектури. Здавалося б, не існує таких великих яблунь — стовбур метрової товщини розгалузився на п’ять могутніх гілок так рівномірно, що віття, яке з них звішується, утворює зелений купол майже досконалої форми.

Однак треба крокувати далі. Тим більше, що на іншому боці вулиці Саської з’являється порятунок — вулиця Адампольска, яка тягнеться паралельно алеї Вашингтона. Можна було б прийняти її за затишну та привітну, якби не передвоєнна архітектура, що на мить з’являється на самому її початку. Потім повстають багатоповерхові, схожі на коробки будинки, які ще не втратили естетичної привабливості, але нагадують про інші, гірші часи. Якщо б 19 червня 2014 року ви подолали третину вулиці, то знайшли б на асфальті, поруч із правим бордюром, лискучу сталеву кульку від, скоріше за все, підшипника мотоцикла. Але більше її там немає.

Однак нема і про що шкодувати. В кінці Адампольської, ліворуч, із давніх часів збереглася остання в цьому районі вілла в оточенні масивних геометричних форм післявоєнної забудови. Вона причаїлася на невеличкій ділянці, де знайшлося місце і для прилеглої до неї оранжереї, ховаючись серед величних дерев. Форма їхнього листя не нагадує нічого знайомого — так, ніби зростали вони не в Польщі, а в якійсь екзотичній країні. З Google Maps можна довідатися, що дві конусоподібні форми, що височіють поряд із оранжереєю, — китайські метасеквої, які вважаються пам’ятками природи, але навіть там не вдається знайти жодної інформації про два незрозумілих дерева, що стоять з іншого боку будинку. Хто їх посадив? Коли? Що ще росте в непомітній оранжереї?

Вулиця добігає кінця, але в стіні багатоповерхівки, якою вона завершується, з’являється брама, що веде до вулиці Нєкланської. Повз неї також потрібно пройти, повернувши трошки ліворуч і одразу ж потрапляючи на бруковану доріжку — в жодному разі не вулицю — яку від алеї Вашингтона відокремлює лише один будинок. Якщо хтось мешкає у Варшаві, то, певно, бачив його безліч разів. А може, і ні. Якщо їхати Вашингтона, його легко і не помітити. З того боку він зовсім невиразний, як і решта будинків. Ніби їх взагалі не існує. Але з цього боку все геть інакше. Як? Довго пояснювати. Та й немає на це часу. Проте не можна не згадати про дві трансформаторні будки, закриті металевими дверцятами і додатково захищені ромбоподібною решіткою із залізних прутів. На кожній із них є овал зі знаком блискавки. Абстрагуючись від банальності символіки цього повідомлення, варто звернути увагу на виразність його простої форми і гармонійність кольорів.

Потім треба йти прямо, провулком між будинками, і не засмучуватися, що замість потрапити на Лондонську, опиняєшся на Міжнародній. Помилка, зрештою, незначна. Натомість, проходячи повз бар «Фрегат», можна придивитися до однієї дрібнички. Виставлені перед закладом столики накриті брезентом, натягнутим на металевий каркас. Два стовпи, між якими мусить пройти кожен відвідувач закладу, вмуровано у тротуар. Для цього знадобилося вийняти кілька елементів, щоб потім залити бетоном місце, яке відкрилося. Зазвичай таку роботу виконують люди, від яких ми не очікуємо чутливості. Цього разу, здається, вийшло інакше. Перш ніж бетонова маса застигла, хтось повстромляв у неї мушлі — такі маленькі, карбовані, яких знаходять у Балтиці, а також кілька більших, привезених з якогось іншого моря. Більшість із них розсипалася, залишивши самі вибиті у бетоні овальні форми. Завдяки цьому в цих оптимістичних, навіть трохи сентиментальних композиціях відчувається присутність часу, який завжди все ускладнює.

На Міжнародній потрібно повернути праворуч, потім знову праворуч, на Ангорську, і трохи пізніше ліворуч. Лондонська. Будинок з номером 13 нічим не привертає до себе уваги, тому його легко проминути. Якщо станеться саме так, на лівому боці можна буде побачити гараж із білої цегли. На його стіні хтось написав «Вітаємо в пеклі». 19 червня 2014 року на задвірку гаража на виставленій на смітник канапі сидів сивий чоловік. Над вервечкою підстрижених чагарників стирчала сама його голова.

Щоб дістатися звідти найкоротшим шляхом до Мінської, потрібно розвернутися. Так не здається, але з іншого боку алеї Вашингтона вулиця Міжнародна має своє продовження. Хоча взагалі не схоже, щоб там було бодай щось. Ліворуч тягнеться паркан парку, праворуч — великі луки і зарості дерев. І майже зовсім безлюдно. Паркан, попри певні руйнації та щербини, не спонукає до естетичних медитацій. Затриматися можуть змусити ті місця, де дротяна сітка цілком випала з металевих рам, у які її було вправлено. Споглядання зеленого черева парку крізь порожні прямокутники створює враження іншої, далекої реальності, яку ви бачите на екрані з роздільною здатністю, що нечасто зустрінеш.

Вулиця потроху вужчає. Спочатку втрачає один тротуар, потім смугу бруківки, від неї залишається лише брукована алейка. Слушно, бо тут вже нічого не нагадує місто. Паркан кінчається, і ліворуч виникає водяна гладінь. Приємна несподіванка. Проте з іншого боку вузького місточка місто повертається, спочатку у вигляді поодиноких будинків, а трохи далі — широкої і загалом нецікавої вулиці Гроховської.

Мало хто знає про цей короткий шлях. Щоб опинитися на вулиці Мінській, яка сполучується з Гроховською під кутом близько сорока градусів, взагалі не потрібно шукати її віддалений на двісті метрів кінець. Достатньо зеброю перейти на інший бік бруківки і увійти крізь браму базару Рогачка. Хочеться сказати: ринок як ринок. Але не цього разу. Цей базар ледь тримається — от-от зникне. Тому краще проминути його якнайшвидше, не звертаючи уваги на оголошення на вікнах кількох павільйонів про можливість їхньої оренди.

Полишивши базар, важко не побачити монументальне графіті, яке прикрашає стіну давно вже мертвої кам’яниці. Проте так само легко можна обійти її ліворуч, щоб відкрити для себе на боковій стіні візерунок з прямокутних заглибин у мурі. Він, звісно, не такий ефектний, проте теж наводить на роздуми. 20 червня 2014 року в двох із них лежали кілька пар жіночих туфель на високих підборах. Виглядали як нові. В одній з ніш стояла самотня пара, поставлена дбало, туфлею до туфлі, і повернена підборами в бік вулиці, а в іншій — три чи чотири пари, абияк перемішані одна з одною.

Ось і все. До Мінської залишилося лише кілька десятків кроків. Якщо їх подолати, а потім піти праворуч, можна опинитися навпроти великого офісного центру, побудованого, здається, в сімдесятих. Сумна будівля. Однак в одному з її незліченних вікон, на четвертому поверсі, приблизно над головним входом, біліє витончена форма, яка нагадує крихку, хоча й велику вазу. Здається, вона стоїть на підвіконні. Але чим вона є насправді, не відомо.

Мінська, 25 тут поряд. І також не відомо, чим вона є насправді, бо наразі видно лише табличку з номером і загороджену шлагбаумом браму. З іншого її боку на вас чекає безліч дивовижних речей. Шкода про них розповідати — нехай кожен дивується на свій страх і ризик.

Krzysztof Środa. Raj rzucony na drugą stronę Wisły

Żeby trafić na ulicę Jakubowską, tak jak na każdą inną, trzeba wiedzieć, gdzie ona jest. Tyle że położenie Jakubowskiej znają nieliczni. Mimo że wielu mieszkańców miasta często bywa od niej niemal na wyciągnięcie ręki – bardzo nieliczni. Mało kto ma powód, żeby tamtędy chodzić.

Tymczasem, żeby na nią trafić, wystarczy wysiąść na rondzie Waszyngtona z dowolnego jadącego ze śródmieścia autobusu, przeciąć chodnik i zejść po schodkach. Początkowo nie ma się wrażenia, że jest się na ulicy – to tylko kawałek chodnika biegnącego między ogrodzeniem z metalowych prętów a pochyłym trawnikiem. Nie należy się jednak niecierpliwić. Przeciwnie, należy się cofnąć, usiąść na trzecim od dołu stopniu schodów i przyjrzeć się wkomponowanej w ogrodzenie murowanej ściance. Na szarym tynku ktoś wyrysował czerwoną farbą w sprayu niezrozumiały hieroglif. Niby nic nadzwyczajnego, ale 19 czerwca 2014 roku tuż obok, po lewej stronie, stało czerwone plastikowe krzesło. Nawet jeśli nie będzie tam stało wiecznie, zawsze będzie można to sobie wyobrazić. Nie ma przecież gwarancji, że gdy już znajdziemy się na Jakubowskiej 16, zastaniemy tam ciekawsze zestawienia barw, form i powierzchni. Chociaż kto wie.

Bez przesady, wystarczy minuta lub dwie. Potem trzeba zejść na sam dół schodów i skręcić w prawo. Po kilkunastu krokach mija się tabliczkę z napisem „Jakubowska” i wtedy wiadomo już, że jest się prawie na miejscu, tym bardziej, że ulica odzyskuje kanoniczną formę – pojawia się jezdnia z obu stron ograniczona chodnikami.

Budynek oznaczony numerem „16” i napisem „Dom funkcjonalny” ogrodzony jest drucianą siatką. Po jej drugiej stronie, na wąskim pasie trawnika, stoi figura, zdaje się gipsowa, kobiety z dłońmi złożonymi do modlitwy. Jej pochylona twarz zachowała szlachetną, delikatną formę, ale palce, obmywane przez lata kwaśnymi deszczami, wyglądają, jakby toczyła je jakaś ponura choroba. Właściwie ich nie ma.

Tak, tutaj można się zatrzymać na dłużej niż kilka minut, ale jeśli ktoś zechce znaleźć się za pół godziny pod adresem „Londyńska 13”, będzie musiał cofnąć się o kilkanaście kroków, żeby skręcić w prawo w ulicę Estońską, gdzie wszystko wygląda tak, jak powinno wyglądać w tym miniaturowym, choć rzuconym na gorszą stronę Wisły raju, jakim jest Saska Kępa.

Gdy Estońska skończy się, a skończy się zaskakująco szybko, trzeba skręcić w lewo, w Berezyńską, równie ładną, uspokajającą i oszukańczą. Bo czy świat może wyglądać aż tak przyjemnie? Nie, nie może. Tę kiełkującą intuicję potwierdza pusta parcela, która po kilku minutach pojawia się niespodziewanie po lewej stronie. Wystarczy na nią spojrzeć, by zrozumieć, że jest świadectwem jakiejś porażki.

19 czerwca 2014 roku na jej środku leżał kot. Niby czarny, ale nie całkiem. Właściwie brudnoszary. Jeszcze jedno niepowodzenie. I jeszcze jedno oszustwo – bo chociaż wyglądał na martwego, martwy nie był. Pewnie więc on również nie będzie tam leżał wiecznie. Ale i bez niego ten kawałek przestrzeni powinien zachować ozdrowieńczą moc budzenia wątpliwości.

Kiedy problematyczną, jak się okazało Berezyńską, przetnie zamaszystym gestem ulica Francuska, lepiej od razu przejść na jej drugą stronę. Tak jakby jej nie było. Lepiej też minąć obojętnie znajdującą się na przeciwległym rogu skrzyżowania, kuszącą pozorami życia, restaurację Republica Italiana.

Dalszy ciąg Berezyńskiej jest równie usypiający, jak jej początek, ale nie należy się zrażać. Niepokoić może tylko to, że ulica ta, podobnie jak kilka sąsiednich, nie biegnie po linii prostej, lecz po łuku. Jeszcze przed chwilą można było mieć nadzieję, że po kwadransie przetnie się z Londyńską, ale teraz, z każdą minutą staje się coraz bardziej oczywiste, że jej krzywizna zmusi przechodnia do znalezienia się na nieprzyjemnie szerokiej i zbyt dobrze znanej alei Waszyngtona.

Na szczęście, gdy widzi się już jeżdżące po Waszyngtona autobusy i tramwaje, sytuacja zmienia się niespodziewanie. Domy i płoty po prawej stronie kończą się i odsłania się nieforemny, choć spory trójkąt ziemi porośniętej zaniedbaną zielenią. Odpychająca forma stacji benzynowej stojącej tam, gdzie powinien znajdować się jego wierzchołek, sprawia, że wrażliwy tym razem przechodzień zaczyna rozglądać się niespokojnie na boki. A kiedy zaczyna się rozglądać, myśląc już być może o tym, by po prostu zawrócić, nie może nie zauważyć wydeptanej w trawie ścieżki. Tak, trzeba w nią skręcić. I zaraz potem zatrzymać się.

Trzeba się zatrzymać, ponieważ właśnie tu krzyżują się i mieszają obce sobie przestrzenie i energie. Pierwsza zagadka to ściana domu zasłoniętego wprawdzie z dwóch stron przez potężne drzewa, ale na tyle nieskutecznie, że widać na niej wyłożone luksferami okno – szerokie na niecałe pół metra, ale wysokie na metrów co najmniej cztery. Dzięki temu, że nie widać nic więcej, ta prosta forma cieszy i zastanawia. Na ścianie domu po prawej, dla odmiany śmiało odsłoniętej, też nie widać w zasadzie nic poza jednym oknem. Wciśnięte w jej prawy dolny róg, śmiesznie małe, a na dodatek zwieńczone łukiem, wygląda na żart. Jednak ciężka powaga wysokiej ściany sprawia, że żart ten nie jest w stanie rozładować atmosfery. Trzeci dom, tym razem po lewej, biały, przeszklony i niebrzydki, po prostu tu nie pasuje. Być może dlatego stoi pusty. Jest zbyt nowy.

Ścieżka zaraz do niego doprowadzi, ale gdy już tak się stanie, przechodzień zauważy ogromną jabłoń, która odwróci jego uwagę od architektury. Wydawałoby się, że nie ma tak dużych jabłoni – metrowej grubości pień rozgałęzia się na pięć potężnych konarów na tyle równomiernie, że zwieszające się z nich gałęzie tworzą doskonałą niemal zieloną kopułę.

Trzeba jednak iść dalej, tym bardziej że po drugiej stronie ulicy Saskiej pojawia się ratunek – biegnąca równolegle do Waszyngtona ulica Adampolska. Można by ją uznać za cichą i przyjemną, gdyby nie to, że przedwojenna architektura urywa się już na jej początku. Pojawiają się kilkupiętrowe, pudełkowate bloki, wciąż estetyczne, ale zapowiadające inne, gorsze czasy. 19 czerwca 2014 roku, gdzieś w jednej trzeciej długości ulicy, tuż obok prawego krawężnika, na asfalcie leżała lśniąca stalowa kulka z motocyklowego najprawdopodobniej łożyska. Już jej tam nie ma.

Nie ma jednak czego żałować. Na końcu Adampolskiej, po lewej stronie, otoczona przez coraz potężniejsze geometryczne formy powojennego budownictwa, przetrwała ostatnia w tej okolicy willa z dawnych czasów. Przycupnięta na niewielkiej działce, na której zmieściła się jeszcze przylegająca do jej ściany szklarnia, otoczona jest okazałymi drzewami. Wykrój ich liści nie kojarzy się z niczym znanym – tak jakby nie rosły w Polsce, lecz w jakimś egzotycznym kraju. Z Google Maps można się dowiedzieć, że dwie stożkowate formy wyrastające tuż obok szklarni to uznane za zabytek przyrody metasekwoje chińskie, ale nawet tam nie da się znaleźć żadnej informacji o dwóch niezrozumiałych drzewach znajdujących się po drugiej stronie domu. Kto je zasadził? Kiedy? Co jeszcze kiełkuje w niepozornej szklarni?

Ulica kończy się, ale w ścianie zamykającego ją bloku pojawia się brama wyprowadzająca na ulicę Niekłańską. Ją też trzeba minąć, skręcając troszkę w lewo i chowając się od razu w brukowanej dróżce – to nie jest w żadnym sensie ulica – którą od alei Waszyngtona oddziela tylko jeden dom. Jeśli ktoś mieszka w Warszawie, widział go pewnie wiele razy. A może nie widział. Jadąc Waszyngtona, można go nie zauważyć. Jest bowiem, od tamtej strony, nijaki, wręcz żaden. Jakby go nie było. Ale od tej strony jest zupełnie inaczej. Jak? Długo by opowiadać. Tyle że nie ma na to czasu. Nie można jednak nie wspomnieć o dwóch skrzynkach transformatorowych, zamkniętych metalowymi drzwiczkami i dodatkowo zabezpieczonych romboidalną kratą z żelaznych prętów. W każdą z nich wkomponowany jest owal ze znakiem błyskawicy. Abstrahując od ogranej symboliki tego przekazu, warto zwrócić uwagę na jego oszczędną formę i stonowaną kolorystykę.

Potem trzeba pójść prosto, zaułkiem między domami i nie rozczarować się tym, że zamiast trafić na Londyńską, trafiło się na Międzynarodową. Błąd, lecz nieduży. Dzięki niemu, przechodząc przed barem Fregata, można zwrócić uwagę na pewien detal. Wystawione przed lokalem stoliki osłonięte są plandeką rozpostartą na metalowym szkielecie. Dwa słupki, między którymi musi przejść każdy, kto tu wchodzi, wmurowano w chodnik. Żeby to zrobić, trzeba było wyjąć kilka kostek, z których jest on ułożony, a potem odsłonięte miejsce zalać betonem. Takie prace wykonują na ogół ludzie, po których nie spodziewamy się wrażliwości. Tym razem, zdaje się, było inaczej. Zanim betonowa papka zastygła, ktoś powtykał w nią muszelki – te małe, karbowane, które znajduje się nad Bałtykiem, i kilka większych, przywiezionych znad innego morza. Większość wykruszyła się i pozostały po nich tylko wytłoczone w betonie obłe formy. Dzięki temu do tych optymistycznych, nawet jeśli sentymentalnych kompozycji wkradł się komplikujący wszystko wymiar czasu.

W Międzynarodową skręca się w prawo, potem znów w prawo, w Angorską, i chwilę później w lewo. Londyńska. Dom z numerem 13 niczym nie zwraca na siebie uwagi, dlatego łatwo go minąć. Jeśli tak się zdarzy, będzie można zobaczyć, po lewej stronie, garaż z białej cegły. Na jego ścianie ktoś napisał „Witamy w piekle”. 19 czerwca 2014 roku na tyłach garażu, na wystawionej pod śmietnik wersalce siedział siwy mężczyzna. Znad rzędu przystrzyżonych krzewów wystawała tylko jego głowa.

Żeby dostać się stąd najkrótszą drogą na Mińską, trzeba zawrócić. Nie wygląda na to, ale po drugiej stronie Waszyngtona ulica Międzynarodowa ma swój dalszy ciąg. W ogóle nie wygląda na to, żeby było tam cokolwiek. Po lewej stronie ciągnie się ogrodzenie parku, a po prawej – rozległe błonia i kępy drzew. I prawie żadnych ludzi. Ogrodzenie, mimo pewnych nieregularności i ubytków, nie oferuje okazji do estetycznych medytacji. Do zatrzymania się mogą skłonić tylko te miejsca, gdzie druciana siatka całkiem wypadła z metalowych ram, w które była oprawiona. Oglądane przez puste prostokąty zielone wnętrze parku robi wrażenie innej, odległej rzeczywistości, którą widzi się na ekranie o rzadko spotykanej rozdzielczości.

Ulica zwęża się. Najpierw traci jeden chodnik, a potem pasmo jezdni, i zostaje z niej tylko brukowana alejka. Słusznie, bo tutaj nic nie przypomina już miasta. Ogrodzenie kończy się i po lewej stronie pojawia się tafla wody. Bardzo przyjemnie. Po drugiej stronie wąskiego mostku miasto jednak powraca, najpierw w postaci pojedynczych budynków, a nieco dalej – rozległej i generalnie szarej ulicy Grochowskiej.

Mało kto zna ten skrót. Żeby wejść w ulicę Mińską, łączącą się z Grochowską pod kątem jakichś czterdziestu stopni, wcale nie trzeba szukać jej odległego o dwieście metrów wylotu. Wystarczy przejść po pasach na drugą stronę jezdni i wejść w bramę bazaru Rogatka. Bazar jak bazar – chciałoby się powiedzieć. Ale nie tym razem. Ten bazar ledwo trwa. Zanika. Dlatego lepiej przejść przez jego teren jak najszybciej, nie zwracając uwagi na wywieszone w oknach kilku pawilonów informacje o możliwości ich wynajęcia.

Opuściwszy bazar, trudno nie spojrzeć na monumentalne graffiti zdobiące ścianę martwej od dawna kamienicy. Równie dobrze jednak można obejść ją po lewej stronie, żeby odkryć na bocznej ścianie mniej efektowny, lecz zastanawiający układ prostokątnych wnęk w murze. 20 czerwca 2014 roku w dwóch z nich leżało kilka par czarnych damskich butów na wysokich obcasach. Wyglądały na nowe. W jednej wnęce stała pojedyncza para, porządnie ustawiona, but obok buta, i zwrócona obcasami w stronę ulicy, a w drugiej – trzy lub cztery wymieszane za sobą bez żadnego ładu.

Wystarczy. Do Mińskiej zostało tylko kilkadziesiąt kroków. Gdy się je wykona, a potem pójdzie w prawo, stanie się naprzeciwko wielkiego biurowca z lat, zdaje się, siedemdziesiątych. To smutny budynek. W jednym z jego niezliczonych okien, na czwartym piętrze, mniej więcej nad głównym wejściem widać jednak biały, wdzięczny kształt przywodzący na myśl smukły, lecz dziwnie duży wazon. Wygląda na to, że stoi na parapecie. Ale czym naprawdę jest, nie wiadomo.
Mińska 25 jest tuż obok. I też nie wiadomo, czym ona jest naprawdę, ponieważ na razie widzi się tylko tabliczkę z numerem i zagrodzoną szlabanem bramę. Po jej drugiej stronie czeka mnóstwo dziwnych rzeczy. Szkoda o nich opowiadać – niech każdy dziwi się na własną rękę.