Лора Мо. Ритми страху

by Diana

Переклала Анастасія Жищинська
Джерело

Жінки інстинктивно відчувають небезпеку, якою пронизане місто.

Далеко за північ. Я йду одна. Повз мене проїжджає авто з компанією чоловіків, які кричать мені щось незв’язне. Однак я розумію. Зміст ховається у ритмі їхніх голосів: гучних, загрозливих. Підводжу погляд. Авто чекає на мене на розі. Я розриваюся між бажанням не дозволити себе залякати й інстинктивним прагненням розвернутися й піти додому іншим шляхом, а відтак помічаю чоловіка по той бік вулиці. Він вбраний у чорне, але екран мобільного осяює його обличчя у темряві. Якусь мить я почуваюся безпечніше, знаючи, що він поруч, але це відчуття швидко вивітрюється. Не зупиняюся. Автомобіль рушає за мною; один із чоловіків визирає з вікна і, вишкірившись, каже: «Можна вийти й поговорити з тобою?»
У своєму есе «Побачене з вікна» Анрі Лефевр пише, що ми повинні налаштовувати себе на ритми міста. Він стверджує, що пішохід-чоловік, щоб їх уловити, «повинен що є сил зосереджувати свої очі, вуха, голову, пам’ять і серце». Чоловікові доводиться свідомо вмикати свою тілесну й психологічну сприйнятливість до міських ритмів. Для жінки така здатність інстинктивна. Вона одна у світі, який їй не належить. Міські ритми мають на меті витіснити її, тож це відбивається в ритмах її тіла: лунке серцебиття, коли вона йде містом, швидка перкусія кроків, коли стикається з небезпекою. Вона сприймає ритми, які не помічає чоловік, який став біля узбіччя. Цієї ночі перехожий на тому боці вулиці не може відчути цих ритмів страху.
У «Просторових практиках» Мішель де Серто стверджує, що пішохід пише місто ідучи. Він розглядає місто як текст, а пішохода — як автора.
Я не той автор, якого описує де Серто: як жінка я змушена бути читачкою.
Я читаю текст цього міста й існую у просторі, який ніколи мені не належатиме. Я не можу переписати його, виправити чи стерти. Я можу лише підкорятися його синтаксису; структурі вулиць, які повинні вселяти в мене страх; композиції патріархальної мови просторового домінування, окупації й насилля; лінгвістиці, яку я ніколи не творитиму й не поділятиму. Ритм цього міста сповільнюється після півночі. Заціпенілу тишу порушують лише раптові вигуки чоловіків із машин і гул двигунів. Його пунктуаційними знаками стають парубки, які великими групами насуваються на мене й не дають проходу. Це мозаїка прихованого насилля.
Елізабет Вілсон зауважує, що фланерування — прогулянки міським простором на дозвіллі — це чоловіча свобода, і має рацію: гуляти містом після півночі, як натякають мені ці хлопці, жінці не годиться. Якщо мені страшно, то не слід виходити з дому в такий час; якщо мені завдали шкоди, то не слід було одягати таку сукню; не слід було йти цим шляхом одній; не слід було виходити з дому друга. Відповідальність на мені. Я маневрую серед чоловічих ритмів і правил; я повинна навчитися берегти себе. Я читачка, а не автор.

*
Лефевр зауважує, що місто є палімпсестом пам’яті, що «потрібно пригадати інші моменти й увесь час», аби зрозуміти міські ритми. Він має на увазі пішохода-чоловіка, якому доводиться цілеспрямовано й свідомо видобувати з пам’яті ці спогади про міські вулиці. Це не дається легко. Лефевр мусить нагадувати йому про це. Коли він іде, то поступово пише свою історію. Він — автор де Серто.
Для жінки таке пригадування неминуче й просте. Ребекка Солніт пише, що доступ жінок до міського громадського простору «обмежується страхом насилля й домагань… можливість такого насилля ховається за зневажливими й агресивними пропозиціями, коментарями, масними поглядами й погрозами — звичною частиною життя жінок у громадському просторі». Жінка неминуче читає історію вулиць як психогеографічний архів прихованого чи відкритого насилля. Неможливо відділити цю ніч від іншої ночі, ізолювати це домагання від інших нападів. Цей ріг — осередок страху. Тут напали на мою подругу. Цією вулицею небезпечно ходити вночі. Тут домагалися мого друга. Починаєш помічати закономірності мовлення, вимоги під маскою запитань, наміри під личиною жартів.
Лефевр пише, що на Парижі «лежить відбиток того, що він приховує». Цей відбиток існує в усіх великих містах і залишається непомітним для чоловіка-фланера по той бік дороги. Жінка ж відчуває цю невидиму географію міського простору. Вона бачить недоступну чоловікові світлокопію реальності — невидиму карту страху й насилля. Місто складається з шляхів навпростець, на які мені не ступити. Я — здобич; він — переслідувач. Я налякана; він у безпеці. Піша прогулянка — це для жінки політичний акт, відстоювання свого права займати простір.
Лефевр припускає, що, ідучи містом, людина повинна використовувати всі свої органи чуття, щоб неухильно помічати його ритми, і що пересічний пішохід, коли це потрібно, усвідомлює у просторі лише своє тіло; приміром, за потенційної небезпеки при перетині дороги. Для жінки ця загроза виходить за межі фізичного призначення вулиць у царину потенційного насилля чи домагань. Інстинктивно жінка пристосовується до цих прихованих ритмів впродовж десятиліть. Вона — справжня професорка ритмоаналізу Лефевра. Жінка відчуває ритми міста незмірно й інстинктивно. Вона стежить за дивним поблиском очей он того хлопця й групою чоловіків біля бару, погляди яких опускаються до її ніг; вона дослухається до кроків, що звучать дедалі ближче, до заведеного двигуна автівки. Ми підкоряємося патріархальному часу міста — сутінкам, коли обстановка змінюється й народжується страх, коли нас витісняють.
*
Я бачу, що перехожий по той бік вулиці продовжив свій шлях, поки я застигла біля машини.
Чоловік, який поцікавився, чи можна йому вийти з авто й поговорити зі мною, насправді нічого не запитував — він користувався своїм правом. Він розуміє, що ритми нічного міста належать йому. Тишу на вулиці розбиває мій голос, грубий і розлючений; я кричу, щоб вони залишили мене у спокої.
Чи загрожує мені щось? Чи було це неочікувано, страшно й відразливо? Я не знаю, але розлючено крокую вулицею до своєї квартири. Очікую, що авто поїде за мною, але воно від’їжджає. Чому коли жінка успішно потрапляє додому, то це стає полегшенням і перемогою?
У книжці «Люди в халепі» Сари Шульман, романі про жінок, які маневрують просторами міста, головна героїня Моллі розповідає, як хтось щодня пробиває шини її велосипеда, але вона невтомно їх міняє. Жінка каже: «Я не можу змиритися з тим, що мій дім — це місце, де людина не може залишити свій велосипед». Кілька днів по тому, на тій самій вулиці я побачила авто з групою чоловіків усередині. Я не зупинилася.

Rhythms of Fear

Women instinctively read the danger written upon the city.
It is after midnight. I am walking alone. A car full of men drive past and shout something incoherent at me. But I understand. The content is in the rhythm of their voices: booming, violent. I look up. The car is waiting for me at the corner. I’m torn between a desire to refuse to be intimidated and the instinct to turn around and find another way home. I notice a man on the other side of the street. He is dressed in black, the glare from his phone lighting up his face in the dark. For a moment I feel safer knowing he is there, but the feeling disintegrates. I continue walking. The car follows me around the corner; one of the men leans out of the window, says slowly and with a grin, “Can I get out and come and talk to you?”

In his essay, “Seen From the Window,” Henri Lefebvre writes that one must attune oneself to the rhythms of the city. He states that the male walker “needs equally attentive eyes and ears, a head, a memory, a heart” to capture them. The male walker’s corporeal and psychological sensitivity to urban rhythm is something that must be activated. For women, this intersection is instinctual. She is alone in a world that is not hers. Its rhythms are designed to push her out and she feels this echoed in the rhythms of her body: the heavy pounding of her heart as she walks; the speeding percussion of feet when faced with danger. She understands rhythms that are invisible to the man on the pavement. On this night, the rhythms of fear cannot be felt by the man walking on the other side of the street.
In “Spatial Practices,” De Certeau states that the walker, as he is walking, writes the city. He discusses the city as text, the walker as author.
I am not the author De Certeau is describing: as a woman, I am forced to be a reader.
I read the text of this city and exist in a space that will never be my own. I cannot re-write, overwrite or erase. I can only obey its syntax, the structure of the streets designed to induce fear in me, the formulation of patriarchal language of spatial domination, occupation, violence; a linguistics I will never build or share. The rhythm of this street after midnight is slow. It is deadly silent, broken by vibrating engines and the sudden shouts of men from their cars. It is punctuated by men walking down the road, toward me, in large groups, refusing to let me pass. It is a curation of implicit violence.
Elizabeth Wilson states that flânerie, the act of leisurely urban wandering, is a masculine freedom and she is right: walking the city after midnight, as these men show me, is no woman’s realm. If I am frightened I should not be outside at this time; if I am hurt I should not have been wearing this dress; I should not have been walking this way alone; I should not have left my friend’s house. The responsibility is on me. I work around men’s rhythms and rules; I must learn them to keep myself safe. I am reader, not writer.
*
Lefebvre states that the city is a palimpsest of memory, that “the remembrance of other moments and of all the hours is essential” in understanding city rhythms. He assumes a male walker, for whom this remembrance of moments on the streets is a deliberate and conscious effort. It does not come naturally. Lefebvre must remind him. As he walks, he writes himself onwards. He is De Certeau’s author.
For woman, this remembrance is inevitable and effortless. Rebecca Solnit writes that access to urban public space is “limited for women by their fear of violence and harassment … the possibility of such violence is implicit in the more insulting and aggressive propositions, comments, leers and intimidations that are part of ordinary life for women in public spaces.” A woman reads an unavoidable history of the streets as a psychogeographical archive of implicit or explicit violence. It is impossible to remove this night from other nights, to isolate this harassment from other attacks. This corner on this street is the site of fear. This is where a female friend was assaulted. This street is unsafe to walk down alone at night. This is where a friend was harassed. You begin to notice the patterns of speech, the demands disguised as questions, the intent disguised as joke.

Lefebvre writes that Paris “carries the imprint of what it hides.” This imprint exists in all cities and remains invisible to the male flâneur, my opposite, across the road. For women, there is an invisible geography of urban space. She sees a blueprint of the city in a way that men cannot: an invisible cartography of fear and violence. The city is constructed in shortcuts I can’t take. I am chased; he is the chaser. I am afraid; he is safe. Walking is a political act for women, an assertion of the right to occupy space.
Lefebvre suggests that the city dweller need make use of all his senses while walking around urban space in order to pay attention fully to its rhythms and that the average walker is only aware of his body when necessary, like the potential danger when crossing the street. For the female walker, this danger transgresses the street’s physical function to the potentiality of harassment or violence. Attuning oneself to these hidden rhythms is something women have done, instinctively, for decades. She is the real academic in Lefebvre’s rhythmanalysis. She feels the rhythms of the city with unquantifiable instinct. She watches for that particular look in a man’s eye, the group of men outside a pub, following their gaze to her legs; she listens for the approaching footsteps, the following car engine. We obey the patriarchal times of the city: nightfall, when the atmosphere alters and fear comes, when we are driven out.
*
I’m watching the man on the opposite side of the street carry on walking as I stand, frozen, by the car.
The man asking if he could get out of the car to speak to me wasn’t asking a question—he was exercising power. He understands that the rhythms of the after-midnight city are his. The street is silent as I stand by the car, and broken by my voice. It is harsh and fierce; I am shouting at them to fucking leave me alone.

Is there safety in anger? Is it unanticipated, frightening, off-putting? I don’t know, but I’m walking furiously down the street to my flat. I wait for the car to follow me, but it drives on. Why is every woman getting home safely a relief and a victory?
In Sarah Schulman’s People In Trouble, a novel of women navigating city space, her protagonist Molly describes how her bicycle tires are slashed every day, but she keeps replacing them. She says, “I could not accept that my home was a place where a person could not park their bicycle.” A few days later, on the same street, I saw the same car full of men. I kept walking.