Анка Хербут. Гатракеба. Замальовки з Грузії

by Diana

Переклала Ія Ківа

Джерело

Ще донедавна я знала про Грузію вкрай небагато: чула хіба що про мережу ресторацій «Грузинські хачапурі», що її тримають у Кракові вірмени. Там хачапурі не схожі на хачапурі, а смак грузинського вина геть не нагадує вино. Чула я і про традицію пишних застіль, яка спирається на тисячу ритуалів і надзвичайно розлогих тостів. І от, керуючись відомим гаслом «зараз або ніколи», я купила квиток до Тбілісі, щоб спробувати все на власній шкурі. У Грузії я підносила тости, як справжній фемінізований тамада, п’ючи за здоров’я тамтешніх чоловіків. А в Польщі я досі шукаю добру грузинську ресторацію, в якій можна було б побувати на справжній супрі1 й скуштувати справжні хачапурі, бо у варшавській «Маленький Грузії» їх начиняють устрицьким рулетом2.

Я приземлилася в Тбілісі о четвертій ранку. В аеропорту на мене вже чекав Вано з театру Мар’янішвілі. Розрекламована дорога імені Джорджа Буша, що веде від аеропорту в місто, виявилася звичайною бетонною смугою, яка ближче до Тбілісі починає розгалужуватися й витися над містом, яке ліниво розляглося долом й поблимувало маленькими вогниками (це, до речі, єдина вулиця, записана латинкою, — на честь минулорічного візиту президента США). Аж раптом з-за повороту виринає Свята Гора Мтацмінда, а на її вершечку видніється викопана Ейфелева вежа в мініатюрі. Я почуваюся так, ніби опинилася по той бік люстерка, де реальність підпорядкована геть іншій логіці. Однак з’ясувалося, що споруда, яка психоделічно мерехтить тисячами різнокольорових лампочок, — це місцева телевежа (загалом дуже симпатична). Я ж залишуся по той бік люстерка до самого кінця перебування. А Вано тим часом везе мене далі, на вулицю Міцкевича, де на мене вже чекає Беян, друг мого друга, а за хвилину — і мій власний… І нікого не хвилює, що на годиннику лише п’ята ранку, ми маємо відсвяткувати мій приїзд. Тости, які переплітатимуться з напрочуд щирою, невимушеною розмовою, ми виголошуватимемо аж до обіду.

Гаумарджос!

Трунок у Грузії — важливий елемент ритуалізації повсякденного життя: зазвичай вино подається до обіду й вечері, але майже кожна зустріч є достатнім приводом, для того щоб випити. Трошки інакше відбувається з чачею — виноградною горілкою. Вона з’являється на столах радше ввечері й запивається фруктовим компотом (тут я хотіла б порекомендувати розташований у старій частині Тбілісі — це район Сололакі, вулиця Дадіані3 — клуб Salve!, де до всього, що є не лише в меню, а й «в наявності», можна прив’язати бирку з написом «продукт домашнього виробництва»). В кожному домі виготовляється близько тисячі літрів вина на рік. І коли після цілого дня «дегустації» вин, бо відмовлятися в мене не виходило, я опинилася в домі Дати, його батько, художник Гія Лапурі (між іншим, автор першого грузинського коміксу, створеного в сімдесятих), усміхаючись, з розумінням поплескав мене по плечу.

Існує легенда, яка чудово описує ставлення грузинів до вина. Вона оповідає, що коли Бог створював світ і розподіляв землю між народами, всі стали у чергу, щоб отримати найкращий шматочок. Всі, крім грузинів. Ті ж, знуджені чеканням, тим часом почали пити-гуляти, смакуючи їжею та вином. А коли всі землі було роздано, з’ясувалося, що самим лише грузинам тепер немає де жити. Однак Бог був у такому захваті від того, як вони вміють святкувати життя, що вирішив віддати їм найгарніше місце на Землі, яке він спершу хотів лишити для себе. Так грузини оселилися на теренах між Чорним і Каспійським морями.

Інший міф стосується походження вина, найдавніші сліди якого, датовані шостим століттям до Різдва Христового, буцімто були знайдені в Кахетії. Іншими словами, вино тече в жилах грузинів із давніх-давен і є невід’ємною частиною їхнього життя. Ви й самі в цьому переконаєтеся, якщо завітаєте до першої-ліпшої винарні, де, крім пляшкового вина, завжди можна купити сухе або ж напівсухе домашнє вино в півлітровій, літровій або п’ятилітровій ємностях. Чорне вино (добре витримане, насичене, з дуже темним глибоким кольором), яким я регулярно запасалася у «Винотеці» на вулиці Леселідзе, пахло перцем, ваніллю та дубом. Саме з цим вином я дерлась узгір’ям до руїн фортеці Нарікала. До речі, це неподалік неї стоїть величезний пам’ятник Матері Грузії, яка в одній руці тримає келих вина для друзів, а в іншій — меч для ворогів. Цей пам’ятник — своєрідний символ грузинського темпераменту, який, поміж іншим, відображений і в непохитній системі цінностей грузинів, і в їхніх пишних застіллях, на яких столи аж вигинаються від їжі та вина, а у вухах дзвенить від щедрих і щирих «гаумарджос!» (будьмо!).

Фемінізувати супру

Оскільки однією з цілей моєї подорожі був Тбіліський міжнародний театральний фестиваль, одного дня ми з британськими критиками вибралися до Кахетії. Там саме завершили збирати виноград, тож ми не лише потрапили на пікнік із грузинським лавашем, нестерпно солоним овечим сиром імерулі й дуже молодим вином, а й побачили взірцевий колектив тбіліських поліціянтів, який складався з чоловіків у традиційному вбранні чоха та… міністра культури Грузії. Після ритуального обтинання винограду — як у кулінарній передачі, коли тісто кладуть у духовку, а за дві секунди воно вже готове — ми одержали цілу каністру білого (хоч насправді помаранчевого) вина свіжого врожаю. Залишалося тільки пройти поміж кущів винограду, щоб грузинська телевізія встигла зняти цю ідилію, влаштувати невеличку світську бесіду на траві та дозволити себе сфотографувати, коли ми повільно полишатимемо виноградні алеї.

Я не знаю, в якій ще країні міністр культури приїжджає до єдиного винограднику, з якого в жовтні ще не зібрали врожай, і братається з фермером. Я не знаю, в якій ще країні фермер пропонує вийти за нього заміж молодій театральній критикині з Польщі, намагаючись звабити її м’ясом, яке він підносить просто на сковорідці4. У Грузії такі речі можливі, і це лише верхівка грузинського айсберга. Обов’язковою частиною таких зустрічей стає супра, тобто застілля, насамкінець якого — як у пісні «Монті Пайтон» — нас цікавить лише одне: хто і коли принесе м’ятну вафлю5… Адже просто неможливо не спробувати хачапурі, лобіані (те саме, але з квасолею), хінкалі (це такі вареники з м’ясом у формі мішечків) або долму — баклажани з горіхами та гранатовими зернятками. Як неможливо відмовитися й від чурчели на десерт — нанизаних на шворку горіхів, политих густою масою з винограду, груш або яблук.

На щастя, страви на столі з’являються з певними інтервалами, а антракти щільно заповнюються тостами: розпорядник застілля (він зветься тамадою), який обирається з присутніх чоловіків, мусить піднести тост за зустріч, за гостей, за жінок, за друзів, за предків… решта залежить від його вигадливості. Однак зазвичай такий тост має дуже розлогу й строгу форму: крім простого формального вступу, потрібно вибудувати фразу, яка складатиметься з багатьох складнопідрядних речень, а часом і уткати з тих речень справжню поему з безліччю відступів. І чоловіки в цей час мають слухати промову тамади стоячи, а по її завершенні — цокнутися чарками з жінками, які сидять за столом. Нас, людей театру, цей обряд цікавив передусім із практичного боку, тому на одній із супр ми вирішили встановити в цьому питанні рівноправ’я. І, ставши першим фемінізованим тамадою, я піднесла тост за грузинських чоловіків. Не минуло й двох днів, як з’ясувалося, що закон карми справді працює, і грузинський чоловік віддячив мені за цей тост. Міро, з яким я випадково познайомилася в кнайпі й завела розмову про вина, виявився власником двох виноградників. І якось ввечері біля театру на мене чекали дві пляшки домашнього вина… звісно ж, разом із самим Міро.

Гатракеба

Не тільки гостинність і невимушеність у спілкуванні, а й безкорисливість грузинів є рисою, яку в наших географічних широтах зустрінеш нечасто. І більш за все вражають і захоплюють їхнє позитивне ставлення до життя та певна відстороненість від буденності. У Польщі на запитання «як ти?» відповідають сталим виразом «усе по-старому», з якого зазвичай починаються довгі теревені про те, що поганого з нами сталося впродовж останніх годин. Грузини натомість поводяться так, ніби в них генетично вбудований фільтр, який вихоплює з реальності лише добре, і це дозволяє їм із неймовірною легкістю заводити з людьми справжні дружні стосунки. Фільтр, який найкоротшим шляхом веде до гатракеба — зустрічей із друзями або тими, хто такими друзями стає лише на деякий час, спільного вештання містом або й байдикування…

Така гатракеба зазвичай зав’язується несподівано, сама собою: Фарна, Ака та Андро стають кимось на кшталт мого особистого, триєдиного янгола-охоронця; два хлопці, яких я випадково зустрічаю вночі, виявляються акторами Театру Руху, чию чудову цирково-танцювальну виставу я бачила напередодні, — і ми довго сидимо разом за чачею, знаходячи спільну мову за допомогою very international English6; один таксист виявляється поліглотом, який спеціалізується на фразі «я тебе кохаю», яку він, здається, вміє вимовляти чи не всіма мовами світу. Але коли через п’ять хвилин я намагаюсь видушити з себе me shen mikvarxar7 без помилок, дорога стає безкінечною, однак сплачую я лише символічні два ларі. У Salve! ж власник Гіоргі приносить булочки й тістечка за рахунок закладу, а пізно вночі ставить на стіл абсент власного виробництва.

І в атмосфері старого Тифлісу, з його щільно припасованими одне до одного низенькими будиночками, оздобленими ажурними балкончиками та галереями, хоч їхні дахи часто-густо хиляться ледь не до хідника, все це попросту зачаровує. Повернення ж з цієї реальності здається геть нездійсненним завданням: втечею з чеського фільму й раю водночас… І хоч грузинська мова схожа хіба що з мовою басків і не надто надається до перекладацьких порівнянь, довгий-предовгий час я не могла вивчити лише одне слово: до побачення. Нахвамдіс.

_______________________
Примітки перекладачки:
1) супра — традиційне грузинське застілля й важлива частина грузинської соціальної культури;
2) устрицький рулет (польск. rolada ustrzycka) — це такий копчений сир, у нас такий зазвичай називають ковбасним сиром;
3) в оригіналі авторка, мабуть, помилившись, називає вулицю Дадіані вулицею Сололакі Дадіані, в той час як Сололакі — один із районів Тбілісі;
4) ймовірно, йдеться про «кеці» — грузинську глиняну сковорідку;
5) йдеться про скетч «Одна тоненька-тонесенька вафля» британського комік-гурту «Монті Пайтон», де чоловік, наївшись донесхочу, стогне: «О-о-о! Мені б ще одну, лише одну, тонесеньку м’ятну вафлю…»;
6) very international English (англ.) — дуже міжнародна англійська;
7) me shen mikvarxar (груз.) — «я тебе кохаю».