Сандра Елкоссер. Майклове вино

by Diana

Переклала Олена Лісевич

Джерело

І знов зима. Ті самі
пізні посиденьки,
тріщіть колода кедру,
що лижуть ї́ї язики вогню,
пашать наші́ кімнати часником
й рагу із овочів осінніх.
Зокола паморозних вікон…
лишили кігті на сосні сліди.

На небі мерехтить Венера,
долину вкрив блискучий лід.
Зібрались ми на кухні
варити джем з тернослив
і венгерок італійських –
останніх фруктів у саду,
солодших після морозу, що піняться
у крапчастих каструлях із емалі.

Майкл, наш сусід,
цідить рубінове вино із вишні,
котру він посадив два роки тому́.
Додає цукру та зціджує
ще двічі. Воно сухе і молоде.
Ми п’є́мо за нас, нашу безпеку,
за пізній пряний листопад
із присмаком бренді.

– Торік в цей день я вбив людину, –
сказав Майкл, – як ви поїхали за місто.
Вертався сам машиною додому.
Ви ж знаєте те місце в Лоло, де звивається
дорога? Там ще у переддень Нового року
табун розбігся коней? Нажахані ковза́ли
уперед й назад, гальмуючи машини.
Не бачив хлопця, доки не стрілося з ним вітрове.

Ним бути міг будь-хто із нас.
Років двадцять дев’ять, напівтверезий
і напівзамерзлий. У клітчастій мисливській куртці.
На щастя, я не пив. Усі ми
посиніли, а Майклове обличчя
зморщила гримаса.
Він змахує бордові краплі з бороди.
Майкл без родини.

Ніжні фермерські руки наповнюють
келихи, наче щоб підне́сти тост.
– Було так зимно, – мовив він,
– що коли його не стало, –
Майкл збовтує перегнану вишню
супроти світла зеленої лампи, – на асфальті
було менше крові, ніж зараз бачите
ви у моїм бокалі.