Іво Андрич. Про вино

by Diana

Переклала Олена Концевич
Джерело

Я думаю про буденні звичайні речі та про радощі, що їх ми від них отримуємо. Я думаю про вино. Я не знаю ані що казали поети, ні що думають мудреці про нього. Те, що кажуть поети – то вітер, а думкою людей не варто перейматися, адже живемо ми не завдяки мудрецям і не заради мудреців, лиш повз них і всупереч їм. Я говорю тільки про справжні радості, котрі є вічними, адже колись трапилися. Все, що я звеличую цими словами, колись пройшло крізь моє чуття й мою свідомість, звеселило мене і зміцнило, й залишило мені гадку про себе як про єдину реальність. І одна з таких речей – вино.

Повертаючись назад у пам’яті, я не бачу, звідколи почав носити його зображення і проказувати звучне слово, яке його позначає. Це не те червоне вино, що ми бачимо у невміло намальованому глеку над дверима корчми, повз яку ходили до школи; ані те біле, що зосталося в бокалах після гостей; навіть не загадкове причащальне вино, яке більше вгадується, аніж відчувається. Перше справжнє вино з моєї пам’яті – це оте, з біблійної історії про доброго самарянина. Вино, змішане з оливою, яким невідомий перехожий промиває рани страдника. Саме тоді, видається мені, я вперше відчув цінність його, силу й суть. Згодом через мене пройшло чимало вин цієї країни. Славетні, виплекані вина виноградарських регіонів, що сплять у земляних амфорах або глухих здутих бочках, які не відгукуються на стукіт, бережені немов вибухівка чи таємне слово. Сільське вино, для якого немає в світі імені – лиш безславне прізвисько. Благородне вино, яке повільно і благочестиво подається до столу. Злиденне вино, яке жінки робочих разом з обідом приносять своїм чоловікам на побудову, яке п’ється з пляшки і по якому тильною стороною лівої долоні витирають вогкі вуса. Небезпечні вина нашої молодості, убогі й хибні, чудесні вина студентських років, які були лиш картиною нашого внутрішнього пияцтва та запалу, і які перейшли з ритмом нашого пульсу та шумом нашої крові безповоротно в небуття, де їм і належиться бути. Спогад про одне з цих вин залишився все ж у мені, і я ношу його мов тепло власного тіла крізь швидкий калейдоскоп подій та стрімкі пори року.

На одному острові в Середземному морі я зоставив недопитою до дна важку чашу на столі з каменю. Навіть сьогодні, чимало часу опісля, я можу зазирнути в ту широку чашу і на сяючій поверхні вина побачити перголу з краєчком неба, і вловити жваве і розпливчасте відображення мого обличчя, й поряд себе – сільську дівчину, яка промовляє грудним голосом, поправляючи волосся та вибачаючись: «У нас є лиш сир, хліб, оливи та вино». У тій дещиці світлої рідини – якраз стільки, аби скропити гріб*, – що залишилася після втамування моєї спраги, я колись міг утопити не лише все, чим я є, чим був, бачив і знав про життя, але й усі вина цього світу й сам світ з усіма змінами і всіма істотами й людьми, живими, мертвими і ненародженими.

Довгий день біля літнього моря, вино, хліб, оливи та усміхнена жінка з теплим голосом, що йде з грудей. Це було набагато більше, ніж здавалося мені потрібним для мого короткого віку без ліку.

Але що за недопиту чашу залишив я одного літа на острові! І цієї миті в моїй свідомості вона сяє і виблискує золотавою поверхнею аж до нескінченності. Та все ж з кожним днем я все більше й більше бачу, що ті морські простори поволі зостаються позад мене, і з невимовною ясністю я усвідомлюю, що все вино цієї країни – просто мертве, закрите море, з якого слід шукати вихід у океани, що чекають на нас.

Але віддаляючись все далі й озираючись, як людина, котра покидає люблений і знайомий регіон, ми промовляємо чесні, останні слова на честь вина. Всі ми зігрівалися і втішались його іскрою, мов ще одним сонцем. Хто з нас не пережив днів, коли людина подорожує наодинці, тікаючи від однієї, меншої самотності, до іншої, більшої, і на цьому шляху не стрічає нічого з того, що шукає, ні живої істоти, ані бажаної думки, але залишається сам на сам з смертоносною пустелею часу поперед себе, з єдиною можливістю рухатись світом, наче комаха, що кружляє навколо соломинки, без мети, без надії й без видимого сенсу: коли за єдину їжу їй слугує отой гіркий і важкий шматок, який вона не в змозі проковтнути, який стоїть і мені в горлянці від дитинства, і який лиш вино здатне на мить розмочити і проштовхнути. І кого, скажіть, вино не потішило і не підтримало? І хто лишень йому не завдячує?

Крізь ці слова проглядає надія, смілива й парадоксальна, що текуче справжнє вино гнучкої лози колись стане не лише невидимим запахом, що нетривкий і минущий аромат земного плоду перетвориться на чистий дух, який триває і живе невідомим нам способом, без кінця і зміни.

Ця надія – те останнє, що ми бачимо в вині щоразу, коли його тримаємо і гріємо холодний келих теплом своєї долоні, слухаючи недолугу розмову недолугих людей. І момент тиші, коли ми розглядаємо світлу поверхнею повної чаші, насправді є таємною, німою заздоровницею за оту нашу надію. Бо навіть у бокалі найтемнішого вина помітний тонкий і рухливий відблиск світла, мов прочинені двері в пенати без звуків і знаків, без облич і поглядів, без вина та сп’яніння. І поки ми мовчимо, задивившись на той відблиск, в нас бубнявіє передчуття, що всі вина цієї країни зникають, як крапля води на гарячому сонці, що, п’ючи без міри і без упину, насправді ми пройшли цей світ спраглими, і з’явимося перед Істиною з пересохлою горлянкою, помираючи від жаги за єдиною краплею незвіданої благодаті.

– – – –
*давній балканський звичай скроплювати гріб вином або ракією на похованні