Якуб Жулчик. Інститут (фрагмент)

by Diana

Переклала Ніна Макуха
Джерело: Jakub Żułczyk Instytut, str 58-61 ISBN 978-83-240-1433-0 Społeczny Instytut Wydawniczy Znak, Kraków

Перші три-чотири роки відтоді як я повернулася до батька Елі було більш-менш в порядку. Вибачила йому, що не моргнувши оком погодився, щоб у мене забрали Елю і саме в цей спосіб примусив повернутися. Було нормально, настільки словом «нормально» можна охарактеризувати примушування всіх своїх м’язів, суглобів і нервів до плекання коло себе родини, теплого домового вогнища, що трималося на твердому фундаменті домашніх обідів, недільних відвідинах піцерії, пошуках дитячого садка і няні та спільного барбекю з батьками. Все було нормально, навіть з батьками батька Елі, які і далі не подавали мені руки під час привітання, перевіряли чистоту своїх манжетів і нетактовно буркотіли під ніс щось на кшталт «доброгодня».
В будь-якому випадку я толерантно зносила присутність батька Елі. Інколи навіть було приємно. Разом ми дивилися телевізор, їли підігріті мамині вареники і супи, читали газети, розмовляли, найчастіше про нашу доньку – ховали до пластикових торбинок її молочні зуби, обрамлювали малюнки і перші написані літери, приклеювали пластир на розбиті коліна. Інколи навіть розповідали собі анекдоти. Іноді навіть щиро з них сміялися. Час від часу навіть лягала з ним у ліжко. Не знаю чому, але щоб це зробити мені завжди були потрібні дві пляшки вина, хоча зазвичай все тривало якихось десять хвилин. Ми навіть полетіли разом до Таїланду, де посварилися тільки п’ятнадцять разів протягом десяти днів. Еля мала високу температуру, яка дякувати Богу, виявилася звичайним грипом, а не малярією. Все було як завжди і як у всіх, тільки з кожним днем каструлі і пательні ставали важчими, ніби щотижня хтось обтяжував їх дробом з олова. Лише з кожним днем момент від дзвінка будильника до вставання з ліжка ставав на пару секунд довшим. В свою чергу завжди існує якесь «лише»; готова битися об заклад, що всі найбільші особисті трагедії цього гівняного світу починаються від слова «лише».
Проте все було в порядку. Знову, як на початку, мені подобалося, коли багато говорив зі мною; може не вірила наївно всьому, але слухала його уважно, коли розписував своє бачення сценаріїв фільмів, які колись буде знімати, слухала гарячі тиради про творчість режисерів, комерційні утиски і пластиковий світ, котрий загубив десь свою істинну душу. Він і надалі читав книжки, витягав мене на прогулянки о п’ятій ранку, як і раніше робив трохи пікантні і паскудні фото, коли лежала гола у ванні, хоч замість того, щоб слухняно позувати, я його рішуче виганяла. Це перестало мене захоплювати, але мені подобалося, що він щось робить, поводиться як дитина у скляній коробці, намагаючись будь-якою ціною її розбити. Я вірила, що йому це вдасться.
Він дійсно старався. На початку це було дуже важливо. Ми гралися у родину як в художній грі, поки він хотів в неї грати; коли вдавав чоловіка, хлопця, парубка. Коли міняв колеса автомобіля і косив газон. Коли запрошував мене на вечерю, коли ми ходили у кіно, а потім пробували розмовляти про фільми, хоча він зазвичай вдавав із себе дитя Рачка і Торбіцької, створюючи години натхненних тирад. Коли він мені допомагав, зазвичай по людську, забирав Елю з дитячого садка, ходив на збори, їздив до банків і інших установ, займався домашніми ремонтами, робив мені подарунки. Усі звичайні речі , які робить чоловік, котрого твоя мати вважає за Порядного Чоловіка, що призводить до того, що сама починаєш його таким вважати, навіть якщо нічого до нього не відчуваєш.
Через три роки Еля пішла до підготовчого класу школи.
Я святкувала свій двадцять восьмий день народження сама, вдома, сидячи за столом і слухаючи радіо, в якому поперемінно звучав польський рок, шваркіт і музика з супермаркетів, допиваючи третю пляшку вина. Після першої пляшки виявилося, що пам’ятаю текст Кохаю тебе як Ірландію гурту Кобраноцка. Після другої – пам’ятала текст Ночі комети Будки Суфлера. На половині третьої пляшки моя життєва ситуація стала мені зрозумілою як дороговказ. Окрім моєї незначної стабілізації, батька Елі, який коли не працював, то більшість часу проводив розкидаючи по квартирі брудне вбрання і дивлячись телевізор, я не мала нічого. У мене не було друзів, бо ті, з якими познайомилася на дискотеці або залишилися десь у минулому, або загубилися на вулицях іноземних столиць. У мене не було жодної змістовної фотографії, я нічого не вміла, не мала професії, мені вдавалося тільки готувати пригорілий суп, неякісно чистити картоплю, мити підлогу і посуд. Моя донька, перебуваючи ще у моєму животі, виштовхала мене зі шляху здобуття вищої освіти, і як наслідок, відтоді я не намалювала навіть пояснювальної схеми як доїхати на вокзал. Я була куркою, коровою, худобою з обвислою шкірою і зморшками на обличчі, навічно пришпилена гвіздками до шмати, каструлі і газового пальника, яка найбільш інтенсивні розмови у своєму житті проводила з педіатрами, окулістами і бабами, що гендлюють на базарах під час купівлі як найкращої моркви. Мені було двадцять вісім років.

Przez pierwsze trzy, cztery lata od czasu kiedy wróciłam do ojca Eli, było mniej więcej w porządku. Wybaczyłam mu, że bez mrugnięcia okiem zgodził się, aby zabrano mi Elę, że w ten sposób zmusił mnie do powrotu. Było w porządku, o ile terminem „w porządku” można określić zmuszanie wszystkich swoich mięśni, stawów i nerwów do wyhodowania wokół siebie rodziny, ciepłego domowego ogniska zbudowanego na twardych fundamentach obiadów, niedzielnych wypadów na pizzę, szukania przedszkoli i opiekunek oraz wspólnych grilli na działce z rodzicami. Nawet z rodzicami ojca Eli, którzy nadal nie podawali mi ręki i witając się ze mną, sprawdzali czystość
swoich mankietów i wyburkiwali bezkształtne, przypominające beknięcie „dzieńdobry”.
W każdym razie tolerowałam obecność ojca Eli. Czasami nawet sprawiała mi przyjemność. Oglądaliśmy razem telewizję, jedliśmy odgrzewane pierogi od mamy i zupę, czytaliśmy razem gazety, rozmawialiśmy, głownie o naszej córce -chowaliśmy do plastikowych woreczków jej mleczne zęby, wieszaliśmy w antyramach jej obrazki i pierwsze napisane przez nią litery, naklejaliśmy plastry na jej rozwalone kolana.
Czasami nawet opowiadaliśmy sobie dowcipy. Czasami nawet szczerze się z nich śmieliśmy. Od czasu do czasu nawet szłam z nim do łózka. Nie wiedzieć czemu, zawsze potrzebowałam dwóch butelek wina, aby to zrobić, chociaż z reguły cała akcja
trwała do dziesięciu minut. Nawet polecieliśmy razem do Tajlandii, gdzie pokłóciliśmy się tylko piętnaście razy przez dziesięć dni, a Ela dostała gorączki, która okazała się dzięki Bogu grypą, a nie malarią. Wszystko było jak zwykle i u wszystkich, tylko że z każdym dniem garnki i patelnie były coraz cięższe, jakby z tygodnia na tydzień ktoś obciążał je drobinami ołowiu. Tylko że z każdym dniem moment od usłyszenia budzika do podniesienia się z łózka był o te parę sekund dłuższy. Swoją drogą, zawsze jest jakieś „tylko że”; założę się, że wszystkie największe osobiste tragedie tego zasranego świata zaczynają się od zwrotu „tylko że”.
Ale było w porządku. Znowu, tak jak na początku, lubiłam, gdy dużo do mnie mówił; może nie łykałam tego jak głodny pelikan, ale słuchałam z uwagą, gdy roztaczał wizje scenariuszy filmów, jakie kiedyś nakręci, słuchałam żarliwych tyrad o twórczości reżyserów, utyskiwań na komercję i plastikowy świat, który zatracił gdzieś swoją prawdziwą duszę. Dalej czytał książki i dalej potrafił wyrwać mnie na spacer o piątej nad
ranem, i dalej robił mi nieostre i złe zdjęcia, gdy leżałam goła w wannie, chociaż zamiast grzecznie pozować, wywalałam go raczej na zbity pysk. Już mnie to nie fascynowało, ale podobało mi się, że coś robi, że jest jak dzieciak w szklanym pudełku, chcący rozbić jego ściany za wszelką cenę. Wierzyłam, że mu się uda.
Poza tym się starał. I to było na początku bardzo, bardzo cenne. Graliśmy w obrazek rodziny niczym w jakąś grę fabularną, dopóki on chciał w nią grać; gdy udawał męża,
faceta, mężczyznę. Gdy zmieniał koła w samochodzie i kosił trawnik. Gdy zapraszał mnie na kolację, gdy chodziliśmy do kina i potem próbowaliśmy rozmawiać o filmach, chociaż on z reguły udawał dziecię Raczka i Torbickiej, produkując godziny natchnionych tyrad. Gdy mi pomagał, zwykle i po ludzku, odbierał Elę z przedszkola, chodził na zebrania, jeździł do banków i urzędów, zajmował się naprawami w domu, robił mi prezenty. Te wszystkie zwykłe rzeczy, które robi facet, którego twoja matka uważa za Porządnego Mężczyznę, co sprawia, że sama zaczynasz go za takiego uważać, nawet jeśli nic do niego
nie czujesz.
Po jakichś trzech latach Ela poszła do zerówki.
Ja spędzałam swoje dwudzieste ósme urodziny sama, w domu, przy stole, słuchając radia, które puszczało na zmianę polski rock, bełkot i muzykę z supermarketów, i wypijając trzy butelki wina z rzędu. Po pierwszej butelce okazało się, że pamiętam tekst Kocham cię jak Irlandię Kobranocki. Po drugiej – że pamiętam tekst Nocy komety Budki Suflera. W połowie trzeciej moja sytuacja życiowa stała się dla mnie wyraźna jak znak drogowy. Poza moją małą stabilizacją, ojcem Eli, który gdy nie pracował, większość czasu spędzał na rozrzucaniu po mieszkaniu brudnych ubrań i gapieniu się w telewizor, nie miałam nic. Nie miałam przyjaciół, bo ci poznani na balu albo utkwili nieprzytomni na zapleczu, albo stali się niewidzialni na ulicach zagranicznych stolic. Nie miałam żadnego sensownego zajęcia, nic nie umiałam, nie miałam zawodu, potrafiłam jedynie przypalać zupy, niedokładnie obierać ziemniaki, myć podłogi i myć naczynia. Moja córka, jeszcze będąc w moim brzuchu, wystrzeliła mnie ze studiów, co sprawiło, że od tamtej pory nie narysowałam nawet objaśniającej mapki, jak dojechać na dworzec. Byłam kurą, krową, trzodą chlewną z obwisłą skorą i pomarszczoną twarzą, na stałe już przybitą gwoźdźmi do szmaty, garnka i palnika gazowego, która najbardziej intensywne rozmowy w swoim życiu przeprowadza z lekarzami dziecięcymi, okulistami i babami handlującymi na bazarach podczas kupowania jak najładniejszych marcheweczek. Miałam dwadzieścia osiem lat.