Марек Бєньчик. Скарга закоханого

by Diana

Переклала Ярина Мелех
Джерело

Ми ніколи не можемо сказати напевне, чому в когось закохуємось. Можливо, справа в незвичайному тембрі голосу, в погляді, у прекрасному жесті рукою на прощання, в тому, як кумедно долоня опирається об стіл? У сумній посмішці, в тому, як він чи вона здіймає окуляри? Ми ніколи не знаємо і не знатимемо напевне, просто закохуємося – і все. З любов’ю до вина трапляється подібно; не надто зрозуміло, чому вона з’являється, звідки приходить. Донині не знаю, чому я закохався в бордоське Château Léoville-Las-Cases. Хоча ніколи й не куштував його раніше.
Може, все почалося з самої назви, яку я так люблю вимовляти: французької, проте з іспанським звучанням? Бо є в ній щось патетичне, оперне, завдяки цьому Las Cases, яке асоціюється, скажімо, з La Scala чи Maria Callas? Не знаю; я знаю лише, що про це вино я завжди мріяв більше, ніж про видатніших Latour, Lafite чи Margaux. Трохи видатніших. Маєток Léoville-Las-Cases (апеласьйон Сен-Жульєн) з’явився у XVII столітті, а в теперішньому вигляді – у 1840 році як власність маркіза П’єра-Жана Лас Касес. У класифікації 1855 року він був включений до категорії deuxieme grand cru classé і завжди користувався великою пошаною; багато знавців вважають його рівнею найвідомішим. Якщо б дійшло до створення нової класифікації, він точно був би у першому ряду з Latour чи Lafite.
Колись, багато років тому, я стояв перед ним лицем до лиця. Це було в крамниці делікатесів у Galeries Lafayettes. Наближалися свята, і з підвалу дістали кілька пляшок – спокусу до різдвяного столу. І це був вінтаж, якого я прагнув найдужче – з 1986 року. Пляшка коштувала 1000 французьких франків (близько 160 євро). Добра ціна, я це відчував. На той час для мене ця сума була практично немислима, тож я прямував до каси дещо приголомшений власною мужністю. В останній момент я відступив: можливо, від скупості, а може, з якихось інших причин, які я назвав би стратегією кохання. Вона шепотіла мені: зачекай ще трохи, не спіши втілювати її в життя, утримуй цей момент завше біля себе. Я послухався.
У той момент, коли я міг придбати Léoville-Las-Cases 1986, Паркер давав йому 98 балів; у 2000 році, після чергової дегустації він підняв оцінку до максимуму: 100 балів. Для мого кохання це не мало ані найменшого значення, зрештою, воно зародилося раніше, ніж Паркерівська сотня, але в інших лише воно викликало щонайсильніше бажання, ціна «мого» Léoville сильно зросла.
Для пошанувача великих бордо час спливає повільніше, ніж для любителя, скажімо, бургундських вин; але я вже й так знаю, що ніколи не питиму Latour 1961 чи Mouton-Rothschild 1945. Деякі недосяжні, а деякі – легендарні, вінтажні вина повільно ховаються у тінь. Я починав звикати до думки, що Léoville-Las-Cases 1986 знехтує моїм скромним існуванням, скерує свою подорож дорогами, що не пересікаються з моєю. Ба ні. Місяць тому трапилося диво – закоханий зустрівся з об’єктом свого кохання. Угледів пляшку в віддаленій крамниці. Вмовив групу виноманів скуштувати доброго бордо. Довго хвалив п’ятнадцять обраних вин. Шістнадцятим таємно підклав Léoville-Las-Cases 1986 – істинну причину дегустації. Вони заплющили очі на цей фігель, заплатили, я приніс пляшку. Я провів практично годину з 50-ма мілілітрами мого кохання. Я був щасливий. Коли я повернувся додому, пані запитала: і що? – Нічого, – відповів я, – кохаю й досі.