Мішель Онфре. Вино — мистецтво часу

by Diana

Переклала Анна Харченко
Джерело

До того, хто вміє слухати, вино промовляє. Та не кожен годен прислужитися, як-от дослухався в давнину до птахів музикант або як углядався в дійсність Зевксіс ще за еллінських часів. Адже вино зінкола бурмотить, шибає деколи, підказує тут, виказує очевидність там, таїть десь запах, аромат, ворушить давні спогади, схоронені в рясних брижах душі, що утворилися за певний час її існування. А далі у коловерті цих споминів, пробуджених, мов принцеса після казкових поневірянь, свідомість і розум виконують роль деміургів: вони називають. А дати наймення означає створити, долучитися до народження форми, а значить сили.

Заяча шерсть і зацукровані цитрусові, жимолость і кремінь, солодець і мускус, бузок і підсмажений хлібець, дріжджі та трюфель — у цих ароматах цілий світ родом із дитинства, сподіваного тим, хто причащається. Сільський світанок, пахощі весни, всі пори року з їхніми прикметами, орошена дощем земля, скривавлена здобич мисливця, лісова дичина, виноградні лози з китицями налитих сонцем квітів, варення з грейпфрута й помаранчевих шкуринок, аромат сніданків, поданих до ліжка, у теплу постіль, — в енологічному досвіді оспівуються всі ці щасливі миті, явлені у своїй квінтесенції. Частуючись вином, пробуджуєш у собі дитину. І не кожен вміє, не кожен може спонукати своє тіло відродити до життя хлопчика чи дівчинку з минулого, того, хто згодом піднесе до носа вінчик келиха для дегустації.

Вино — мистецтво часу. Спершу в руках тих, хто його зачинає, творить, виробляє, ростить, як кажуть про дитину. Час накладе свій знак на виноград, потім на муст і наостанку на пляшки. Підносячи келиха, тримаєш у руці ключі для пошуків утраченого часу. Часу зародження, часу народження, часу зростання. Молодість, дитинство й розвій, підліткова невизначеність, зрілість і розповінь, старість і велич, або жалюгідні послідки — залежить від долі вина, як і того, хто ним смакує. У дегустації криється метафізична й онтологічна мораль, проповідувана на естетичний лад, — подібно до натюрмортів у живопису, томбо в поезії, мемуарів у літературі.

У пляшці, що спочиває у пивниці, відбуваються дивовижні алхімічні перетворення, які визначать, коли надійде час, вдачу вина. Місячні фази й ночі, сезони й природні катаклізми, зміни температури й вологості, перепади світла і вібрації — усе це позначиться на вихованні рідини, залишить інформацію й зафіксується в неї в пам’яті. Знавецьке око, звикле до такого мікроскопічного розшифрування, згодом читатиме в тілі вина його рани й виразки, зяяння і провалля. Легенька подряпина, немов рубець, глибокий поріз, немов розтин, з якого витікає душа. Закарбується геть усе з того, що звеличує або нищить вино, що віддає йому шану або ж несе погибель. Що більше минає часу в пивниці, то відчутніша загроза для рідкої речовини. Чутлива й уразлива, структура ця розкладається чи кристалізується, розпадається чи застигає.

Тіло вина не обмежується зовнішніми формами, його манерою й силуетом. Це також внутрішня природа, стан плоті та м’язів, нервової системи та скелета. Структура й енергійність, жвавість і густина свідчать стільки ж про статуру того, хто п’є, скільки про характер самого напою. Чи можна говорити про несвідоме в стосунку до вина? Про ту таємничу річ, що не кориться розуму й не підлягає звичним раціональним поясненням? Чи може душа вина таїти в собі стільки ж чару, як “несвідоме” віденського доктора? Якщо знічев’я в молекулах, що творять напій, або між ними виявиться нехай леткий, та все ж помітний слід несвідомої пам’яті, що в незбагненний спосіб зв’язує й утримує форму, — тоді вино належить визнати живим у тваринному розумінні, подібно до людини.

Саме тому потрібно цікавитися історією років, з яких походять вина на нашому столі. З плином часу історія декантується, вияснюється. Те, що визначало, як здавалося, століття, відходить на другий план, а те, що справляло анекдотичне враження, стає визначною подією, таким собі релейним приводом для сенсу прийдешнього. Цей сенс викристалізується лише з бігом часу. Частуватися шампанським, сучасним оголошенню першої світової, романе-конті з того року, коли Гітлер прийшов до влади, ікемським сотерном, розлитим по пляшках лиш кілька місяців по висадці альянтів у Нормандії, — це означає неминучу зустріч з уламком історії, сучасним цій події. Варто так само змішувати історію, пов’язуючи ту, що стосується визначних подій тієї або іншої доби, подій, які уможливлюють, між трагедією й героїзмом, вияв генія народу, свідчення його страждань і його радінь, з тією історією, що оповідає про унікальну долю родини або милої серцю особи.

Так само можна пити шампанське з року народження дорогої тобі людини, кальвадос, що дорівнює віком любому батькові, або вино, життя якого почалося разом із твоїм. Світова історія, поєднана з особистою, карбується в датах, що сповнюються сенсом, а вино, свідок часу, коли його вироблено, то мов посланець від минулої епохи, яка в ньому збереглася й сублімувалася, дарма що канула в небуття. Рік згинув і таки ще тут, хоча в інакшій формі. Рідина насичена часом, що відтоді злинув, адже вона також пережила й радість, і біду, щасливі миті й лихоліття. Вона вся тут, цілісінька, немов істота.

Кожен рік відсилає до певного досвіду: до якихось занять, до якоїсь пори, юнацьких або підліткових років, до жалоби або батьківства, пристрасті кохання або любовної туги, зустрічі або втрати, вигнання або визнання спорідненості душ. Воно все тут, у пляшці, немов таїна під трьома замками, бо хтозна, чого чекати від закутої в скло рідини. Зістаріла вона щасливо чи може видихлася з поступом років? Чи справдилися обіцяння молодості або ж маємо жалкувати за змарнованими можливостями, розтраченими по дорозі? Первісні свіжість і зухвалість вивітрилися геть, зазнали перетворень чи може колишня вогняна вдача виродилася в прикрий характер? Питання ці однаково стосуються як вина, так і людини. Скільки, справді ж бо, страчено неплідних юнацьких років, щоби сягнути розквіту кілька десятиліть пізніше, тимчасом як інші, запальні й переможні, помалу оберталися на похмурих нестравних суб’єктів…

Життя однакове для всього, що обертається навколо Сонця: скрізь ентропія, виснаженість і утома, не існує вічного руху, час минає і кладе свою печать, удосконалює, винагороджує або безжально добиває, нищить, зводить нанівець, розвіює вітрами. Сила долі владно креслить ці карколомні траєкторії, що ваблять земляного хробака до зоряного неба або ведуть світило до багнистої канави. І люди, і вина теж під владою планет. Звідси й цікавість до метаморфоз, що являють нам з одного боку комети зі світляними кучмами нагорі, з іншого скаламучені потоки на землі… одне піднесене, друге сміховинне… велич там, нікчемство тут… Ті, котрі завдяки своїй репутації й міфам, що несуться попереду, зарані претендують на першість у перегонах, не завжди справджують покладені на них сподівання. Престижні, добре продавані вина, що поспіль утвердилися як канон, попадали з п’єдесталу, тимчасом як інші, непримітніші й не завжди увінчані ореолом репутації, яка стає урешті тягарем, — ці визріли й сягли такого приголомшливого тріумфу, що годі й казати. Час визначає геть усе, проте на свій лад і розсуд, що розкриваються вони хіба постфактум.

Сова Мінерви, що розправляє крила лиш у сутінках, — символічна тварина, яка добре надається для розмови про еволюцію того чи того вина в його стосунках із часом. Тим паче що те саме вино, у тому ж мілезимі, якимось незбагненним чином не старітиме в той самий спосіб. Літа на ньому не позначаться однаково й лише результат може дати доволі інформації для суду. Яка відстань відділяє зрілість від згасання? Молодість від повні літ? Скільки часу потребує танін, такий терпкий, що вадить дегустації, аби пом’якшитися? По дорозі від цвіту, що ушляхетнює біле вино, до зацукрованих фруктів, що виказують його поважний вік, минаючи виноградну ягоду, що знаменує його повноліття, — стільки слизьких місць, що вистачить для Сфінксової загадки. Адже вино і справді починає поповзом, на чотирьох, і мусить, незугарне, здолати весь належний шлях від варварства до цивілізації, від природи до культури; далі продовжує на двох ногах, елегантне й вишукане, шляхетне і стильне, чаруючи своєю стрункістю завдяки тендітному і граціозному силуетові; насамкінець довершує подеколи свій шлях на трьох, спираючись на костур, накульгуючи й ледь переступаючи ногами, ув’язнене у немічному тілі. Так чи інак, від самої колиски й до могили старітиме воно подібно до всього живого на землі, від ефемерних рослин до вікових дубів, — поволі, та дедалі ближче хилячись до смерті.