З польської поезії

by Diana

Переклала Ія Ківа

Дарія Данута Лісєцька. Листопад у Празі
Джерело
Для М.С., яка Там

Якщо ми не можемо зустрітися уві сні в напівмаренні навіть в ніде
в твоєму улюбленому клятому Краузберзі,
давай вирушимо в листопаді до Праги
Кожна зі свого пункту А
де б він не був
Нехай настає листопад, нехай дозріває вино у Градчанах
Нехай насуплює брови Влтава,
нехай гомонять платани липи і сурмії
нехай туман на світанку висить над мостами.
Давай зустрінемося в тій кав’ярні, до якої вранці приходять туристи
втомлені краєвидами з Карлового моста,
поглинаючи спрагло чергову порцію кави,
белькочучи стома мовами.
Ти шукатимеш найчорніших очей;
скажеш: Перу, звідти походить моя прабаба
скажеш: Шумер, Вавилон, Месопотамія, Індія,
процитуєш із пам’яті улюблені Упанішади
адже це те, «що слухом є слуху і думкою думки,
І мовою мови — і диханням дихання
І зором зору».
Я побачу над баром світлину Малкольма Лаурі,
і скажу: це мій чемпіон із чорної меланхолії.
Усе решта — література, проза, якісь вірші, але чемпіон тільки один.
Це нічого, що він погано виходив на фото: одутле обличчя, змучені очі,
вайлувата фігура.
Якщо вмієш писати ось так, хоч і єдину книжку за ціле життя,
то не мусиш бути хлопчиком-кінозіркою, ставним красенем із плаката.
Ми будемо швендяти від кнайпи до кнайпи,
обговорювати книжки, провокувати простакуватих хлопців
заливчастим сміхом, невиснажною енергією, кольором волосся, поглядом,
блукати Малою Страною, Йозефовом, Жижковом.
Ти скажеш: у цьому завулку смердить мокрою псятиною,
а в тому — собачими трупами.
Я відповім: як у Мексиці того дня, коли помер Консул.
Ти загорнешся у велике чорне пальто,
я ж дивитимусь, як ти в тумані зникаєш, стаючи його часткою.
Я скучатиму.
Якщо наші світи мають сполучення,
якщо те, чим ми є, може контактувати
з тим, на що колись перетворимось,
якщо «Те, що є тут, є також і там,
А те, що є там, є також і тут»,
то давай побачимося у Празі.
І нехай настає листопад.
Нехай дозріває вино у Градчанах.
Нехай день відбивається у Влтаві.
І нехай ще хоч мить протриває наш найкращий світ між світів.

Віслава Шимборська. За келихом вина
Джерело

Він поглянув, додав мені вроди,
і я прийняла її як свою.
Щаслива, ковтнула зірку.

Я дозволила себе вигадати
за подобою відбиття
у його очах. Я танцюю, танцюю
у змахах несподіваних крил.

Стіл є стіл, вино є вино
в келиху, що є келихом
і стоїть стоячи на столі.
Я ж залишаюсь уявною,
уявною до несправжності,
уявною аж до крові.

Я кажу йому бозна-що: про мурах
які від кохання вмирають
під сузір’ям кульбаби.
Я клянусь, що біла троянда,
як скропити вином, співає.

Я сміюсь, схиляючи голову
обережно, ніби роблю
відкриття. Я танцюю, танцюю
у здивованій шкірі, в обіймах,
які мене творять.

Єва з ребра, Венера з піни,
Мінерва з Юпітерової голови
були більш реальними.

Коли він на мене не дивиться,
я шукаю своє відбиття
на стіні. Але бачу лише
цвях, з якого зняли картину.

Марцін Свєтліцький. Посмертна кореспонденція
Джерело

Отже: в якомусь сенсі я тебе зраджував;
існував світ. А це відволікає. Я прокидався
і жив, торкався інших, їв, розмовляв,
пив вино і грав у людські ігри, їздив
потягом і позував для фото, я відволікся,
пробач.

Отже: в якомусь сенсі я тебе зраджувала,
займалася чимось в інших місцях, з іншими
людьми, крім тебе, в мене були пори року,
тварини, дерева, війни, діти, багато життєвого
простору. Тільки зараз я залишусь з тобою,
пробач.

І тепер усе буде? Нічого не буде.
Капелюхи й дахи, верхівки дерев, вежі,
дороги, залізничні колії, ріки — видимі звідси
попливуть тобі перед очима. Я дозволю собі
дописати дещицю на твоїй поштовій листівці,
пробач.