Марк Твен. “Про занепад мистецтва брехні”

by Diana

Переклад з англійської Олега Шинкаренка
За оригіналом

>Американський гуморист Марк Твен написав цей есей про “мистецтво брехні” спеціально для зборів Клубу любителів історії та антикваріату в Хартфорді (штат Конектікут). Як зауважує сам Твен, цей есей було “висунуто на здобуття премії в 30 доларів”, але він “не здобув цієї премії”.

Зверніть увагу, шановні джентльмени, я зовсім не збираюся стверджувати, ніби сама звичка брехати постраждала від якогось занепаду або ж зустріла на своєму шляху перешкоди — ні, Брехня як Чеснота, як Принцип — вічна. Брехня, як розрада та задоволення, як жаданий прихисток, як четверта Грація, десята Муза, як найкращий та найвідданіший друг людини, безсмертна і не може полишити Юдоль Земну, доки існує цей Клуб. Моє невдоволення стосується лише занепаду мистецтва брехні. Жодна шляхетна людина, жоден, хто має добрий смак, не може дивитися без сліз на те, як незграбно та неоковирно брешуть сьогодні, перетворюючи високородне мистецтво на дешеву проституцію. В присутності таких досвідчених експертів я цілком природно маю ставитися до цієї теми зовсім інакше: бо так і стара діва може повчати матерів Ізраїлевих, як дітей доглядати. Мені б і не варто було би критикувати вас, джентльмени, бо ви майже всі старші за мене та знаєтеся на цьому краще, але, якщо я й вдаюся подекуди до критики, то із глибоким переконанням, що в більшості випадків це робиться швидше від захоплення, аніж від бажання дорікнути вам. Направду кажучи, коли б це найшляхетніше зі шляхетних мистецтв повсюдно отримувало належну йому увагу, підтримку та сумлінне застосування й розвиток, які повною мірою надаються тут цим Клубом, мені би зовсім не довелося ані відчайдушно ридати, ані навіть тихо проливати жодної сльози. Я кажу це зовсім не через бажання до вас підлеститись: у мені промовляє лише дух справедливості та вдячного схвалення. (Тут я саме намірявся пригадати імена та навести яскраві приклади, але власний досвід обережно натякає мені, що краще уникати подробиць та обмежитися загальними рисами).

Жодну істину не встановлено так достеменно, як ту, що брехня — це необхідність, викликана обставинами. Як висновок звідси — Чеснота завжди німа. Жодна чеснота не може досягнути своєї мети без пильного та старанного вдосконалення, а отже — вона завжди німа, і саме цього треба навчати у школах, біля родинного вогнища і навіть у пресі. Ну яку перевагу може мати темний і невихований брехун перед освіченим експертом? Яку перевагу маю я перед містером Пером — перед юристом? Поміркована брехня — ось що так потрібно цьому світу. Іноді мені здається, що краще й безпечніше було би не брехати зовсім, аніж брехати нерозсудливо. Незграбна та темна брехня часто так само малоефективна, як і правда.

А тепер послухаймо, що кажуть із цього приводу філософи. Згадайте цю давню народну мудрість: діти та дурні завжди кажуть правду. Висновок простий — дорослі та розумні люди завжди брешуть. Історик Паркман пише: “Правду як принцип може бути доведено до абсурду”. В іншому місці в тій самій главі він додає: “Здавна відомо, що правду не варто промовляти постійно, й ті, кого хворе сумління змушує вперто порушувати це правило, – або ідіоти, або зануди”. Сказано дещо грубо, але правдиво. Жоден із нас не зміг би жити поруч із запеклим правдолюбцем, але, хвалити Бога, досі нікому такого щастя не випадало. Запеклий правдолюбець — це просто неможливе в цьому світі створіння, його не існує й ніколи ще не існувало. Звісно, є люди, які впевнені, що вони ніколи не брешуть, але це далеко не так, і подібне невігластво ганьбить нашу так звану цивілізацію не менше, ніж інші прикрощі. Кожен бреше щодня, щогодини, наяву, уві сні, у мріях, у радості й у журбі. Якщо ж він тримає свого язика за зубами, то навмисна облуда йде через його руки, пальці, очі і поставу. Йде навіть у проповідях — але це вже банальність.

Я жив колись в одній далекій країні, де жінки мали звичай відвідувати одна одну через одне лише ґречне та приязне бажання побачитись. І ось, коли вони поверталися додому, бувало, вигукували сповненим радості голосом: “Ми завітали до шістнадцятьох, та не мали щастя з чотирнадцятьма”. Жінки зовсім не хотіли сказати, що їхній візит у більшості випадків закінчився неприємно — ні, це був лише вельми фігуральний спосіб позначити те, що тих чотирнадцятьох просто не було вдома, і сама манера висловлюватися виказувала неабияке задоволення жінок таким станом справ. Ось тепер ми розуміємо, що їхнє бажання побачитися з чотирнадцятьма — а також із тими двома, з якими їм пощастило значно менше — було тільки найбільш поширеною та найм’якшою формою брехні, яку досить точно визначає термін “відхилення від правди”. Чи це виправдано? Цілковито. Це прекрасно, це шляхетно. Якщо вже казати про тих шістнадцятьох, то їх використали для їхнього ж власного задоволення, а не для чиєїсь там вигоди. Недолугий правдошукач із кришталево чистим сумлінням виголосив би, а чи то й запросто б бовкнув, що зустрічатися з цими людьми він зовсім не хотів, і був би справжнім бовдуром, завдаючи їм такими словами лише зайвої прикрості. Але не думайте, що то й увесь їхній арсенал — жінки в цій далекій країні насправді мали тисячі приємних можливостей збрехати, можливостей, що були наслідком їхніх вельми шляхетних спонукань та створювали добру репутацію їхньому розуму й сповненим честі серцям. Та облишмо подробиці.

Чоловіки в цій далекій країні геть усі були брехунами. Навіть звичайне “Як ся маєте?” при зустрічі брехало кожним словом, бо їм було все одно, як ви там почуваєтесь, окрім тих випадків, коли вони працювали на похоронну контору. Однак зазвичай ви просто брешете їм у відповідь, бо не здатні поставити собі правильний діагноз, тому й відповідаєте навмання і часто доволі грубо помиляєтеся. Ви брешете навіть тому типу з похоронної контори, коли кажете, що прихворіли — і це дуже схвальна брехня, бо не вимагає додаткових капіталовкладень, натомість приносячи людині масу задоволення. Якщо до вас завітав гість-набрида, ви йому кажете приязним голосом: “Радий бачити!”, думаючи при цьому ще приязніше: “А бодай би ти завітав у гості до людожерів на обід!”. Коли ж він збирається йти, ви кажете із жалем: “Може, ще побудете?”, а потім додаєте: “Заходьте ще”, але ж не зашкоджуєте цим нікому, бо нікого не обдурюєте та не завдаєте жодних неприємностей, тоді як правда зробила б вас обох нещасними.

На мою думку, така чемна брехня є різновидом красного і вишуканого мистецтва та має всюди зустрічати широку підтримку. Найвища досконалість чемності є лише прекрасною спорудою, що від основи до бані складається з витончених та вкритих позолотою форм щедрої та безкорисливої брехні.

Що мене доводить до сліз, то це все більша перевага брутальної правди. Дозвольте ж кожному робити все можливе для викорінення цієї небезпеки! Шкідлива правда не має жодних переваг перед шкідливою брехнею, і обидві не варті витрачених на них слів. Той, хто каже шкідливу правду, переймаючись, що інакше його душа не зможе спастися, має добряче подумати, чи варта взагалі така душа спасіння? А той, хто бреше, аби допомогти чортяці вискочити з халепи, безсумнівно заслуговує на схвалення янголів, які скажуть про нього: “Уздри цю героїчну душу, яка кидає власну вдачу напризволяще, ризикуючи всім, аби врятувати ближнього. Так славимо ж цього вельми шляхетного брехуна!”

Шкідлива брехня може викликати справедливе обурення громадян — так само і тією ж мірою, як і шкідлива правда. Цей факт визнано законом про наклеп.

Серед інших різновидів брехні нам відома також брехня мовчазна — розповсюджена хитрість, коли правду вважають за краще не казати зовсім. Багато впертих правдошукачів легковажно потурають їй, гадаючи, що коли вони не кажуть брехні, вони нібито й не брешуть зовсім. У тій далекій країні, де я колись жив, була одна пречудова натура, леді з високими та чистими спонуканнями, характер якої був із ними в цілковитій згоді. Одного разу мені довелося обідати в її присутності, і я дозволив собі зауважити в досить загальних рисах, що всі ми — брехуни. Вона була вражена й лише перепитала: “Може, таки не всі?” Це сталося ще до прем’єри “Сарафану”*, тому я не відповів їй так, як зробив би сьогодні кожен, а відверто продовжив: “Так, усі. Ми всі — брехуни. Без жодних винятків”. Вона поглянула на мене майже ображено та спитала: “Навіть для мене?” – “Безперечно, – сказав я. – Навіть більше: ви у цих справах — досвідчений фахівець!” – “Тихо — діти!”– прошепотіла вона. Тож через повагу до дітей ми вирішили змінити тему розмови на якусь іншу. Але як тільки молоді люди перестали бути свідками нашої бесіди, ця леді радо повернулася до старого та сказала мені: “Я взяла собі за правило ніколи в житті не казати брехні, і я ще ніколи не відступала від цього правила в жодному випадку”. – “Я не хочу завдати вам найменшої прикрості або виказати неповагу, але ви брешете безперестанку, відколи я вас сьогодні побачив. І це завдало мені неабиякого болю, бо я не звик до такого ставлення”. Вона вимагала прикладу — хоча б одного прикладу, тож я сказав:

“Добре. Ось незаповнений дублікат бланку, який керівництво Оклендського шпиталю надіслало вам із доглядальницею, що приходить до вашого тяжко хворого маленького племінника. Бланк містить різноманітні запитання стосовно поведінки доглядальниці: “Чи не засинає вона на роботі? Чи не забуває давати хворому ліки?” – і таке інше й на те подібне. Вас попередили, що відповіді мають бути дуже докладними та ретельними, бо підтримка цього сервісу на належному рівні вимагає штрафу чи іншого виду покарання для недбалих доглядальниць. Ви сказали мені, що цілковито задоволені роботою цієї служниці, що вона має тисячі переваг і лише один недолік: ви з’ясували, що не можете бути певні, чи сповиває вона Джоні хоча б наполовину достатньо, аби він не мерз на холодному стільці, чекаючи, доки вона перестелить тепле ліжко. Ви заповнили дублікат цього бланку та відправили його назад із доглядальницею. Скажіть, як ви відповіли на запитання: “Чи не винна служниця у недбалості, що, ймовірно, призвела до простуди хворого?” Ну? В нас у Каліфорнії все вирішує парі: десять моїх доларів проти ваших десяти центів, що ви збрехали у відповіді на це запитання.” – “Я не збрехала. Я просто нічого не відповіла!” – “Власне! Ви вдалися до мовчазної брехні. Ви не відповіли, аби заспокоїти себе, що вас немає у чому тут звинувачувати”. – “Але хіба це була брехня? – сказала вона. – Ну як я могла написати про лише одну її помилку, коли вона так добре виконувала всі свої обов’язки? Це було би надто жорстоко”. Я відповів на це: “Кожен збреше з добрими намірами, а ваші були саме такими, але ж таке рішення було вкрай непродуманим. Це сталося через брак практичних знань. Тепер спробуйте уявити, до чого призведе ця ваша нерозумна ухильність! Містер Джонс Віллі зараз лежить хворий на скарлатину, а ваші рекомендації до шпиталю були такими зразковими, що дівчина, яка ними скористалася, зараз доглядає малого. Доглядає у той час, як змучена й довірлива родина міцно спить уже чотирнадцять годин, залишивши своє чадо у згубних руках лише тому, що ви, подібно до молодого Джорджа Вашингтона, маєте репутацію… Втім, якщо ви не збираєтеся нічого робити негайно, я повернуся до вас завтра, і ми вирушимо на похорон племінника разом, якщо ви, звісно, нарешті відчуєте особливу зацікавленість у справах Віллі, на перший погляд — чисто персональну, а насправді — подібну до тої, що має працівник похоронної контори”.

Але мої слова пропали даремно. Я не виголосив ще й половини промови, як вона вже була у бричці та неслася під тридцять кілометрів за годину в напрямку садиби Джонсів, аби врятувати те, що лишилося від Віллі, та сказати все, що було їй відомо про смертельно небезпечну доглядальницю. До речі, абсолютно даремно, бо Віллі зовсім не загрожувала така небезпека. Я сам забрехався. Але в той самий божий день вона надіслала у шпиталь докладне пояснення щодо незаповненої графи у бланку, і пояснення це було написано в якомога відвертіших висловах.

Отже, як ви бачите, помилка цієї жінки була не в тому, що вона брехала, а в тому, що брехала вона непродумано. Вона мала би сказати правду про служницю і вже далі компенсувати її таким собі отруйно-фальшивим компліментом. Вона могла би написати, наприклад, так: “Ця доглядальниця має просто унікальну здатність — вона ніколи не хропить біля ліжка хворого”. Майже кожна маленька та приємна брехня зазвичай послаблює дію суворої, але такої необхідної правди.

Брехня — універсальна. Ми всі брешемо, ми всі зобов’язані брехати. А отже ми маємо старанно тренуватися, щоби брехати уважно та продумано — ось чого треба нам усім прагнути. Брехати не з поганою, а з доброю метою. Брехати не на свою користь, а заради вигоди інших. Брехати гуманно, благодійно та життєствердно, а не жорстоко, болісно та зловісно. Брехати елегантно та граціозно, а не грубо й недолуго. Брехати впевнено, відверто, прямо, з високо піднятою головою, а не затинаючись, викручуючись із боягузливою міною на обличчі, ніби соромлячись свого високого покликання. Вже час нам назавжди позбавитися гидотної та мерзенної правди, що перетворює нашу плодючу землю на гній. Уже час нам стати величними, добрими та прекрасними, й до того ж гідними мешканцями світу, де навіть плодоносна Матінка-Природа звично бреше за винятком тих випадків, коли вона обіцяє кошмарну погоду. І тоді… але я всього лише черговий мізерний початківець, вивчаю це велелюбне мистецтво нещодавно і не можу викладати у вашому Клубі.

Але облишмо жарти, бо насправді я впевнений: ми потребуємо дуже ретельної перевірки того, які саме різновиди брехні найкращі й найкорисніші для здоров’я. Оскільки всі ми зобов’язані брехати і брешемо всі без винятку, непогано б нарешті розібратися, яких різновидів брехні краще уникати. І я відчуваю, що саме це завдання можу впевнено доручити такому досвідченому Клубу, як ваш. Клубу, що вже повністю готовий до таких складних справ, бо добре знається на них та може без зайвих лестощів зватися Зібранням Старих Майстрів.

_____________________________________________

* “Корабель її величності “Сарафан”, або Дівчина, яка кохала моряка” – комічна опера Вільяма Гільберта та Артура Саллівана, поставлена в Лондоні 1878 року. Вирізнялася дуже фривольним та трохи дурнуватим гумором.

“On the Decay of the Art of Lying” by Mark Twain

American humorist Mark Twain composed this essay on “The Art of Lying” for a meeting of the Historical and Antiquarian Club of Hartford, Connecticut. The essay, Twain notes, was “offered for the thirty-dollar prize,” but it “did not take the prize.”

Observe, I do not mean to suggest that the custom of lying has suffered any decay or interruption,–no, for the Lie, as a Virtue, a Principle, is eternal; the Lie, as a recreation, a solace, a refuge in time of need, the fourth Grace, the tenth Muse, man’s best and surest friend, is immortal, and cannot perish from the earth while this Club remains. My complaint simply concerns the decay of the art of lying. No high-minded man, no man of right feeling, can contemplate the lumbering and slovenly lying of the present day without grieving to see a noble art so prostituted. In this veteran presence I naturally enter upon this theme with diffidence; it is like an old maid trying to teach nursery matters to the mothers in Israel. It would not become me to criticize you, gentlemen, who are nearly all my elders–and my superiors, in this thing–and so, if I should here and there seem to do it, I trust it will in most cases be more in a spirit of admiration than of fault-finding; indeed if this finest of the fine arts had everywhere received the attention, encouragement, and conscientious practice and development which this Club has devoted to it, I should not need to utter this lament, or shed a single tear. I do not say this to flatter: I say it in a spirit of just and appreciative recognition. [It had been my intention, at this point, to mention names and give illustrative specimens, but indications observable about me admonished me to beware of particulars and confine myself to generalities.]

No fact is more firmly established than that lying is a necessity of our circumstances, — the deduction that it is then a Virtue goes without saying. No virtue can reach its highest usefulness without careful and diligent cultivation, — therefore, it goes without saying, that this one ought to be taught in the public schools — at the fireside — even in the newspapers. What chance has the ignorant, uncultivated liar against the educated expert? What chance have I against Mr. Per —- against a lawyer? Judicious lying is what the world needs. I sometimes think it were even better and safer not to lie at all than to lie injudiciously. An awkward, unscientific lie is often as ineffectual as the truth. Now let us see what the philosophers say. Note that venerable proverb: Children and fools always speak the truth. The deduction is plain–adults and wise persons never speak it. Parkman, the historian, says, “The principle of truth may itself be carried into an absurdity.” In another place in the same chapter he says, “The saying is old that truth should not be spoken at all times; and those whom a sick conscience worries into habitual violation of the maxim are imbeciles and nuisances.” It is strong language, but true. None of us could live with an habitual truth-teller; but thank goodness none of us has to. An habitual truth-teller is simply an impossible creature; he does not exist; he never has existed. Of course there are people who think they never lie, but it is not so,–and this ignorance is one of the very things that shame our so-called civilization. Everybody lies–every day; every hour; awake; asleep; in his dreams; in his joy; in his mourning; if he keeps his tongue still, his hands, his foes, his eyes, his attitude, will convey deception–and purposely. Even in sermons–but that is a platitude.

In a far country where I once lived the ladies used to go around paying calls, under the humane and kindly presence of wanting to see each other; and when they returned home, they would cry out with a glad voice, saying, “We made sixteen calls and found fourteen of them out,”–not meaning that they found out anything against the fourteen, –no, that was only a colloquial phrase to signify that they were not at home,–and their manner of saying it expressed their lively satisfaction in that fact. Now their pretence of wanting to see the fourteen–and the other two whom they had been less lucky with–was that commonest and mildest form of lying which is sufficiently described as a deflection from the truth. Is it justifiable? Most certainly. It is beautiful, it is noble; for its object is, not to reap profit, but to convey a pleasure to the sixteen. The iron-souled truth-monger would plainly manifest, or even utter the fact that he didn’t want to see those people,–and he would be an ass, and inflict a totally unnecessary pain. And next, those ladies in that far country –but never mind, they had a thousand pleasant ways of lying, that grew out of gentle impulses, and were a credit to their intelligence and an honor to their hearts. Let the particulars go.

The men in that far country were liars, every one. Their mere howdy-do was a lie, because they didn’t care how you did, except they were undertakers. To the ordinary inquirer you lied in return; for you made no conscientious diagnosis of your case, but answered at random, and usually missed it considerably. You lied to the undertaker, and said your health was failing–a wholly commendable lie, since it cost you nothing and pleased the other man. If a stranger called and interrupted you, you said with your hearty tongue, “I’m glad to see you,” and said with your heartier soul, “I wish you were with the cannibals and it was dinner time.” When he went, you said regretfully, “Must you go?” and followed it with a “Call again”; but you did no harm, for you did not deceive anybody nor inflict any hurt, whereas the truth would have made you both unhappy.

I think that all this courteous lying is a sweet and loving art, and should be cultivated. The highest perfection of politeness is only a beautiful edifice, built, from the base to the dome, of graceful and gilded forms of charitable and unselfish lying.

What I bemoan is the growing prevalence of the brutal truth. Let us do what we can to eradicate it. An injurious truth has no merit over an injurious lie. Neither should ever be uttered. The man who speaks an injurious truth lest his soul be not saved if he do otherwise, should reflect that that sort of a soul is not strictly worth saving. The man who tells a lie to help a poor devil out of trouble, is one of whom the angels doubtless say, “Lo, here is an heroic soul who casts his own welfare into jeopardy to succor his neighbor’s; let us exalt this magnanimous liar.”

An injurious lie is an uncommendable thing; and so, also, and in the same degree, is an injurious truth,–a fact which is recognized by the law of libel.

Among other common lies, we have the silent lie,–the deception which one conveys by simply keeping still and concealing the truth. Many obstinate truth-mongers indulge in this dissipation, imagining that if they speak no lie, they lie not at all. In that far country where I once lived, there was a lovely spirit, a lady whose impulses were always high and pure, and whose character answered to them. One day I was there at dinner, and remarked, in a general way, that we are all liars. She was amazed, and said, “Not all?” It was before Pinafore’s time, so I did not make the response which would naturally follow in our day, but frankly said, “Yes, all–we are all liars; there are no exceptions.” She looked almost offended, and said, “Why, do you include me?” “Certainly,” I said, “I think you even rank as an expert.” She said, ” Sh—- sh! the children!” So the subject was changed in deference to the children’s presence, and we went on talking about other things. But as soon as the young people were out of the way, the lady came warmly back to the matter and said, “I have made it the rule of my life to never tell a lie; and I have never departed from it in a single instance.” I said, “I don’t mean the least harm or disrespect, but really you have been lying like smoke ever since I’ve been sitting here. It has caused me a good deal of pain, because I am not used to it.” She required of me an instance–just a single instance. So I said–

“Well, here is the unfilled duplicate of the blank which the Oakland hospital people sent to you by the hand of the sick-nurse when she came here to nurse your little nephew through his dangerous illness. This blank asks all manner of questions as to the conduct of that sick-nurse: ‘Did she ever sleep on her watch? Did she ever forget to give the medicine?’ and so forth and so on. You are warned to be very careful and explicit in your answers, for the welfare of the service requires that the nurses be promptly fined or otherwise punished for derelictions. You told me you were perfectly delighted with that nurse–that she had a thousand perfections and only one fault: you found you never could depend on her wrapping Johnny up half sufficiently while he waited in a chilly chair for her to rearrange the warm bed. You filled up the duplicate of this paper, and sent it back to the hospital by the hand of the nurse. How did you answer this question,–‘Was the nurse at any time guilty of a negligence which was likely to result in the patient’s taking cold?’ Come–everything is decided by a bet here in California: ten dollars to ten cents you lied when you answered that question.” She said, “I didn’t; I left it blank!” “Just so–you have told a silent lie; you have left it to be inferred that you had no fault to find in that matter.” She said, “Oh, was that a lie? And how could I mention her one single fault, and she so good?–it would have been cruel.” I said, “One ought always to lie, when one can do good by it; your impulse was right, but your judgment was crude; this comes of unintelligent practice. Now observe the result of this inexpert deflection of yours. You know Mr. Jones’s Willie is lying very low with scarlet fever; well, your recommendation was so enthusiastic that that girl is there nursing him, and the worn-out family have all been trustingly sound asleep for the last fourteen hours, leaving their darling with full confidence in those fatal hands, because you, like young George Washington, have a reputa– However, if you are not going to have anything to do, I will come around tomorrow and we’ll attend the funeral together, for of course you’ll naturally feel a peculiar interest in Willie’s case,–as personal a one, in fact, as the undertaker.”

But that was all lost. Before I was halfway through she was in a carriage and making thirty miles an hour toward the Jones mansion to save what was left of Willie and tell all she knew about the deadly nurse. All of which was unnecessary, as Willie wasn’t sick; I had been lying myself. But that same day, all the same, she sent a line to the hospital which filled up the neglected blank, and stated the facts, too, in the squarest possible manner.

Now, you see, this lady’s fault was not in lying, but only in lying injudiciously. She should have told the truth, there, and made it up to the nurse with a fraudulent compliment further along in the paper. She could have said, “In one respect this sick-nurse is perfection,–then she is on watch, she never snores.” Almost any little pleasant lie would have taken the sting out of that troublesome but necessary expression of the truth.

Lying is universal–we all do it; we all must do it. Therefore, the wise thing is for us diligently to train ourselves to lie thoughtfully, judiciously; to lie with a good object, and not an evil one; to lie for others’ advantage, and not our own; to lie healingly, charitably, humanely, not cruelly, hurtfully, maliciously; to lie gracefully and graciously, not awkwardly and clumsily; to lie firmly, frankly, squarely, with head erect, not haltingly, tortuously, with pusillanimous mien, as being ashamed of our high calling. Then shall we be rid of the rank and pestilent truth that is rotting the land; then shall we be great and good and beautiful, and worthy dwellers in a world where even benign Nature habitually lies, except when she promises execrable weather. Then– But I am but a new and feeble student in this gracious art; I cannot instruct this Club.

Joking aside, I think there is much need of wise examination into what sorts of lies are best and wholesomest to be indulged, seeing we must all lie and do all lie, and what sorts it may be best to avoid, and this is a thing which I feel I can confidently put into the hands of this experienced Club,–a ripe body, who may be termed, in this regard, and without undue flattery, Old Masters.

1882

До сторінки “Премія METAPHORA”