Георг Гейм. Розтин

by Diana


Переклала з німецької Ольга Свиріпа
Джерело

Покійник лежав на білому столі, самотній та оголений, у великому залі, серед гнітючої білизни і тверезої жорстокості операційної зали, де, здавалось, досі трепетали нескінченні мученецькі крики.

Полуденне сонце вкривало його повністю і утворювало на чолі трупні плями; воно чаклувало над його голим животом зеленкуватим світлом і здувало плоть, наче великий мішок із водою.

Тіло було схожим до чашечки величезної квітки, що переливається різними кольорами, подібним до таємничої рослини з індійських дрімучих лісів, яку хтось несміливо поклав на вівтар смерті.

Розкішні червоні та сині кольори вкривали його вздовж бедер, а у спеку рани під пупком, як червона орна борозна, повільно тріскались, випускаючи жахливий запах.

Зайшли лікарі. Кілька дружелюбних чоловіків у білих халатах і золотими щипцями.

Вони приступили до роботи над мертвим, зацікавлено оглядали його, ведучи наукові бесіди.

Дістали інструменти з білих шафок, де були ящики повні молотків, пил для розпилювання кісток із гострими зубцями, напильників, жахливі батареї повні пінцетів, футляри з величезними голками, що здавались кривими клювами коршунів, які одвіку кричать над м’ясом.

Розпочавши свою моторошну справу, вони, схожі на жахливих палачів, під руками яких лилась кров, занурювалися глибше у мертве тіло і діставали його нутрощі назовні, як кухарі, що розчленовують гусака.

Кишки намотувались на їхні руки, як жовто-зелені змії, а нечистоти стікали з халатів, – тепла, підгнивша рідина. Вони проткнули міхур, – холодна сеча блищала всередині, як жовте вино: її було вилито у великі чаші; смерділо гостро і їдко, як нашатир.

Але мертвець спав. Він терпеливо дозволяв смикати себе туди-сюди, видирати собі волосся, – він спав.

І доки удари молотками гриміли на голові, йому снився сон: залишок любові у ньому, як факел, що освітлює ніч.

Із великого вікна відкривалось величне широке небо, сповнене маленькими білими хмаринками, що плавали у світлі і спокої пообіддя, як маленькі білі божки. І ластівки кружляли у небесній блакиті, тріпочучи у теплому липневому сонці.

Чорна кров мертвого бігла по блакитній гнилі його чола. На спеці вона випаровувалась у жахливу хмару, і гниття смерті повзло по ньому кольоровими кігтями. Його шкіра почала розповзатись, живіт став білим, як вугор під жадібними пальцями лікарів, які занурювали руки у вологе м’ясо по лікті.

Тління розтягнуло рот мертвого так, що вийшла посмішка. Він бачив сон про блаженне світило запашного літнього вечора. Його губи, розпливаючись, трусились, наче від побіжного поцілунку.

«Як я тебе люблю. Я так тебе любив. Чи потрібно мені говорити тобі, як я тебе люблю? Як ти йшла крізь макове поле, сама, як запашна вогняна квітка маку, – я ж упивався тобою весь вечір. І твоє плаття, укладене великими складками на щиколотці, було наче хвиля вогню під сонцем, що заходить. Але твоя голова схилялась під світлом, і твоє волосся горіло і палало від усіх моїх поцілунків.

Так ти йшла туди, постійно на мене озираючись. І ліхтар у твоїй руці хитався, як розпечена троянда, довго, майже до світанку.

Завтра я знову побачу тебе. Тут, під вікном каплички, тут, де назовні виходить світло свічок і твоє волосся перетворюється у золотий ліс, тут, де нарциси притискаються до ніг, лагідно, наче ніжні поцілунки.

Я знову бачитиму тебе в усі вечори до світанків. Ми ніколи не розлучимось. Як я люблю тебе! Чи повинен я казати, як люблю тебе?»

І мертвий тихо тремтів від блаженства на своєму білому ложі, доки залізне зубило в руках лікарів розбивало кістку його скроні.

DIE SEKTION

Der Tote lag allein und nackt auf einem weißen Tisch in dem großen Saal, in dem bedrückenden Weiß, der grausamen Nüchternheit des Operationssaales, in dem noch die Schreie unendlicher Qualen zu zittern schienen.

Die Mittagssonne bedeckte ihn und ließ auf seiner Stirn die Totenflecken aufwachen; sie zauberte aus seinem nackten Bauch ein helles Grün und blähte ihn auf wie einen großen Wassersack.

Sein Leib glich einem riesigen schillernden Blumenkelch, einer geheimnisvollen Pflanze aus indischen Urwäldern, die jemand schüchtern vor den Altar des Todes gelegt hatte.

Prächtige rote und blaue Farben wuchsen an seinen Lenden entlang, und in der Hitze barst langsam wie eine rote Ackerfurche die große Wunde unter seinem Nabel, die einen furchtbaren Duft ausströmte.

Die Ärzte traten ein. Ein paar freundliche Männer in weißen Kitteln mit Schmissen und goldenen Zwickern.

Sie traten an den Toten heran und sahen ihn sich an, mit Interesse, unter wissenschaftlichen Gesprächen.

Sie nahmen aus den weißen Schränken ihr Sezierzeug heraus, weiße Kästen voll von Hämmern, Knochensägen mit starken Zähnen, Feilen, gräßliche Batterien voll von Pinzetten, kleine Bestecke voll riesiger Nadeln, die wie krumme Geierschnäbel ewig nach Fleisch zu schreien schienen.

Sie begannen ihr gräßliches Handwerk. Sie glichen furchtbaren Folterknechten, über ihre Hände strömte das Blut, und sie tauchten sie immer tiefer in den kalten Leichnam ein und holten seinen Inhalt heraus, weißen Köchen gleich, die eine Gans ausnehmen.

Um ihre Arme wanden sich die Därme, grüngelbe Schlangen, und der Kot troff über ihre Kittel, eine warme, faulige Flüssigkeit. Sie stachen die Blase auf, der kalte Harn schimmerte darin wie ein gelber Wein. Sie schütteten ihn in große Schalen; er stank scharf und beizend wie Salmiak.

Aber der Tote schlief. Er ließ sich geduldig hin-und herzerren, an seinen Haaren hin- und herraufen, er schlief.

Und während die Schläge der Hämmer auf seinem Kopfe dröhnten, wachte ein Traum, ein Rest von Liebe in ihm auf, wie eine Fackel, die hinein in seine Nacht leuchtete.

Vor dem großen Fenster tat sich ein großer weiter Himmel auf, gefüllt von kleinen weißen Wölkchen, die in dem Lichte schwammen, in der Nachmittagsstille, wie kleine, weiße Götter. Und die Schwalben kreisten hoch oben im Blauen, zitternd in der warmen Julisonne.

Das schwarze Blut des Todes rann über die blaue Fäulnis seiner Stirn. Es verdunstete in der Hitze zu einer schrecklichen Wolke, und die Verwesung des Todes kroch mit ihren bunten Krallen über ihn hin. Seine Haut begann auseinander zu fließen, sein Bauch wurde weiß wie der eines Aales unter den gierigen Fingern der Ärzte, die in dem feuchten Fleisch ihre Arme bis an die Ellenbogen badeten.

Die Verwesung zog den Mund des Toten auseinander, er schien zu lächeln, er träumte von einem seligen Gestirn, von einem duftenden Sommerabend. Seine verfließenden Lippen zitterten wie unter einem flüchtigen Kusse.

»Wie ich dich liebe. Ich habe dich so geliebt. Soll ich dir sagen, wie ich dich liebe? Wie du durch die Mohnfelder gingest, selber eine duftende Mohnflamme, hattest du den ganzen Abend in dich getrunken. Und dein Kleid, das um deine Knöchel bauschte, war wie eine Welle von Feuer in der untergehenden Sonne. Aber dein Kopf neigte sich in dem Lichte, und dein Haar brannte noch und flammte von allen meinen Küssen.

So gingest du dahin und sahst dich immer nach mir um. Und die Laterne in deiner Hand schwankte wie eine glühende Rose lange noch fort in der Dämmerung.

Ich werde dich morgen wiedersehen. Hier unter dem Fenster der Kapelle, hier, wo das Licht der Kerzen herausfällt und dein Haar in einen goldenen Wald verwandelt, hier, wo sich die Narzissen an deine Knöchel schmiegen, zärtlich, wie zarte Küsse.

Ich werde dich wiedersehen alle Abende um die Stunde der Dämmerung. Wir werden uns nie verlassen. Wie ich dich liebe! Soll ich dir sagen, wie ich dich liebe?«

Und der Tote zitterte leise vor Seligkeit auf seinem weißen Totentische, während die eisernen Meißel in den Händen der Ärzte die Knochen seiner Schläfe aufbrachen.