Ролан Барт. Вино й молоко (зі збірки есеїв «Мітології»)

Переклала Ірина Божко
Джерело

Вино сприймається французьким народом як щось йому притаманне, так само як і триста шістдесят видів сиру і способів його виробництва. Це тотемний напій, який відповідає молоку голландської корови чи чаєві, що його урочисто споживає англійська королівська родина. Башлар уже надав ґрунтовний психоаналіз цієї рідини наприкінці есею про добровільні марення, показавши, що вино – це цукор сонця і землі, що його фундаментальний стан не вільга, а сухість, і що на підставі цього мітична речовина, найбільш йому протилежна, ‒ це вода.
Правду кажучи, як будь-який життєствердний тотем, вино наділене багатою мітологією, яка не стидається протиріч. Ця збудлива речовина досі вважається, наприклад, найдієвішою для тамування спраги, або ж, щонайменше, спрага слугує найпершим алібі для його споживання («пити хочеться»). У червоній подобі вина дуже давньою його іпостассю є кров, рідина густа й життєдайна. Однак насправді його рідинна форма заледве важить, воно передусім ‒ рідина перетворення, здатна змінити ситуації й стани і видобути з предметів їх протилежність: обернути, наприклад, слабкого на сильного, мовчазного – на базіку, звідки його древня алхімічна спадщина, його філософська сила перетворювати чи створювати ex nihilo .
Будучи за суттю функцією, чиї члени можуть змінюватися, вино має у своєму розпорядженні позірно гнучкі властивості: воно однаково добре може слугувати за алібі і для фантазії, і для дійсности, усе залежить від споживача міту. Для трудівника вино є кваліфікацією, деміургічною легкістю завдання («віддати душу роботі»). Для інтелектуала воно матиме зворотну функцію: письменницьке «трохи білого» або «божоле» має на меті відрізати його від надто природного світу коктейлів і дорогих напоїв (єдиних, на споживання яких штовхає його снобізм); вино його визволить від мітів, звільнить від інтелектуальности, зрівняє з пролетарем; через вино інтелектуал наближається до природної змужнілости та гадано уникає прокляття, що досі тяжіє, нав’язане півтора століттями романтизму, над чистим розумом (відомо, що одним із мітів, властивих сучасному інтелектуалові, є одержимість «бути ним наділеним»).
Але що особливого у Франції, то це те, що перетворювальні властивості вина ніколи не сприймають відкрито як мету: в інших країнах п’ють, аби напитися, і про це говорить кожен; у Франції сп’яніння – наслідок, але ніколи не мета; пиття відчувається як розгортання задоволення, а не як необхідна причина шуканого ефекту: вино – це не лише трунок, воно також і тривалий акт пиття: тут жест має декоративне значення, а влада вина невіддільна від способів її існування (на противагу до віскі, наприклад, яке п’ється заради «найбільш приємного» сп’яніння з «найменш болісними наслідками» і яке ковтають знову і знову, зводячи пиття до дії-причини).
Усе це відомо, сказано тисячі разів у фольклорі, приказках, розмовах і Літературі. Але ця сама універсальність містить конформізм: віра у вино – це примусовий колективний акт; француз, який би дистанціювався від міту, зіштовхнувся би з дрібними, але конкретними проблемами інтеґрації, першою з яких було б зобов’язання всього-на-всього пояснити свою поведінку. Принцип універсальности грає тут уповні у тому сенсі, що суспільство називає хворобливим, калічним чи ганебним будь-кого, хто не вірить у вино: воно цього не розуміє (в обох сенсах – інтелектуальному й просторовому). На противагу диплом успішної інтеграції вручається тому, хто практикує виноспоживання: уміння пити – це національна метода, яка допомагає визначити француза, довести водночас його якості, його самовладання та його товариськість. Так вино закладає основи колективної моралі, всередині якої все компенсовано: зловживання, горе, злочини, без сумніву, можливі з вином, однак жодним чином не злість, підступність чи потворність; зло, яке воно може спричинити належить до фатального порядку, тож воно не підлягає покаранню, це театральне зло, а не хиба характеру.
Вино творить спільноту, адже воно формує не лише мораль, а й декор; воно прикрашає найнезначніші церемоніали французького повсякдення від перекусу (червоний шмурдяк, камембер) до гулянки, від бесіди в бістро до промови на бенкеті. Воно оживляє клімат, яким би він не був, у холод воно асоціюється з усіма мітами про зігрівання, а у спеку – з усіма образами тіні, свіжости й пікантности. Немає такої ситуації фізичної незручности (температура, голод, нудьга, пригноблення, чужина), яка б не змусила мріяти про вино. Вино як базовий продукт у поєднанні з іншими харчовими елементами може охопити весь простір і весь час француза. Якщо зосередитися на певній деталі повсякдення, то відсутність вина шокує як екзотизм: коли месьє Коті на початку свого семирічного мандату сфотографувався на тлі персонального столу, де пляшка Дюмеснілю , здавалося, дивним чином заміняла літр червоного, уся нація стривожилася; це було так само неприйнятно, як неодружений король. Тут вино є частиною державницького мислення.
Башлар, без сумніву, мав рацію подаючи воду як протилежність вину: з мітичного погляду це правдиво; з погляду соціології, щонайменше сьогодні, – дещо менше; економічні чи історичні обставини відвели цю роль молоку. На сьогодні це справжнісіньке анти-вино: і не лише через ініціативи месьє Мендеса-Франса (зумисне мітологічного вигляду: молоко споживане за трибуною – як шпинат Матюрена ), а й тому що у великій морфології речовин молоко є протилежністю вогню за його молекулярною густиною, за кремовою, а отже, снодійною природою його вод; вино хірургічне, воно калічить, перетворює і народжує; молоко косметичне, воно з’єднує, покриває, відновлює. Крім того, його чистота, яку асоціюють з дитячою невинністю, є запорукою сили, тієї сили, що не є ні протизапальною, ні гіперемічною, а сили спокійної, білої, ясної, яка рівна до дійсности. Декілька американських фільмів, де благородний герой не гидував склянкою молока перш ніж витягнути кольта-творця правосуддя, підготували утворення нового персевальського міту: навіть сьогодні його іноді п’ють у Парижі в середовищі бандитів і дебоширів, це дивне молоко-гренадин з американських країв. Але молоко лишається екзотичною субстанцією; національний напій – то вино.
Утім, мітологія вина може нам нарешті пояснити звичну двозначність нашого повсякдення. Адже правда, що вино – це чудова речовина, але так само правда, що його виробництво значною мірою бере участь у французькому капіталізмі, хай то буде виноробство для власних потреб чи виробництва алжирських землевласників-колонізаторів, які нав’язують мусульманинові, у якого відібрали землю, чужу культуру, якою він змушений займатися, щоб заробити на хліб. Є також дуже симпатичні, однак далеко не безгрішні міти. І властиве нашому сьогоднішньому відчуженню те, що вино не може бути цілковито щасливою речовиною, хіба якщо ми неправомірно забудемо що воно – це ще й продукт експропріації.
—-
1. французький філософ – тут і далі примітки перекладачки.
2. лат. з нуля
3. Жуль Гюстав Рене Коті – другий і останній президент Четвертої республіки.
4. Марка пива
5. Французький ліво-центристський політик, обіймав високі посади за часів Третьої та Четвертої республіки, відомий тим, що встановив у 1954 році обов’язкове щоденне споживання склянки молока школярами. Цей захід, як уважалося, мав на меті боротьбу з алкоголізмом.
6. Так у довоєнні часи перекладали французькою ім’я Попая, Матюрен дослівно означає ‘матрос’.