З Томаса Венцлови


Переклала з литовської Наталя Трохим

Джерела:
Tomas Venclova. Rinktinė. – Vilnius: baltos lankos, 2001, p.47-49.
Tomas Venclova. Sankirta: eilėraščiai – Vilnius, 2005, p.42-44

94.
***

Зажди, зажди. Розсипались слова.
Грань крівлі, грань зорі злились водно.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.

І маятника темна голова
Дедалі важче в землю б’є чолом.
Зажди, зажди. Розсипались слова.

І вже не світ, лиш карта світова,
Дзеркальний вíдсвіт безлічі пустот.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.

І з камери виходить арештант,
Перебрідають небо ґрати зон.
Зажди, зажди. Розсипались слова.

Уламки чáсу, простору канва,
Мов кокон, сповивають нам єство.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.

І все, що зникне, на лиці зринá,
А янголів нема, як не було.
Зажди, зажди. Розсипались слова.
Щось шепче сніг. Вогонь киває влад.

94.
***

Sustok, sustok. Suyra sakinys.
Stogų riba sutampa su aušra.
Byloja sniegas, pritaria ugnis.

Kaskart lėčiau švytuoja skridinys,
Ir aslą braukia švino atsvara.
Sustok, sustok. Suyra sakinys.

Pasaulio vietoj žėri brėžinys,
Kurį atspindi veidrodžio dykra.
Byloja sniegas, pritaria ugnis.

Į kamerą sugrįžta kalinys,
Į dangų brenda zonos aptvara.
Sustok, sustok. Suyra sakinys.

Erdvės skeveldra, laiko trupinys
Apgaubia mūsų kūnus nei sfera.
Byloja sniegas, pritaria ugnis.

Prie veido glaudžias visa, kas išnyks,
Ir angelo galvūgaly nėra.
Sustok, sustok. Suyra sakinys.
Byloja sniegas, pritaria ugnis.

1975

167.
ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ

Смыкается какой-то тайный круг…
Анна Ахматова

В той день укóтре з учнями моїми,
які ще мало розуміли мову,
ми розбирали вірші. За вікном
калюжі сяяли. Сіріли стіни,
(в часи депресії збудовані). Цей стиль
недáрма названий «Depression Gothic».
Мене гнітило враження, що я
дармá морочу голову їм. Крейда
кришилася в руці, зривався голос,
і все було неначе уві сні.
Я силкувався пояснити те,
що і було, й лишається важливим:
що приголосні пізнають своїх
перéгуком, як заблукалі в лісі
мисливці: стишено, але вирáзно;
що голосні підносяться й спадають,
що склáдові вторує склад, так само,
як дзеркалá, обернені лицем
одне до одного, укупі твóрять
запаморочну темну анфіладу,
де наголос – як в дзеркалі свіча.
Отак-то рій банальних і не дуже
навів я порівнянь їм, щоб збагнули,
що у поезії нема дрібниць,
бо чим пісок дрібніший, тим певніше
він здатен поміняти нурт ріки.
Та й це не все, бо у рядках чаяться
загáдки мови, майже неприступні:
колись – закáзане імення Бога,
тепер – слова, що означають речі
марніші, та поетові потрібні,
як амулети. Буря над строфою
метафорою зветься. На всі бóки,
неначе трави, фрази гне, а звуки,
як хмари, тóрсає, аж поки зблизить
далекі, проте суголосні смисли,
і їхній шлюб словник благословить.

Та слухачі мої зібрали книги.
І я замовк. І світ перемінився.
В склі далі відбивалися калюжі,
обшарпані безрадісні пенáклі,
але крізь них кімната проступила –
інакша, горда і сумна оселя,
в чужій країні, в нетутешній час,
і жінка там, занурена у крісло,
стара, велична, та на диво зґрабна,
я знав її колись. Мене лякали
її дошкульні репліки і пам’ять,
яка ввібрала більше, ніж життя,
але найбільше я боявся тóго,
що може увірватися на сходах
її нерівний подих. (Увірвався
через півроку). Жінка та мовчала,
та я, здається, розумів її.

Усе це правда. Хоч і слід було б
доступніше висловлюватись. Просто
така в нас праця. Ліпша її грань.
Так, досить лиш довіритися мові,
за нею йти, їй не перешкоджати,
і все вона підкаже: анаграму,
метафору, мелодію. А вірші
народжуються з того, що постало
давніш, ніж ми, і голос, і князівства…
О, вірші снять собою. І той сон
ми маємо порушити, щоб тільки
їх вивести звідтíль – тобто, нізвíдки –
в фонетики і синтаксису вимір.
І це нелегко. Тут уже не мова
вирішує, а, думаю, Хтось вишній.
Росте незримо, мов туман, і вірші
вивершує, вдихаючи в них душу.
Як вірити святому Августину –
а він воістину непогрішимий –
то Бог в собі хоронить споконвіку
всі ріки, всі світанки, кожен атом,
сльозинку кожну і черству цілушку,
яку гризе на зоні арештант,
і кожну кулю, випущену катом.
Та нам не осягнути це. Нам стане
малого: бесід, чаплі над водою,
і сірої «Depression Gothic» арки,
і бур’янів попід балконом, де
був напис (з нього злізла позолота):
«Deus conservat omnia». Достатньо
цьогó, щоб вірші умістили все,
що серцю миле. Щоб несли розраду
живим і мертвим.
Тож славíмо мову,
її лункі таємні лабіринти,
що нас із Богом зближують і майже,
і майже уподібнюють. А далі
чекає нас стіна неподолáнна.
І зникне мова, так, як зникнем ми.
І тут не до іронії.

За склом
хололо льодом нетутешнє небо.
Під муром пізній березень стояв.

167.
PO PASKAITOS

Смыкается какой-то тайный круг…
Анна Ахматова

Tą dieną, kaip ne kartą, su studentais
jų dar menkai išmanoma kalba
skaičiau eiles. Už lango plieskė balos.
Pilkavo mūrai, suręsti bedarbių
(depresijos epochoje). Šį stilių
ne veltui praminė Depression Gothic.
Mane kamavo pojūtis, jog aš
juos klaidinu. Atsimenu, kreida
trupėjo rankoje, neklausė balsas,
ir viskas vyko truputį per sapną.
Bergždžiai bandžiau paaiškinti, kas man
tada (kaip šiandien) rodėsi svarbu:
jog priebalsiai pažįsta vienas kitą
ir susišaukia, lyg nuklydę girion
medžiotojai – dusliai, bet įsakmiai;
jog balsiai leidžiasi ir kopia laiptais;
jog skiemenį paantrina skiemuo,
lyg veidrodis, atsukdamas paviršių
į veidrodį, idant iš jų užgimtų
svaiginanti tamsi anfilada,
kurioj it žvakė atsispindi kirtis.
Žodžiu, galybė banalių ir ne
palyginimų – tam, kad jie suvoktų,
jog smulkmenų eilėrašty nėra,
ir juo smiltis mažesnė, juo tikriau
ji sugeba pakreipti upės tėkmę.
Bet tai ne viskas, nes eilutėj slepias
vos beįskaitomos garsyno mįslės:
kadaise – uždraustas dievybės vardas,
o šiandien žodžiai, ženklinantys daiktus,
menkus, tačiau poetui pravarčius
kaip amuletai. Santėmis virš posmo
vadinamas metafora. Lyg žolę,
jis lenkia sakinį ir pašo garsą
tarytum debesį, kol suartėja
nutolusios, bet giminingos prasmės,
ir jungtuves palaimina žodynas.

Klausytojai dėliojosi knygas.
Aš nutilau. Pasaulis ėmė keistis.
Stikle dar vis atsispindėjo balos
ir brėžėsi beviltiški pinakliai,
tačiau pro juos ryškėjo kambarys –
aikštingo, išdidaus neturto būstas
nebesančioj šaly, kitam laike,
ir moteris, nugrimzdusi į krėslą,
sena, apsunkus, bet keistai grakšti,
kurią kadaise pažinau. Bijojau
jos replikų dygumo, atminties,
talpinusios ne mano vieno amžių,
bet dar labiau baisėjaus, kad nutrūks
jos kimstantis alsavimas, kai lipom
į kažkelintą aukštą. (Jis nutrūko
po pusės metų). Moteris tylėjo,
bet aš galbūt atspėjau, ką ji manė.

Sakei daugmaž teisybę. Nors vertėtų
šnekėti paprasčiau. Nėra ko neigti,
tai mūsų darbas. Jo lengvesnė pusė.
Pakanka sekti kalbą iš paskos,
jai nekliudyti – ji tuomet pati
parūpins tonalumą, anagramą,
pradės metaforą. Bet eilės gimsta
kur kas anksčiau už mus, už mūsų balsą,
pirmykštėj tuštumos kunigaikštijoj.
Eilėraštis sapnuojasi pats sau.
Mes turime sudrumsti tuos sapnus,
išvesti jį iš ten – tiksliau, iš nieko –
į sintaksės, fonetikos aikštes.
Ir tai sunku. Čia lemia ne kalba,
bet, įtariu, kažkas už ją aukštesnis.
Jis auga lyg miglotas gaudesys
ir baigus darbą įkvepia jam dvasią.
Jei patikėsime Augustinu, –
o jis, be abejo, neklydo, – Viešpats
per amžių amžius sergi savyje
visas upes, visas aušras, kiekvieną
atomą, ašarą, kiekvieną kriaukšlį,
kurį žiaumoja zonoj kalinys,
kiekvieną budelio iššautą kulką.
Bet mes to neaprėpsim. Mums belieka
detalės: tarkime, garnys pakrantėj,
neišvaizdi Depression Gothic arka
ar piktžolės po balkonu, kur būta
aptriušusių auksuotų raidžių: Deus
conservat omnia. Ir to gana,
kad eilės sutalpintų visą meilę,
kurią esi patyręs. Kad paguostų
net mirusius.
Taip, dera gerbti kalbą,
jos labirintus, sąryšius, aidus,
kurių dėka beveik prilygstam Dievui.
B e v e i k prilygstam. Mūsų laukia siena,
kurios neperžengsi. Kalba išnyks,
kaip mes visi išnykstame. Bet tai
neverta net ironijos.

Lange
mačiau ledinį nečionykštį dangų.
Virš mūrų tvyrojo vėlyvas kovas.
2001

148.
***

Вселенній вторує це рýсло брудне
стрімкого струмка, втинається день,
двигтять у зіницях колони,
і знову мій мозок в тенетах у сну
(і я, спантеличений, вже не збагну,
в Терезíв чи-то у Скорпіона

у владі Земля). Місяць мокрих дахíв,
паркáнів, свічад. Поблизý смітників
он дерево ледве що дише.
Хто міг – всі у виріях. Чортополох
полохає пустку. Вокзал не для двох
мов чáмріє у пропаснúці,

по-давньому тхне п’яним матом шинквáс,
над рейками зірка горить. Ще за нас
імперський дух звіє поволі.
Таку ось Вітчизну вручив тобі Бог.
Німотність руїни, бетонний острог,
і ринок, і castrum doloris,

стоп-кадр під повіками, стриманий лист,
в прогалинах пам’ять. Життя, як колись,
з життям розминалось в тумані,
тим часом як в грудях ти чув, як росте
мовчання, і переростає себе,
і Бог у імлі приступає,

чи той, кого мислимо Богом. І сам
причастям торкає порожню гортань,
пробуджує і воскрешає
тебе, і очам відкриватись велить,
і ти ще не знаєш, що скажеш за мить,
лише: Не помер, – пам’ятаєш.

148.
***

Pasaulį paantrina purvina
upokšnio vaga, trumpėja diena,
lėliukėje grumias kolonos,
ir smegenis vėl pristabdo sapnai
(suklaidintas jų ginčo, tu net nežinai,
Svarstyklės ar jau Skorpionas

valdo žemę). Šlapių stogų, aptvarų,
veidrodžių mėnuo. Alsuoja garu
prie šiukšlyno svyruojantis medis.
Kas galėjo išskristi – išskrido. Dagys
dreskia tuštumą. Stotį kamuoja drugys.
Bemaž kaip išnykusiais metais

alum ir keiksmais atsiduoda kertė
bufete, o virš bėgių švytruoja žvaigždė
ir trūnija imperijos oras.
Tokią tėviškę skyrė tau Viešpats. Akla
sekluma, aptrupėjusių blokų tyla,
prekyvietė, castrum doloris,

atspindys po vokais, dešimt žodžių voke,
spraga atminty. Su gyvybe rūke
prasilenkia, kaip andai, gyvybė,
kol beveik išgirsti, kaip krūtinės narve
tyluma įsitempus įveikia save,
tamson įsiterpia dievybė

ar tai, ką mes laikom dievybe. Kantri,
ji kaip ostija vartos tuščiam gomury –
skardus trupinys ant liežuvio
atgaivina ir liepia atmerkti akis,
ir žmogus, dar nejusdamas, ką pasakys,
suvokia vien tai, kad nežuvo.
1998

151.
ЗАРІЧЧЯ

В леготі лип, край мóщеного узбережжя,
понад стрімким, як води Тібру, потоком
ми випиваєм з двома бородатими «Gilbey’s».
Сутінки, дзенькіт склянок і смуги диму.
Я їх не знаю. Знався колись з батьками.

Що ж, покоління – як хвилі. У диктофоні
щось затинається й хрипне. А їх цікавить
те, що й мене давно колись хвилювало:
чи мають сенс наші страждання і смутки
і чи вціліє мистецтво, позбувшись законів.

Я був такий, як ці хлопці, аж поки не звідав
долю свою, таку дивну й не кращу від інших,
знаю тепер, що зло дотла не здолати,
але сліпому можна хоч трохи вділити світла,
а вірші пророчать більше, ніж всі сновидіння.

Влітку я часто вдосвіта прокидаюсь
і без страхý відчуваю наближення чáсу,
коли прúйде нове покоління і успадкує
все по мені: словники, і хмари, й руїни,
хліб і сіль… А я успадкую свободу…

151.
UŽUPIS

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.
1998

11.
***

Диміли вулиці, як свічі.
Орган і вітру гостре лассо.
І стягів тупіт опівнічний –
Над шляхом, берегом, над часом.

А небо камерне, мов зала.
Кінець? Початок? – невідомо.
І флорентійська мідь терзала
Екран – то стогоном, то дзвоном.

А хмари шпорталися, блідли,
Немов тікаючи від ночі.
Зірки в устах їй тали, світлом
Розбризкуючись на всі боки.

Зажди секунду. Ні, не варто.
Хвилинку. Годі вже. Як скажеш.
Чорніючи перманганатом,
Пересипáлась ночі сажа.

11.
***

O gatvės – lyg rūkstančios žvakės.
Vargonai, padvelkę ledu.
Vidurnakčio vėliavos plakės
Virš plentų, krantų, valandų.

Lyg salė dangus užsidarė.
Pradžia ar baigmė – nežinia.
Valdingas Florencijos varis
Vaitojo varpais ekrane.

Bet debesys klupo ir bluko
Ir nyko nakties akyse,
Ir žvaigždės, sutirpę tarp lūpų,
Akimirkom tryško šviesa.

Sekundė. Pakanka. Nereikia.
Minutė. Gana. Būtinai.
Pajuodęs magnezijos tvaikas,
Suirę nakties pelenai.
1958

104.
У ВОГНІ

у вогні у вогні у вогні у вогні у вогні
де і простір і час відступають як в безвісті кануть
вийми душу мою спопели не-мене у мені
щоб велике ніщо неземного смирення зазнало
бути іскрою краплею рискою в тому вогні

у воді у воді у воді у воді у воді
попід банями царств де навіки лиш холод і ехо
бережи мене чуєш не дай роздвоїтись і ні
не побач не впізнай образ мій ні впритул ні здалéка
там де вісім мостів все тремтять у холодній воді

у землі у землі у землі у землі у землі
там де кришиться камінь і німо ріка струменіє
там де зріє зима зелень сивіє й гасне в імлі
плоть тяжіє до праху і прах у ніколи тяжіє
пустота із ніколи в ніколи тече у землі

у пітьмі у пітьмі у пітьмі у пітьмі у пітьмі
рідне наше повітря і наша матерія тане
все готове померти аж склад відкривається і
на незримому аркуші літери зримі зринають
в цій бездонній пітьмі непроглядній пітьмі

104.
UGNYJE

ugnyje ugnyje ugnyje ugnyje ugnyje
kur erdvė pasitraukia į šalį ir lenkiasi laikui
mano sielą išbrauk sunaikink ne mane manyje
kad išaukštintas niekas patyręs nežemišką taiką
būtų žiežirba krislas brūkšnys ir spraga ugnyje

vandeny vandeny vandeny vandeny vandeny
po imperijos kupolu sklidinu šalčio ir aido
tu šiandieną mane dar gini ir kitiems dalini
tenegrįšiu namo nepažink neregėk mano veido
kur aštuonetas tiltų siūbuoja žvarbiam vandeny

po žeme po žeme po žeme po žeme po žeme
kur suyra akmuo ir begarsis upokšnis išlieka
kur subręsta žiema ir netenka spalvos žaluma
kūnas traukias į peleną pelenas traukias į niekad
ir iš niekad į niekad srovena ertmė po žeme

tamsumoj tamsumoj tamsumoj tamsumoj tamsumoj
mūsų oras retėja ir mūsų materija sklaidos
viskas parengta mirčiai kada prasiskleidžia skiemuo
ir juoduoja įspaustos į nesantį popierių raidės
štai šitoj tamsumoj štai šitoj aklumoj
1980